Сучасні проблеми освіти

Проблема освіти в наш час є однією з головних тем для обговорення в різних колах. Неосвіченій людині в сучасному світі практично немає місця. Народжена в стародавні часи приказка «Вік живи - вік учись» в наші дні не тільки не втратила свого житейського сенсу, але навіть придбала глибокий філософський відтінок. Сьогодні вона звучить не як іронічне побажання, а як настійна рекомендація, від слідування якої залежить саме існування людини в епоху сучасності, що характеризується високими темпами науково-технічного розвитку.

Розвиток освіти є потребою, без задоволення якої суспільство  не має майбутнього. Останнє потребує активізації зусиль держави і  громадянського суспільства щодо матеріального  забезпечення освіти, зростання теоретичної  активності педагогів і вчених щодо прогнозування основних напрямків  розвитку освіти [1, ст. 6].

Кризу метафізичної філософії  наприкінці XIX - початку XX ст., поява  нових напрямів у філософії, які  рішуче відмовилися від класичної  традиції з одного боку і низка  нових педагогічних теорій та практик - з іншого різко змінили характер філософії освіти. Постало питання: «Що саме є освіта?», «Якими є цілі освіти?», «Чи можлива єдина наукова  філософія освіти?». Обговорення  цих питань досі не призвело до єдиних, загальноприйнятих відповідей. Сучасна  філософія освіти являє собою  розмаїття альтернативних філософій. Така різнобарвність методологічного та концептуального плану водночас супроводжується вибухом інтересу до філософських питань освіти.

Більшість авторів, аналізуючи нинішній стан світової філософії освіти, виділяють такі основні напрямки та парадигми в ній: класичну, реалістичну, холістичну, пансофічну, педоцентристську, тотожності «сфери» (Ф. Фребель), «призми», співробітництва, прагматичну (А. Макаренко, В. Сухомлинський) та багато інших.

Своєрідною реакцією на цю складну ситуацію стає все більше поширення освітнього нігілізму  в суспільстві, який особливо помітний у країнах, які в західній традиції називають ННД («нові незалежні  держави», тобто держави, що виникли  на кінці 80-х - початку 90-х років XX ст.). Освітній нігілізм (небажання взагалі здобувати освіту, ходити до школи) у цих країнах є найгострішим у зв'язку з тим, що розмаїттю педагогічно-філософських теорій та практик тут передувала жорстка одноманітна педагогічна система з сталими методиками, офіційно затвердженим змістом навчальних програм, суспільною регламентацією форм поведінки в школі тощо. Суспільство зазнало свого роду шоку від зламу цієї системи, який ще більше загострився економічною кризою, яка боляче вдарила по соціальних групах з високим рівнем освіти.

На цьому фоні привертають  увагу спроби створити школу принципово нового типу - ігрової техніки навчання Щедровицьких, школи «діалогу культур» В.С. Біблера, досвід освіти сліпоглухонімих, яку проводив у м. Загорську свого часу видатний філософ Е.В. Ільєнков. Зрозуміло, що школа нового типу не може вже спиратися на класичну парадигму освіти. Тим більшою стає увага, яку викликають нові філософські концепції освіти. Характерним для сучасних концепцій освіти у філософії є орієнтація на критику класичного типу освіти, яку розпочали «нові філософи науки» - І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейерабенд.

Перш за все, ця критика  спрямована проти «наукового шовінізму» (Т. Кун, П. Фейерабенд), коли науковий світогляд розглядається як єдиний істинний світогляд, який витісняє всі інші форми пізнання. Цей науковий погляд в освітньому процесі підтримується державою і по відношенню до учнів набуває характеру ідеології. У школах вивчення майже всіх галузей наукового знання є обов'язковим. У той час, коли батьки шестирічного малюка можуть вирішувати, виховувати з нього католика, протестанта або атеїста, вони не мають такої ж свободи по відношенню до науки. У школі не кажуть: «існували люди, які вірили в те, що Земля обертається навколо Сонця, а інші вважали інакше. Натомість кажуть: Земля обертається навколо Сонця, а все інше - дурниці». Науково-центрична концепція освіти приховує в собі ще одне - у процесі освіти учень не тільки опановує знання, а й привчається до кількох стандартних засобів розв'язання проблем, засвоює методологію, яка вважається єдиною можливою в межах «нормальної науки» (Т. Кун). Тим самим відбувається не розкриття творчої індивідуальності учня, а навички формуються як конформізм до загальноприйнятих у науці теорій та методів і така освіта взагалі вступає в протиріччя з своїм призначенням.

 Якщо П. Фейєрабенд, проголосивши «методологічний анархізм», більшу увагу приділяє розробці методології науки, то деякі інші філософи намагаються спертися на результати його критики суто в межах філософії освіти. Показовою тут можна вважати «альтернативну» філософію освіти А.Т. Ніколаса. Він вбачає завдання освіти (у даному випадку університетської) у розвитку, перш за все, універсальних здібностей студентів, а вже потім - у їх спеціалізації. Під універсальними здібностями філософ розуміє такі здібності, які дають можливість мислити на основі власного вибору, не піддаючись ідеологізації з боку як викладачів, та і зовнішнього середовища.

Ніколас вважає необхідними  і важливішими наступні «звички  мислення»: здійснювати концептуальні  операції науки - математики, фізики, біології; створювати і оцінювати «образи» гуманітарного знання, літератури, мистецтва; бачити й сприймати різноманітні інтерпретації одних і тих же подій, різні літературні і критичні теорії; знайомитися з іншими культурами, їхніми образами та міфами. Ця філософія освіти знайшла підтвердження своєї практичної ефективності у викладенні інтегративного курсу, який в англомовній традиції отримав назву «сгіtical thinking».

Істотною проблемою для  сучасної філософії освіти постало  питання: яка загальнофілософська теорія повинна лежати в основі освіти, яка картина світу повинна бути фундаментальною? Більшість авторів схиляється до принципів діалектичної єдності холізму (від знгл. whoІе - ціле) та плюралізму. Показовою тут є точка зору В.С. Лутая, який вважає, що філософія сучасної освіти «не може бути заснована тільки на одній якійсь філософській системі, у тому числі, і на такій, що намагається синтезувати в собі усі основні досягнення інших систем». Але вона може бути і просто плюралістичною. З його точки зору сучасна філософія освіти повинна поєднувати такі ідеї: досягнення певної мінімальної субстанціальної єдності усіх суб'єктів освіти, особливо в розумінні загальнолюдських цінностей; необхідність різних протилежних форм прояву цієї єдності і розуміння того, що будь-які типи світогляду, культури, освіти відіграють свою унікальну роль у вирішенні проблем людства; боротьба протилежностей не повинна доводитись до антагонізму.

Якщо ми звернемося ще до діалогічної традиції у філософії  освіти (М.Бубер, Ф.Розенцверг, О.Розеншток-Х’юссі), де акцент робиться на ситуації зустрічі вчителя та учнів на підставі діалогу, ми впевнимося в тому, що коло ідей сучасної філософії освіти групується навколо двох фундаментальних ідей сучасності - ідеї відкритого суспільства (К.-Р.Поппер) та комунікативного розуму (Ю.Габермас).

Так, за Поппером, у відкритому суспільстві освіта повинна діяти  за принципом: дай учням усе те, у чому вони відчувають початкову  потребу, щоб стать незалежними  від нас і спроможними робити свій вибір. У відкритому суспільстві  освіта виконує, перш за все, критично-реалістичний світогляд на основі інтелектуальної  свободи. Це, за Поппером, зовсім не означає  повної роздробленості освічених людей - навпаки, об'єднує лише воля та повага до неї. Габермас в цьому аспекті підкреслює, що найвищою метою освіти в сучасний період є створення системи міжособових зв'язків, спрямованих не на домінацію, а на взаєморозуміння, діалог та підтримку постійного функціонування такої системи. Тільки через освіту можлива комунікація: лише система комунікативної підготовки веде до справжньої інтеграції та стабільності в суспільстві.

Підводячи деякі підсумки, мі можемо констатувати, що сучасні філософські концепції  освіти, попри усю свою відмінність (іноді - протиріччя), демонструють повну  домінантну спрямованість, а основні  принципи реформування сучасної освіти, прийняті в Україні, загалом знаходяться в руслі цієї течії. Це:

• принцип гуманітаризації, що потребує посилену увагу до особистості, створення найбільшого сприяння розвитку всіх її здібностей, фізичних і моральних якостей, що здійснюється можливостями не лише гуманітарних а й інших наук;
• принцип диференціації, що означає забезпечення різних шляхів формування змісту предметів і різних способів організації його засвоєння;
• принцип інтеґрації, як принцип реформування змісту освіти, спрямований на забезпечення цілісності сприймання шляхом впровадження комплексних інтегрованих курсів, які об'єднують різноманітні знання на основі вільного вибору.