История психиатрии

Історія психіатрії

 
Термін психіатрія походить від грец. psyche - «душа» і iatreia - «лікування» і в буквальному перекладі означає «лікування душі». Настільки дослівний переклад не відповідає сучасним поняттям про психічних захворюваннях. Щоб зрозуміти походження терміну «психіатрія», необхідно звернутися до історії формування людського світогляду. У давні часи людина бачила навколишні явища і предмети, наділяючи кожне з них душею. Смерть і сон представлялися первісним людям незрозумілими. Вони вважали, що уві сні душа покидає тіло та мандрує в інший світ, бачить різні події, бере участь у них і саме ці події людина і бачить уві сні. Крім того, існувала думка, що будити сплячу людину не можна, так як душа може не встигнути повернутися в тіло, а в тих випадках, коли душа відлучалася і не поверталася, людина помирала. 
 
Такі погляди піддавалися критиці ще в Стародавній Греції. У той період проводилася спроба об'єднати психічні переживання й психічні захворювання з тим чи іншим органом людського тіла. Наприклад, у стародавніх греків органом любові вважалася печінка. Цим пояснюється те, що на древніх скульптурах бог кохання пробиває печінку стрілою з лука. Тільки в більш пізній час органом любові стали вважати серце, пронизане стрілою Амура. 
Відповідно до древніх легенд, «наука про зцілення душ» (психіатрія) розвинулася тоді, коли все живе, і безпосередньо людина, наділялося душею. 
Даний термін не відповідає сучасним уявленням про психіатрію, у зв'язку з чим робилися неодноразові спроби замінити його іншим. В. М. Бехтерєв неодноразово висував такий термін, як «патологічна рефлексологія», надалі В. П. Осипов охарактеризував психіатрію, як «тропопатологію». Дані назви не знайшли свого розвитку, в результаті чого і залишився термін «психіатрія», який втратив свій первісний зміст.

Психіатрія являє собою медичну спеціальність, яка є частиною клінічної медицини. Для дослідження психічних захворювань спільно з основними методиками клінічної медицини, такими, як огляд, пальпація, перкусія та аускультація, важливими і навіть першорядними служать основні прийоми для виявлення й оцінки психічного стану - спостереження за хворим і бесіда з ним.

При спостереженні за хворим можна виявити специфічність його поведінки і вчинків, що обумовлено наявними у хворих психічними порушеннями. Для прикладу: хворий намагається ізолювати себе від того, що йому заподіює незручності, може затикати вуха або ніс при слухових чи нюхових галюцинаціях. При наявності нюхових галюцинацій хворі намагаються себе ізолювати нібито від їхнього джерела, заклеювати вікна, вентиляційні отвори, щоб газ, який, як їм здається, пускають сусіди, не проникав у квартиру. Також хворі роблять незрозумілі оточуючим рухи (ритуали), на їх думку, що звільняють від нав'язливих страхів: йдучи по вулиці, вони прагнуть переступати через тріщини на асфальті, «щоб не сталося лиха», або нескінченно миють руки при страху забруднення, їздять визначеним маршрутом, пересідають з одного виду транспорту в інший, рятуючись від «гонитви». 
 
При бесіді з лікарем хворий може повідомити йому про свої заворушеннях, побоюваннях, страхах, зміні настрою, пояснити неправильне і нелогічну поведінку, висловити свої маячні переживання і неадекватні міркування. 
 
Важливим для оцінки стану пацієнта є дані про його минулого життя, відносно до подій і явищ, взаємовідношення з навколишніми людьми. Найчастіше при бесіді можна виявити хворобливі трактування яких? Або подій і явищ. У такому випадку мова йде не стільки про анамнез, скільки про психічний стан хворого. 
 
Для оцінки психічного стану велику роль відіграють дані об'єктивного анамнезу, а саме відомості про хворого, отримані від його родичів і близьких осіб. 
 
Медикам у ряді випадків доводиться стикатися з запереченням хвороби не тільки самим хворим, що носить назву анозогнозії, але також його близькими та родичами. Це в більшості своїй відзначається при таких психічних захворюваннях, як епілепсія, олігофренія і шизофренія. Відомі випадки, коли батьки душевнохворого, будучи досить освіченими людьми і навіть лікарями, ніби не бачать явних ознак захворювання. Окремі особи з їх числа, незважаючи на відкидання факту хвороби, дають свою згоду на проведення необхідного лікування. У таких випадках лікар-психіатр повинен проявити максимальну гнучкість і такт і, виходячи з інтересів пацієнта, проводити лікування, не уточнюючи остаточного діагнозу, не наполягаючи на ньому і ні в якому разі ні в чому не переконуючи родичів хворого. 
Чималі труднощі виникають у тих випадках, коли родичі хворого, заперечуючи недугу, відмовляються від необхідної терапії. Це може призвести до ускладнення симптоматики і переходу захворювання з гострої в хронічну форму. 
 
Специфікою психічних захворювань є їх тривалість. Психічні хвороби тривають роками, а іноді і все життя, на відміну від соматичних захворювань, які зазвичай часто є епізодом в житті хворого. У зв'язку з даною особливістю виникають деякі соціальні проблеми, наприклад, працевлаштування хворого, який переніс напад хвороби, поліпшення житлових умов, нормалізація сімейних стосунків, взаємин з оточуючими його людьми. 
 
При оцінці психічного захворювання і його наслідків чималу роль відіграє особистість самого хворого, рівень її зрілості, що виробилися характерологічні особливості. Роль особистості хворого найбільш чітко розкривається при психогенних захворюваннях, коли саме особливостями особистості визначено клінічні варіанти неврозів. 
У процесі становлення психіатрії як науки відбувалася диференціювання її розділів, результатом чого стало виділення дитячої та підліткової психіатрії, геріатричної, судової, військової психіатрії, наркології, психотерапії як самостійних дисциплін, які, грунтуючись на загальних психіатричних знаннях, формують свій напрямок у науці і практичній діяльності. 
 
Психіатрія є клінічною медичної дисципліною, що має тісні зв'язки з соматичними захворюваннями. Кожна соматична хвороба робить свій вплив на особистість хворого, в тому числі і на його психічну діяльність. Іншими словами, психічні порушення при соматичних захворюваннях визначаються як психічні соматогенні розлади та індивідуальною реакцією особистості на хворобу, вираженість яких при різних захворюваннях неоднакова. Так, наприклад, при судинних захворюваннях (гіпертонічна хвороба, атеросклероз, ендокринні захворювання) основна роль належить соматогенному фактору. При захворюваннях, які призводять до формування дефектів обличчя і спотворючих рубців зазвичай більше проявляються реакції особистості.