Політичний портрет П.Ю.Шелеста

В книзі «Україна наша радянська» (1970) багато уваги Шелест приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу. На початку 1960х рр. Петро Шелест був одним із натхненників створення унікальної краєзнавчої енциклопедії — двадцятишеститомної «Історії міст і сіл Української РСР». Ідея фундаментальної історичної праці зародилася у Шелеста коли він працював першим секретарем Київського обкому КПУ. Під час чергової поїздки по ланах області машина загрузла у болоті. Тож довелося першому секретарю Київського обкому КПУ заночувати у найближчому селі. Там, у помешканні діда, П. Шелест випадково звернув увагу на дореволюційну книгу, у якій містився докладний опис села, зроблений вдумливим дияконом. Ознайомлення з книгою породило бажання Шелеста створити сучасну науково-популярну працю, яка б переповідала біографії майже 40 тисяч населених пунктів України. У травні 1962 президія ЦК КПУ прийняла спеціальне рішення про підтримку енциклопедичного видання про історію міст і сіл Української РСР. Всю практичну роботу вище партійне керівництво поклало на заступника голови РМ УРСР Петра Тронька та редакцію Української Радянської Енциклопедії на чолі з письменником Миколою Бажаном.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.  Життя  після усунення від влади

19 травня 1972 р. перед  черговим засіданням політбюро Брежнєв несподівано заявив Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже близько 10 років. Напевно, тобі вже набридло і ти набрид усім. Претензій до роботи немає, але треба давати дорогу молодим».

До речі, той факт, що більше року (з квітня 1971 р.) в Україні було два члени Політбюро, говорить про значний авторитет Шелеста в партійних колах. Брежнєв підготував Шелесту заміну, але навіть при своїх можливостях рік не міг її здійснити.

Формальною підставою  звільнення Шелеста було оголошено  «переведення на роботу до Москви». З 25 травня 1972 р. Шелест став п’ятим чи шостим заступником голови Ради Міністрів СРСР. Однак він залишався членом політбюро, зберіг авторитет у ЦК КПРС. Тому всі чекали продовження. І воно розпочалося атакою з Києва.

У квітні 1973 р. у журналі  «Комуніст України» була надрукована явно замовна стаття «Про серйозні помилки однієї книги», де в типово радянському стилі дана розгромна рецензія на книгу П.Шелеста «Україно наша радянська». Шелест був звинувачений в «національній обмеженості» і «місництві».

Про явно замовний з Москви характер публікації свідчить і той факт, що вже через три тижні, 27 квітня, Шелеста «у зв’язку з хворобою і переходом на пенсію» вивели з політбюро і відправили на пенсію.

Що ж такого крамольного  написав Шелест? Виявляється, перший секретар ЦК КПУ, комуніст із 42-річним стажем і трьома вищими освітами написав книгу «низького ідейно-теоретичного і фахового рівня». Тут «непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії. Порушений принцип класово-партійного підходу».

Замість ідеалізації Запорозької Січі, показу її демократичності, Шелесту слід було, на думку автора статті, показати класове розшарування козаків, гостру боротьбу між голотою і старшиною. Крамолою було й те, що Шелест, нібито, розглядає історію України безвідносно до історії Росії.

Рецензента просто шокувало, що факт приєднання України до Росії в книзі подано як пересічний факт, а не розписано, як російський народ урятував український, а російська культура сформувала українську... Не показана гострота боротьби в Україні за радянську владу... І, що вже зовсім дивує сучасного читача, – виявляється, «в тлумаченні ряду літературно-мистецьких понять і явищ автор виступає із «загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій»

Наприклад, Шелест визначає літературу як ту галузь культури, де почуття  найбільше перегукуються з думкою, краса – з добром... А ось Ленін, мовляв, писав, що це «лише частина загальнопролетарської справи».

Розвиток економіки України Шелест «розглядає у відриві від успіхів всього СРСР», чим створює враження відірваності країни від Союзу. І, як підсумок, книга є ідеологічно шкідливою, оскільки «не мобілізує трудящих республіки на виконання завдань партії, а посилює настрої самовдоволеності, самозамилування, якими пройнята книга».

Зауважимо, що переважна  більшість віднайдених через  три роки після виходу книжки недоліків  не відповідала дійсності. Ті, хто  читав її, не можуть не помітити, що, як писали прихильні критики, «кожна сторінка книги переконує, що український народ досяг блискучих перемог лише завдяки відданості ленінізмові».

Однак партійні ідеологи небезпідставно боялися, що звинувачення в націоналізмі за радянських часів  може досягти зворотного результату і принести Шелесту ще більшу популярність в народі. І не випадково за деякий час до виходу критичної статті книга раптово «зникла» з усіх книгарень і навіть була вилучена з більшості бібліотек.

Два роки після «виходу» на пенсію Шелест змушений був сидіти вдома. Будь-які спроби влаштуватися на роботу закінчувалися невдачею – без дозволу Брежнєва ніхто не наважувався взяти на роботу опального лідера.

У квітні 1975 р. Шелест вимушений  був написати листа Брежнєву, і тільки після його дозволу Петро Юхимович отримав посаду директора одного із підмосковних заводів Міністерства авіаційної промисловості, де й пропрацював до початку перебудови.

Отже, не націоналізм і навіть не його несміливі кроки до обмеження «братського» пограбування республіки стали причиною відставки Шелеста. Брежнєва непокоїло інше – Шелест виявився у багатьох відношеннях незручною для нього людиною. І, до того ж, ставлеником Хрущова.

Шелест був одним  із небагатьох членів політбюро, який міг виступити проти позиції  більшості й сміливо заявити: «Комуністи України не підтримають це рішення». З часом накопичилися й інші, дрібніші «грішки», які апаратник Брежнєв, звичайно ж, не забував.

Наприклад, Шелест мало не єдиний, хто не підтримав прохання Брежнєва відзначити його 60-річчя званням Героя Радянського Союзу замість логічного у даному випадку звання Героя Соцпраці. За свідченням Шелеста, він так і не поставив свій підпис на відповідному документі.

Брежнєв надто дорожив Україною, щоб залишити біля її керма норовливого Шелеста. Настав зоряний час класичного представника «дніпропетровського клану» і запеклого політичного супротивника Петра Шелеста – Володимира Щербицького.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що оцінка того чи іншого політичного  лідера – справа історії та народу. І не слід плутати особисті якості людини із її значенням і роллю в житті народу, країни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Отже, роль Шелеста Петра  Юхимовича в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. У 1968 Шелест, боючись поширення антирадянських настроїв в Україні, став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення “Празької весни” 1968. З іншого боку, Шелест прийшов до влади на хвилі повоєнної “українізації” партійного та державного апарату в Українській РСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-72) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Петро Юхимович намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації й совєтизації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських дячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я. Пеленський, І. Лисяк-Рудницький, М. Саварин) вважали, що поява книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва - припущення, яке, однак, не знайшло документального підтвердження. Лінія Петра Юхимовича  на проведення автономного курсу, природно, дратувала московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку Шелеста,  Л. Брежнев закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у “місництві та проявах націоналізму”.  Книга Шелеста“Україна наша радянська” (1970) зазнала гострої партійної критики (журнал “Комуніст України”, 1973, № 4) за “ідеологічні помилки”, зокрема, за “ідеалізацію” минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видана тиражем 100 тис., вона була вилучена з продажу та бібліотек. У квітні 1973 Шелеста був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС “за станом здоров'я” і відправлений на пенсію. Петру Юхимовичу Шелесту заборонили оселитися в Україні, перебував під постійним негласним наглядом.

Список використаної літератури

 

1.Шаповал Ю.І. Петро Шелест у контексті політичної історії України ХХ століття // Укр. іст. журн. – 2008. – № 3. – С. 134‐149;

2.Яремчик В.П. Історична наука в УРСР у «добу Шелеста»// Там само. – С. 149‐162; 

3.Саган О. Петро Юхимович Шелест: міфи та реальність // Режим доступу: www.pseudology.org.

4.Очерки истории Киевских городской и областной партийных организаций. – К., 1981.

5.Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». – К., 2003.

6.Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

7.Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.

8.Ярослава Музиченко. «Неправильний» Шелест // Україна молода, 12.02.2008

9.Шелест П. Ю. Україна наша Радянська. — К., 1970.