Суть соціальної політики, характеристика її суб'єктів

Соціальна політика - це діяльність держави та її інститутів, органів  місцевого самоврядування, вітчизняних  і зарубіжних підприємств, установ  усіх форм власності, їх об'єднань і  асоціацій, громадських і приватних  фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й  управління соціальною сферою, щодо збалансування  розвитку суспільства, забезпечення стабільності державного правління, соціального  захисту населення, створення сприятливих  умов для існування індивідів  і соціальних спільнот.

При визначенні поняття соціальної політики на перше місце необхідно  ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити  задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських  прав і свобод людини.

Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди  й динамізму суспільства.

Соціальна політика виявляється  в управлінні, регулюванні соціальних процесів. Соціальне управління та регулювання є основним механізмом, інструментом реалізації соціальної політики.

1. СУБ'ЄКТИ СОЦІАЛЬНОЇ  ПОЛІТИКИ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

До  суб'єктів соціальної політики належать: людина, держава, суспільство, соціальні  спільноти та інститути, політичні  партії, громадські організації, асоціації  громадян, колективи, фонди, принципово нові для українського суспільства  суб'єкти, зокрема соціального захисту (підприємці, роботодавці), і суб'єкти, що здійснюють діяльність у різноманітних  формах як у межах інституціональних  структур, так і на громадських  самодіяльних засадах.

1.1. Людина як  суб'єкт соціальної політики

У складній структурі суб'єктів  соціального розвитку і здійснення соціальної політики безпосереднім  і основним суб'єктом є людина, особистість, індивідуальність. Ще Арістотель зазначав, що головним суб'єктом політики має бути не держава, а людина. Будь-яке, навіть просте завдання соціального розвитку і соціальної політики неможливо розв'язати, якщо в його центр не буде поставлено людину, якщо не буде створено умов для самореалізації особистого потенціалу людини. Тривалий час людина була не суб'єктом, а об'єктом соціальної політики. Мільйони людей пішли з життя, не реалізувавши повноцінно власного соціального потенціалу.

Неодмінною умовою здійснення ефективної соціальної політики є формування умов для утвердження самостійності  людини, свободи вибору нею напрямків  і форм самореалізації у сфері  як соціального буття, так і суспільного  взагалі. Збагачення процесу соціального  розвитку, виявлення нових концептуальних засад соціальної політики можливі  лише за умови, що особистість, індивідуальність перетвориться з об'єкта соціального  розвитку, соціальної політики, соціальної безпеки на активний, творчий суб'єкт  цього процесу.

Розширення соціальних основ  для самореалізації особистісного  буття, зокрема самозахисту, посилення  соціальної безпеки людини зумовлюються тим, що в суспільстві немає чіткої орієнтації державних інститутів у  здійсненні соціальної політики, спостерігається  нестабільність їх функціонування.

Це пов'язано з подоланням поширеної в минулому й існуючої соціальної деіндивідуалізації, десоціологізації, сурогатів колективності, що утверджують дух одноманітності, однаковості, загальної маси, нав'язування індивіду стандартизованої соціальної позиції і передбачає відмову від обмежень у реалізації творчого соціального потенціалу людини.

Реалізація незатребуваного  на практиці соціального потенціалу особистості органічно пов'язана  зі створенням у суспільстві різнобічних  умов для забезпечення свободи різним соціальним верствам і групам населення, зокрема свободи їхнього соціального  вибору як необхідної умови реалізації творчих можливостей кожного, соціальної конкуренції, зміцнення втраченої  самоцінності особистості, індивідуальності, що є основою динамічного саморозвитку, саморегулювання цінностей соціального  буття.

1.2. Держава як суб'єкт соціальної  політики 

Держава є основним суб'єктом соціальної політики, що покликаний виконувати координуючу, організуючу роль у регулюванні процесів функціонування та розвитку соціального буття. За потенціалом держава як суб'єкт соціальної політики переважає можливості інших суб'єктів цього процесу.

Тривалий час діяльність держави як суб'єкта соціальної політики в Україні була малоефективною, а іноді й деструктивною, що гальмувало повноцінний процес соціального розвитку. Основними проявами такої соціальної політики держави були:

• ігнорування соціальних потреб людини, неврахування в соціальній політиці її інтересів;
• нав'язування людині таких правил соціальної поведінки та діяльності, що обмежували її автономію й унеможливлювали вільний вибір способів самореалізації власного соціального потенціалу;
• відтворення одноманітності суспільних відносин, що обмежувало, стримувало розкриття соціального, духовного потенціалу людини;
• формування соціального відчуження людини від повноцінного соціального буття.

Поступово відбувається зменшення впливу держави на різні сфери соціального буття, що зумовлюють самореалізацію соціального потенціалу людини. Однак і за цих умов роль держави як суб'єкта соціальної політики залишається дуже вагомою і значною, тому що процеси об'єктивної саморегуляції не є абсолютно самодостатніми для розвитку суспільства.

Отже, нова філософія державної соціальної політики має полягати в тому, що не слід відмовлятися від держави як її суб'єкта, а докорінно змінити зміст і форми її діяльності в цій сфері суспільного буття. В основу такої філософії мають бути покладені вироблені державою загальні принципи та орієнтири щодо реалізації соціальної політики, які б забезпечували людині, соціальним спільностям право на повноцінний соціальний розвиток. Держава повинна не нав'язувати спущені "згори" форми, способи розв'язання соціальних проблем виходячи з якогось жорсткого шаблону, а раз і назавжди відмовитись від функції оперативного втручання в ті чи інші сфери життєдіяльності людини.

Потрібно  створити такі умови для соціального  розвитку, які б ураховували різноманітні особливості людей, соціальних спільностей, груп, їх традиції, менталітет, регіональні  особливості розвитку, етнічний склад  населення.

Держава має здійснювати регулятивну діяльність, спрямовану на соціальний розвиток як безпосередньо, так і опосередковано, створивши відповідні економічні, соціально-політичні й духовні передумови для збагачення соціального потенціалу суспільства. Держава покликана бути головним знаряддям свідомого й планомірного розв'язання суперечностей процесу розвитку й функціонування соціальної сфери.

Перебільшення ролі держави як суб'єкта реалізації соціальної політики, необґрунтована віра в її необмежені можливості у здійсненні соціального захисту й соціальної благодійності неминуче гальмують життєздатний потенціал особистісної саморегуляції соціального потенціалу людини й суспільства. А тому ніколи не слід перебільшувати роль держави в регулюванні соціальних процесів, її діяльності як суб'єкта соціальної політики.

. Водночас недооцінювання ролі держави як суб'єкта соціальної політики так само неприпустимо, адже вона завжди є й буде головною інституціональною структурою в системі суб'єктів управління, регулювання процесів соціального розвитку суспільства

1.3. Політичні партії як суб'єкти  соціальної політики

Місце і роль політичних партій як суб'єктів соціальної політики зумовлені ефективністю їх політики, зв'язком із життям, народом, здатністю специфічними для них засобами збагачувати соціальний потенціал суспільства. Соціально-політичне значення їх діяльності визначається також активністю залучення громадян до вдосконалення соціального буття, мірою спрямованості діяльності цих суб'єктів на утвердження в суспільстві соціально-політичної злагоди, соціального миру й стабільності на основі вільного вибору людиною як політичних, так і соціальних пріоритетів.

Діяльність партій, політичних структур загалом, для яких характерні плюралізм, може бути ефективною й конструктивною лише тоді, коли вона є певною системою загальних ідей, цінностей, які поділяють усі партії. Такою ідеєю, цінністю, очевидно, могла б стати загальнонаціональна ідея утвердження соціальної єдності, соціальної злагоди суспільства, соціального миру, створення умов для стабільного рівня соціального добробуту, соціальної безпеки людини й суспільства.

1.4. Громадські  організації як суб'єкти національної  політики

Важливим суб'єктом  соціальної політики є громадські організації. На сучасному етапі суспільного  розвитку створюються нові передумови для докорінної зміни місця та ролі цих організацій як суб'єктів  суспільного життя загалом і  соціальної політики зокрема. Виражаючи  інтереси різних соціальних спільностей, класів, соціальних груп, верств суспільства, такі організації здатні сприяти зміцненню соціального добробуту населення.

Кожна громадська організація задовольняє свої специфічні соціальні інтереси й потреби, які  може реалізовувати людина, громадянин як її член лише в її межах.

Серед громадських  організацій як суб'єктів соціальної політики найважливіше місце посідають профспілки — найбільша громадська організація, яка об'єднує мільйони людей. Об'єктивними факторами, що зумовлюють широкі можливості профспілок, є:

• відкритий характер цієї організації, її доступність;
• масовість профспілкових лав;
• охоплення профспілковим членством усіх категорій працюючих;
• широка соціальна основа, тобто профспілки включають представників основних класів, соціальних груп, верств, прошарків суспільства.

Реалізація  профспілками своїх функцій як суб'єкта соціальної політики має здійснюватися  за такими основними напрямками:

• цілеспрямована робота, що полягає в створенні умов для подолання соціального відчуження людини, подолання у свідомості багатьох трудівників стереотипу сприйняття самих себе як "гвинтиків" системи, що призводить до поглиблення відчуження особистості, її соціальної пасивності й апатії;
• формування у трудоактивного населення ринкового світогляду, сучасного соціального менталітету, соціально-психологічної зрілості, готовності до соціальних інновацій, подолання утриманських настроїв, ідей зрівняльної справедливості, буденного розуміння соціальної рівності, рівності кінцевих результатів, рівності в бідності;
• активізація трудоактивного потенціалу населення на основі формування внутрішніх глибинних мотивів людини до зацікавленої праці;
• політика, спрямована на регулювання соціально-трудових відносин, зокрема формування в суспільстві соціальної злагоди та миру на основі проведення між органами державної виконавчої влади та іншими суб'єктами соціальної політики діалогу і соціального партнерства;
• подолання у психології трудящих стереотипу минулих років, відповідно до якого суб'єктами соціального страхування мають бути виключно держава та профспілки;
• створення умов для поліпшення соціально-побутового обслуговування населення, умов праці та відпочинку людей

2. ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ  ДІЯЛЬНОСТІ СУБ'ЄКТІВ СОЦІАЛЬНОЇ  ПОЛІТИКИ

Історичний чинник оптимізації  діяльності суб'єктів соціальної політики - виявлення їх резервів у цьому  процесі. Така діяльність має відбуватися  на нових концептуальних засадах. В  основу нової концепції, здійснюваної суб'єктами (насамперед державою, політичними  партіями, громадськими організаціями), покладено радикальну зміну не лише форм і методів, а суті процесу  регулювання соціальної сфери в  напрямку "розвантаження" суб'єктів  від функцій оперативного втручання  в економіку, політичну і духовну  сфери, етносоціальне життя, способи і форми реалізації людиною свого соціального потенціалу, тобто процеси, що зумовлюють функціонування та збагачення соціальної сфери. Діяльність суб'єктів соціальної політики має бути зміщена у сферу прогнозування, координації, визначення глобальних стратегічних завдань у соціальному розвиткові, у сферу створення умов для ефективного функціонування механізму саморегуляції процесу відтворення соціальних цінностей. Мета такої діяльності - на базі демократично регулювати цей процес. Дуже важливо, щоб таке (державне передусім) регулювання процесів, які зумовлюють соціальний розвиток, мало "м'який" характер, а соціальна політика держави була активною.

В основі нової концепції  соціальної політики має бути така діяльність її суб'єктів (особливо держави), що ґрунтуватиметься не на ієрархічному підпорядкуванні соціальних інтересів  людини державі, або центру з "вищими" інтересами, а на узгодженій взаємодії  інтересів суспільства і людини, найманого працівника і роботодавця  тощо.

Неодмінною умовою  оптимальної  реалізації соціальної політики є надання  органам, що становлять структуру її суб'єктів, самостійності, свободи вибору напрямків і форм діяльності. Важливим чинником оптимізації діяльності суб'єктів  соціальної політики є систематичне оновлення їх організаційних форм, повна заміна жорстоких командно-адміністративних форм, на систему активної протидії застарілим організаційним структурам, які гальмують розвиток соціального  буття, підвищення соціального добробуту  людини.

Оптимізації змісту діяльності суб'єктів соціальної політики сприятиме  створення ними умов для розширення економічних, політичних і духовних засад соціального простору як основи забезпечення передумов для вільного вибору особистістю соціальних пріоритетів  і цінностей. Визначним у їх діяльності є формування засобів особистісної самореалізації, різноманітних форм самоутвердження і самовираження  тощо.