Проблема генетичного зв’язку мислення і мовлення

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

ЧНУ ім. Ю.Федьковича

Факультет педагогіки, психології та соціальної роботи

Кафедра психології

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Проблема генетичного зв’язку мислення і мовлення»

 

 

виконала:

студентка 311 групи

географічного факультету

Машенцева Анна

 

викладач:

Проскурняк О.П.

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернівці 2013

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………………....3

Основна частина

1.Проблеми співвідношення  мовлення і мислення……………...…………………...5

2. Психофізичні основи мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення. ……..8

3. Роль мовлення у  процесі пізнання………………………………………………...10

Висновок…………………………………………………………………………...….12

Список використаних джерел……………………………………………………..13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Співвідношення мови і мислення — одна з центральних проблем не тільки теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки, психології. Цікавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності зв'язку між мовою і мисленням, то нині — виявлення характеру зв'язку між ними.

Велике значення в психічній  активності людини відіграє мовлення, що пояснюється його поліфункціональністю. Так, наприклад, мовлення є і засобом спілкування, і носієм свідомості та пам’яті, і також засобом мислення та регулювання як своєї поведінки, так  і поведінки інших людей. За формою маємо мовлення зовнішнє та внутрішнє, діалогічне і монологічне, письмове та усне.    Зауважимо, що хоть всі ці форми тісно пов’язані між собою, призначення їх різне. Так зовнішнє мовлення свою головну роль відіграє як засіб спілкування, а внутрішнє – як засіб мислення. Письмове мовлення – це основа фіксації інформації, її збереження, а усна - засіб безпосередньої передачі інформації.

Необхідно розрізняти мовлення та мову.

Мова – це система умовних символів (знаків), що мають для людей певне значення та сенс.

Мовлення – це сукупність звуків, що сприймаються і вимовляються та  мають ті  ж самі значення і той же самий сенс, що й відповідна система символів (знаків).

Хоча мова у різних народів має свої  відмінності, головним є те, що мова єдина для кожної народності, яка користуються нєю, тобто вона надіндивідуальне явище. Мовлення ж  завжди є носієм індивідуальної своєрідності людини. Інакше кажучи, якщо в мові відображена психологія цілого народу, то в мовленні відображається психологія окремої людини або групи людей. Суттєвим є і те, що  хоть мовлення без засвоєння мови неможливе, мова може існувати і розвиватися відносно самостійно від окремої людини за законами  непов’язаними ні з її психологією, ні з її поведінкою.

Як у мові, так і у мовленні чільне місце займає ЗНАЧЕННЯ СЛОВА –  узагальнене відображення дійсності, яка існує зовні і незалежно від індивідуальної свідомості.  Здійснюється це за допомогою ПОНЯТТЯ, тобто слова, що відноситься не до одного предмету або явища, а  до цілого їх класу. Важливо, що поняття фіксує не другорядні ознаки, а суттєві якості та властивості, притаманні предметам, явищам, що відображаються в ньому. Пояснюється це тим, що в понятті ми маємо загальнолюдський досвід, якому в значно меньшій мірі ніж окремій людині властиво помилятись відносно головного та другорядного. Слова-поняття дозволяють нам узагальнювати та поглиблювати свої знання, виходячи при цьому за межі чуттєвого пізнання. Це стає можливим завдяки тому, що поняття розвиваються за рахунок збагачення свого об’єму та змісту. Тому нове знання може входити в стару систему понять і відображатися за допомогою вже відомих слів.

Якщо ж звернути увагу на сенс поняття-слова, а не на його значення, то тут ми маємо іншу картину. Сенс слів – це індивідуальний досвід людини відносно значення слова. Тому різні люди завжди розуміють одні й ті ж слова дещо інакше, а інколи і вельми по-різному.

Головною функцією мовлення є те, що воно виступає інструментом мислення. Це можна побачити навіть по дії  голосового апарату людини. Так, коли вона вирішує складні питання, у неї реєструється підвищена психомоторна активність мовнорухового апарату. Якщо ж якимсь чином заблокувати цю активність, то наслідком цього є зниження ефективності мислення. Не випадково молодші школярі, коли вирішують завдання, роблять це вголос. Але залежність мислення від мовлення не можна трактувати як їх тотожність. В онтогенезі мислення має власні, незалежні від мовлення витоки і тільки з часом вони зливаються, хоть ніколи і не співпадають повністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Проблема співвідношення мовлення і мислення

 

Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують  від найдавніших часів до наших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні відповіді на питання про співвідношення цих феноменів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктивно і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню проблеми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в сучасній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерідко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.

Слід розрізняти поняття  «свідомість» та «мислення». Свідомість — це весь процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини; це усвідомлене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у формах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків.

Отже, свідомість не зводиться  до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу.Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й уявлення.

Мислення — вищий  ступінь людського пізнання, процесу  відображення об'єктивної дійсності; воно уможливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чуттєве сприйняття не дає повного відображення дійсності. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, переборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокровно відтворює дійсність.

Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе. Однак у науковій літературі трапляються й інші тлумачення цих понять. Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так, зокрема, французький математик Жак Адамар заявив: «Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідомості тільки після того, як я закінчу або закину дослідження». Подібна думка висловлена Альбертом Ейнштейном: «Слова або мова, як вони пишуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути за бажанням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому випадку носять зоровий і мускульний характер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії, коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути відтвореною за бажанням».

Ототожнювали мову і  мислення німецькі лінгвісти Вільгельм  фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення —  «лише дві назви однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розглядають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.

У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні  відношення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фікцією.

Однак переважна більшість  мовознавців і філософів не сумнівається в наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на виявлення характеру зв'язку між цими явищами. Мова і мислення — це особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст.

Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється лише в мовних формах (згадаймо хоча б таке висловлення Ф. де Соссюра: «Мову можна порівняти з аркушем паперу. Думка — його лицевий бік, а звук — зворотний, не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши зворотного. Так і в мові не можна відділити ні думку від звука, ні звук від думки, цього можна досягнути лише шляхом абстракції», то нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов'язані між собою діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від мислення і мислення від мови. Форми реалізації зв'язку мови і мислення можуть бути найрізноманітнішими: від наявності безсумнівної єдності до боротьби між ними. Так, ще Л. В. Щерба зауважив, що «кожна думка ніби сидить під ковпаком слова, і рух думки вперед є боротьба зі словом». Крім того, можна говорити і про можливість несловесного мислення, що свого часу допускали мовознавець О. І. Томсон, фізіолог І. М. Сеченов, психолог С. Л. Рубінштейн. Поряд із словесним допускали інші форми мислення також І. П. Павлов, Л. С. Виготський. Та й словесне мислення зводиться не тільки до звукових, а й до інших образів слів — зорових, жестових, тактильних, що доведено досвідом навчання глухих і особливо сліпоглухонімих людей.

І. Н. Горєлов на основі декількох експериментів виявив, що кількість предметів у полі зору дитини і кількість дій з ними значно перевищує число відомих дитині найменувань. Домовна інформаційна система створює основу для переходу від першої до другої сигнальної системи, до мови. Усе це підтверджує думку, що мислення з'явилося раніше від мови, а це є ще одним важливим аргументом на користь твердження про відносну незалежність мови та мислення.

Мовне мислення, як зауважує Л. С Виготський, не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення. Існує велика ділянка мислення, яка не має безпосереднього стосунку до мовного мислення. Для того щоб встановити, яка саме ділянка мислення не пов'язана з мовою, необхідно з'ясувати, які типи мислення існують. На думку сучасних учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-образне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах.

І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих  тварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі тварини користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці методами — дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експериментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тими методами, які використовує людина. Вони різняться лише ступенем свого розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мислення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин.

Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нормальне мислення може протікати лише за безпосередньої участі як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи можуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жести двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чують. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадувати позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше перевести їх у слова.

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

1) мислення характеризується  певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);

2) мова — матеріально-ідеальне  явище, тоді як мислення — ідеальне;

3) мова — явище національне,  мислення — інтернаціональне;

4) будова і закони  розвитку думки і мови неоднакові. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиводи. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й судження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і поняття перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення слова. Значення може мати різні конотації, тобто емоційно-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емоції. Нарешті, слова та їх значення — категорії національні, тоді як поняття — загальнолюдські.