Політична мова

1)Політи́чна мо́ва — сукупність вербальних структур, які використовуються у сфері політики і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів та їх участь у перебігу політичних процесів^[1]. За визначенням Л. П. Нагорної, політична мова — це сукупність дискурсивних практик, що формують сферу політичної комунікації . Російський дослідник А. Чудінов визначає політичну мову як особливу підсистему національної мови, призначену для політичної комунікації, тобто для пропаганди тих чи інших ідей, емотивного впливу на громадян, вироблення суспільного консенсусу.

Характерні особливості  політичної мови

До політичної мови можна  віднести, перш за все, мову публічних  виступів політичних діячів. Особливим  видом політичної мови є парламентська  мова або так звана «мова парламентських дебатів». Сюди входить і мова політичної пропаганди та політичної реклами як в усній, так і в письмовій  формі. Специфічним видом політичної мови є мова різноманітних політичних документів (договорів, угод, законів). До проявів політичної мови також  відноситься мова різноманітних  передач на політичні теми, блоків політичних новин на радіо та телебаченні, рубрик, які відводяться політичним подіям у пресі, статей на політичні  теми тощо Політична мова завжди включає  не тільки повідомлення про політичну  дійсність, а й її інтерпретацію  та як явну, так і приховану оцінку, вона орієнтована на те, щоб викликати  бажану для суб'єкта мовну чи поведінкову  реакцію з боку об'єкта комунікації.

Термін «політична мова»  не є сьогодні загальноприйнятим. Поряд  існують такі визначення, як «мова  політики», «політичний дискурс». Іноді  їх уживають як синоніми, але, на думку  А. Н. Баранова, ці поняття слід розрізняти^[4]. За ним, «політичний дискурс» — це сукупність усіх мовних актів, які використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної поведінки, які оформилися згідно з існуючими традиціями та отримали перевірку досвідом. Під мовою політики, за визначенням Л. А. Нагорної^[2], зазвичай розуміють термінологію і риторику політичної діяльності. У ній розрізняють мову законодавства, мову управління, мову дипломатичного спілкування та переговорів, мову політичної пропаганди, мову політичного виховання. Політична мова у такому баченні — це не обов'язково прерогатива професійних політиків чи державних чиновників; це, по — перше, ресурс, відкритий для всіх членів мовного співтовариства, а по — друге, мова, що застосовується у маніпулятивних цілях. До сфери політичної мови відносять також увесь спектр проблем, пов'язаних із політичною коректністю і боротьбою за чистоту мови. Втім, визначається, що обидва поняття, «мова політики» та «політична мова», перебувають у відносинах перехрещування — мова політики так само є мовою маніпуляцій, як і політична мова.

4) Пропага́нда (лат. propaganda дослівно — «яка підлягає поширенню (віра)», від лат. propago — «поширюю») — форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Пропаганда зазвичай повторюється та розповсюджується через різні засоби масової інформації, щоб сформувати обраний результат суспільної думки.

У широкому розумінні - поширення  соціально-політичних, природничо-наукових та інших знань з метою їх втілення у суспільну свідомість; у вузькому розумінні – ідеологічно спрямована діяльність будь-якої партії для формування у конкретних верств населення певних поглядів і уявлень (світогляду). Значення партійної пропаганди особливо зростає  у період виборчої кампанії.

Технологія виготовлення та розповсюдження пропаганди[ред. • ред. код]

Пропаганда передбачає наявність  ідеї, цільової аудиторії і засобів, щоб донести ідею до цільової аудиторії.

Ефективність пропаганди визначається співвідношенням фактичної  кількості залучених прихильників до планованої кількості.

Можна виділити три основні  критерії змісту ефективної пропаганди:

Наявність центральної тези;

Легкість для розуміння  цільовою аудиторією;

Складність для критики (обгрунтованість тез, їхня несуперечність одна одній тощо; або хоча б видимість цього).

Таким чином, буде просуватися  певна ідея, легко доступна розумінню  аудиторією і стійка до сторонньої критики. Причому має дотримуватись  баланс між розумінням тез масами і критичністю. Якщо балансу не дотримано, то ідеї будуть просто незрозумілі  значній частині цільової аудиторії, або занадто вразливі для контрпропаганди.

Що стосується форми, можна  виділити наступні критерії:

• Чіткість центральної тези — вона не повинна зливатися з фоном;
• Привабливість фону.

Маніпулювання, як система  засобів ідеологічного та соціально-психологічного впливу з метою зміни мислення й поведінки людей всупереч їхнім  інтересам, може бути оперативним (ситуативним) та стратегічним. Одним із найдієвіших маніпуляторів сучасності виступають засоби масової інформації, які застосовують особливі прийоми психологічного впливу. Зокрема це прийоми лінгвістичного маніпулювання, викривлення масштабів подій та часу, звернення до негативних рівнів свідомості, “метод Геббельса” (ефект блискавичної пропаганди з фальсифікацією подій та фактів). Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання передбачає використання арсеналу конкретних методів впливу на підсвідомість. Наприклад, це методи фрагментації, - створення фактів, - історичних аналогій, - семантичного маніпулювання, - використання дезінформації. 
 
Усі ці методи та засоби (виборчі технології) вже багато десятиліть використовуються на Заході. У західному суспільстві існують перевірені часом методи впливу на поведінку електорату, навіть на мотиви такої поведінки. Проте, як зазначає український політолог І. Буркут, найперші спроби перенести на пострадянський ґрунт західні виборчі технології не принесли сподіваних результатів. Можна припустити, що результатом процесів, пов’язаних із деідеологізацією та деміфологізацією суспільної свідомості в транзитивних політичних системах ( до яких певним чином належить й політична система України), стає ідеологічний вакуум, котрий неодмінно заповнюється реміфологізованою суспільною свідомістю, що вірогідно є наслідком ефективного маніпулювання свідомістю. Наскільки нові стереотипи і міфи виявляться тривалими – питання часу. 
 
На відміну від стереотипу, в якому у спрощеній формі відзеркалюється певний доволі складний елемент дійсності, міф набагато складніше явище психічного життя. На думку видатного російського філософа М. Мамардашвілі, міф – це машина культури, що перекидає місток від природного стану людини до цивілізації, конструює саму людину. Міф управляє людиною, створює для неї особливу — міфологічну реальність. Безкінечний потік інформації, навала символів, образів, “картин” сприяє міфологізації свідомості людини, оскільки міф постає стійкою структурою й дозволяє запровадити певну впорядкованість до хаотичної “картини світу”. Міф виявляється тією самою “реальністю”, в яку людина відверто хоче вірити. 
 
В умовах жорсткої інформаційної та психологічної боротьби за виборця, переможе той, хто зможе нав’язати свою “картину світу”, свою оригінальну концепцію міфологізованої реальності цільовій аудиторії. Політичний міф у такій спосіб покликаний впорядкувати політичну реальність й постає як засіб інтерпретації дійсності. Він може використовуватися для реалізації конкретних політичних завдань: боротьби за владу, легітимізації влади, здійснення політичного панування або панування політичної ідеології. На думку українського політолога Г. Почепцова, політичний міф – це універсальна конструкція, яку завжди можна наповнити конкретним політичним змістом.

2) Головною метою будь-якої промови політика є скерувати мислення, почуття та емоції слухача у потрібному ораторові руслі. Саме через це при написанні та виголошенні промови вдаються до різнорівневих засобів та їх семантико-стилістичних поєднань, які перш за все апелюють до емоційних структур людської психіки, а також діють на підсвідомі компоненти мовного сприйняття [4, с. 143]. Саме цим можна пояснити високий рівень насиченості політичної промови мовними емоційно-експресивними засобами і прийомами лексичного та синтаксичного рівнів. Дослідники стверджують, що емоційна форма вираження думки змінює усю схему сприймання сказаного аудиторією, впливаючи на механізми мислення, пам’яті та уваги, полегшуючи тим самим процес подачі та засвоєння інформації слухачами [34]. Для підсилення емоційно-психологічного впливу політичної промови використовують стилістичні прийоми лексичного та синтаксичного рівнів. До групи найбільш уживаних лексико-стилістичних прийомів належать епітет, метафора та алюзія. Паралельні конструкції, градація, перечислення, повтор, антитеза, емоційне протиставлення, полісиндетон та риторичне запитання складають групу стилістичних прийомів синтаксичного рівня. Доволі часто для досягнення бажаного ефекту політики вдаються до засобів пливу на фонетичному рівні, які найчастіше виражаються у використання алітерації. Алітерація – особливий стилістичний прийом, направлений на створення додаткового музичного ефекту висловлювання [12, с. 275]. Використовуючи цей стилістичний прийом, оратор виділяє в мовному потоці слова, пов’язані алітерацією, які набувають певного інтонаційного значення. Таким чином політику вдається привернути увагу аудиторії до найбільш значущих слів, які чинять певний емоційний вплив на цільову аудиторію. Прийом алітерації сприяє створенню особливого ритмічного малюнка висловлювання, роблячи предмет обговорення більш важливим для публіки. Тому при написанні промови для вираження головної ідеї потрібно підбирати максимально співзвучну лексику, яка апелюватиме до ціннісних установок аудиторії і чинитиме чималий вплив на формування їх особистої думки стосовно сказаного політиком. Прийом метафори являє собою перенесення назви з одного об’єкта чи явища на інший, подібний з першим у будь-якому відношенні [10, с. 68]. Узагальненість та образність метафори роблять її доволі зручним методом комунікації, оскільки у випадку її використання відсутній раціональний послідовний опис предмета чи явища. Метафора як стилістичний прийом дає можливість інтерпретувати сказане і пропонує можливість альтернативного вирішення питання. Метафора виконує інформаційну та прагматичну функції, впливаючи на судження та ставлення аудиторії до обговорюваного питання, викликаючи відповідні психологічні та дієві реакції з боку цільової аудиторії [ 17, с. 35]. Дослідники підкреслюють особливу роль метафори у сучасній політичній комунікації. Так, дослідник О. В. Дітріх вважає, що в політичній сфері метафора дуже часто вживається для побудови картини світу, через що є одним із засобів привернення уваги громадян і знаряддям емоційного впливу на них. В політичному дискурсі роль метафори полягає у впливі на свідомі та підсвідомі компоненти психіки громадянина [26, с. 53]. Мова пристосовується до тих цілей, які політик ставить перед собою, в результаті чого існуючі в загальному словниковому запасі слова актуалізуються в політичному та ідеологічному контекстах для формулювання теорій чи доктрин і стають політичною лексикою. Одним із прикладів актуалізації загальнолітературної лексики у політичній промові є використання ключових слів та слів-гасел, що стають такими завдяки своєму семантичному змісту та частоті вживання. Ключові слова повинні викликати в цільової аудиторії відповідні асоціації. Успіх виступу політика полягає у простоті вираження складного, чому сприяє вживання ключових слів та слів-гасел. Ключові слова поділяють на три основні групи: загальні, програмні та вузько тематичні [14, с. 6]. Загальні ключові слова є словами-гаслами, які використовуються усіма політиками у політичних промовах. Такі слова є афективами, що викликають певну асоціацію в аудиторії і зазвичай представляють абстрактні поняття. Вони мають позитивну оцінку та імунітет проти критики. Програмні ключові слова виражають основні позиції програми дій певного політика і при частому вживанні стають словами-гаслами. Вузько тематичні ключові слова присвячені основній темі конкретного політичної промови. Доволі ефективним прийомом переконання, який легко сприймається на слух і має значний вплив, є використання коротких фраз та речень лозунгового характеру. У своїх промовах політики часто використовують лексичні суперлативи (словосполучення чи фрази, які використовують на позначення найвищого ступеня ознаки) та прикметники найвищого ступеня порівняння. У політичних промовах широко використовуються різноманітні повтори. Вони створюють своєрідний ритм промови, посилюючи тим самим сугестивний вплив на цільову аудиторію. Для повторів властива ідентичність та стереотипність, завдяки чому вони здатні чинити вплив на людину поза її свідомістю. Найбільш поширеним видом повтору є лексичний, метою якого є підкреслити певну ідею та слугувати елементом розкриття головної думки. У політичних промовах важливу роль відіграє також семантичний повтор, який виражається словами та словосполученнями одного семантичного поля, складниками якого є слова, що мають спільний елемент значення. Не менш важливе значення має синтаксичний повтор, який має три основних функціональних моделі: анафора, епіфора та паралельні конструкції. Анафоричний повтор є найбільш традиційним способом виділення актуальних положень промови шляхом винесення на початок речення чи вислову елементів, що повторюються. Анафора як різновид повтору є класичним прийомом стилістичного синтаксису, який сприяє ритмізації ораторського мовлення і підвищує його виразність. На противагу анафоричному, епіфоричний повтор означає винесення повторюваних елементів на кінець речення чи висловлювання. Використання паралельних конструкцій підсилює змістові елементи мови в синтаксичних конструкціях і сприяє закріпленню інформації у свідомості цільової аудиторії. Дуже важливу роль відіграють синтаксичні стилістичні засоби, до яких належать антитеза, повтор, паралелізм синтаксичних конструкцій, градація, перелічення, дискантний повтор слів та риторичне питання. Синтаксичне оформлення промови сприяє реалізації прагматичної направленості мови оратора [15, с. 88]. Антитеза як стилістичний прийом використовується для створення контрастної характеристики питання чи явища, що обговорюється. Лексичну основу цього прийому складають антоніми. Використання антитези «в чистому вигляді» (використання лише антонімів) можна прирівняти до гри слів, до якої оратор вдається для підсилення емоційно-психологічного впливу на цільову аудиторію. Доволі часто замість класичної антитези, що будується на основі протиставлення паралельних конструкцій та антонімів, використовують прийом емоційного протиставлення. В цьому випадку протиставляються не антоніми у їх власному значенні, а слова та фрази, які у висловлюванні набувають негативної чи позитивної оцінки. Самі оцінки здійснюються оратором на основі довільного трактування тих чи інших явищ та фактів. Прийом емоційного протиставлення слугує способом актуалізації змістово-оціночних елементів мовлення, що призводить до підсилення ефекту психологічного тиску. Використання цього засобу впливу призводить до того, що смисловий розвиток мовлення виключає для аудиторії можливість зробити власну оцінку. Така побудова промови дозволяє політику нав’язати свою думку і виразити свою позицію стосовно певного питання. Отже, у сучасному політичному дискурсі широко використовуються семантико-стилістичні засоби впливу на свідомість цільової аудиторії. Власне успішність політичної промови значним чином залежить від вдалого використання засобів увиразнення лексичного та синтаксичного рівня, які сприяють кращому засвоєнню інформації слухачами та переконанню їх, що лише один варіант трактування позиції політика є вірним.

5) Популізм з точки зору журналістики/ В основі популізму лежить прагнення тієї чи іншої політичної сили завоювати довіру і підтримку мас , сподобатися народу . При цьому реальні цілі політиків - популістів (боротьба за владу , збагачення тощо) , як правило , прикриваються соціально привабливими ідеями.

Популісти будують свою риторику на акцентуванні економічних і соціальних інтересів звичайних людей. Багато дослідників популізму , починаючи з 1980 - х , розглядали його як стиль риторики , який може служити не однієї , а безлічі ідеологій. Залежно від підтримуваної ідеології , розрізняють «лівий» і «правий » популізм.

Багато популісти представляють себе захисниками окремих регіонів або окремих соціальних груп , таких як , наприклад , трудящі , жінки , городяни , сільські жителі , працівники якоїсь галузі промисловості і т. д. У риториці популісти часто використовують дихотомію (принцип « або-або » , тобто « третього не дано» ) і стверджують , що виражають інтереси більшості населення.

Популізм з точки зору політології / Популізм з точки зору політології - форма ставлення суспільства і влади, при якій політична влада своє ставлення до суспільства і, відповідно, своє законотворчість, аргументує голосом народу (використовуючи принцип римського права vox populi)