Політична ідеологія : поняття, сутність, функції.

1. Політична ідеологія : поняття, сутність, функції.

        Ідеологія  - сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів, що відбивають і оцінюють  свідому дійсність із погляду   інтересів визначених класів, розробляються,  як правило, ідейними представниками  цих класів і спрямовані на твердження або зміну, перетворення існуючих суспільних відносин. У сфері ідеології формуються системи цінностей різних суспільних класів, тут вони усвідомлять свої корінні інтереси, місце в суспільстві, відношення до інших класів, формулюють і обгрунтовують мети і програми своєї діяльності. Пануючої в даному суспільстві є ідеологія панівного класу, що тримає у своїх руках засоби матеріального і духовного виробництва. Ідеологія - частина надбудови і необхідний чинник формування ідеологічних (політичних, правових і ін.) відношень. Будучи частиною суспільної свідомості, ідеологія займає визначене місце в його структурі як інший рівень стосовно суспільної психології і повсякденної свідомості і виявляє себе в різних формах суспільної свідомості. Відповідно розрізняються політична і правова ідеологія, філософія і релігія, моральне і эстетическое свідомість. Наука є переважно формою пізнання, а не ідеологія, але зазнає впливу від ідеології, тому що наукові відкриття осмислюються в різних формах ідеології, а фундаментальні теорії суспільних наук носять ідеологічний характер. У класово-антагоністичному суспільстві відношення і зіткнення різних класів знаходять висвітлення в області ідеології, тобто є однієї з форм класової боротьби. У політичній науці давно вже запропоноване просте і ясне визначення ідеології як «системи політичних, економічних і соціальних цінностей і ідей, службовців підставою для постачання цілей; останні у свою чергу, утворять ядро політичних програм» (Р.Макивер). Але ідеологію відносять до числа маловивчених   феноменів.   По-перше,   вона   являє   собою несприятливий об'єкт наукового аналізу, тому що вводячи поняття «ідеологія»,учений повинний довести, що його власний підхід вільний від ідеологічних пристрастей. А це дуже важко.

     По-друге, одна  з причин негативного відношення  бихевиористов до Вивчення ідеології  носила явно вненаучный характер, справа в тому, що як уже  було сказано, перший внесок  у цей напрямок досліджень  уніс К. Маркс. Але саме марксизму  було призначено стати найбільш масовою ідеологією минулого сторіччя. До кінця XIX в. мільйони людей у усьому світі притримувалися соціалістичних поглядів.

      Перша спроба  соціологічного дослідження ідеології  була почата німецьким ученим  К. Мангеймом. Як і Маркс,  він думав, що соціальна функція ідеології реалізується в рамках відношень класового панування-підпорядкування. Якщо правлячий клас намагається видати свою пізнавальну перспективу (спосіб розуміння суспільно-політичних явищ) за єдино щиру і намагається її теоретично обгрунтувати в цій якості, то в наявності духовне утворення ідеологічного типу. По Мангейму, ідеологіях протистоять утопии-духовные утворення, породжувані непривилегированными класами і выражающие їхнє прагнення до соціального реваншу. Утопії легко перетворюються в ідеології, коли опозиційні шари приходять до влади. Колишня утопія при цьому утрачає свій радикалізм і починає так чи інакше обгрунтовувати нерівність.

     Тому ідеологія  , як правило, і претендує на  науковість. Була розроблена структурна  класифікація ідеологій, заснована на способі зв'язку між окремими її елементами (идеологемами) і масштабах охоплення ідеологіями соціальної реальності. По цих ознаках виділяють два основні різновиди - відкриті і тоталітарні ідеології. Останні характеризуються тим, що прагнуть дати пояснення усьому без винятку явищам і виробити в такий спосіб цілісну політично насичену картину світу Була сформульована гіпотеза, відповідно до котрого будь-яка ідеологія виникає як реакція на значиме зміщення соціальних ролей (теорія соціальної напруги). В умовах (змін, що особливо торкають економічну структуру суспільства, 1человек випробує глибокий дискомфорт і розгубленість. То до нього на допомогу і приходить ідеологія, що дозволяє по-новому пом'яти й оцінити своє ' місце в суспільстві, а значить - діяти відповідно до нових умов. (НА жаль, теорія соціальної напруги не пояснює, яким саме способом   емоційна   незадоволеність   трансформується   в ідеологічні конструкты. Варіант такого пояснення пропонує теорія культурної   напруги,   також   сформувалася   в   структурно-функціональній традиції. Прихильники цієї теорії вказують на те, що зміщення соціальних ролей викликає не тільки психологічну болючу реакцію, але - і це головне - ще і руйнування всієї системи «знаків» (символів   социокультурного   характеру), що   дозволяють   індивіду орієнтуватися у світі. Соціальна реальність виявляється як би позбавленої змісту. Ідеологія ж, користуючись словами К. Гиртца, виступає як засіб повернення змісту. На відміну від теорії соціальної напруги, ця теорія дає можливість зрозуміти, чому ідеологія в зрілому виді завжди являє собою систему цінностей і ідей, а не навпаки окремих, логічно не зв'язаних між собою идеологем. Але і тут залишається відкритим найважливіший питання: яким критерієм керуються люди, обираючи ідеології?      Чому, наприклад, криза Веймарской республіки в Германії привів до одночасного   росту   впливу   комуністичної   і   націонал-соціалістичної ідеологій, і чому остання в кінцевому рахунку перемогла? Очевидно, що відповісти на цей запитання неможливо.

     Основна складність  у вивченні ідеології зв'язана  з тим, що, як і всяке комплексне  духовне утворення, вона вимагає  філософських засобів аналізу.

       Політичні  ідеології являють собою духовне  знаряддя національних еліт і обумовлюють ступінь ідейного впливу на маси. Тому реальна роль політичних ідеологій у суспільстві залежить від того, наскільки вони в ньому інтегровані.

Політичні ідеології поліфункціональні, основними їх функціями є:

1. оволодіння суспільною  свідомістю;

2. впровадження в суспільну  свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього;

3. завоювання  суспільної  думки з приводу цілей і  завдань політичного розвитку;

4. згуртування  суспільства  на основі інтересів певної  соціальної спільноти.

Слід зазначити, що не всі політичні ідеології спираються на конкретні соціальні групи і верстви (наприклад, ідеологія фашизму, анархізму) і що будь-яка ідеологія тією чи іншою мірою дистанціюється від політичних реалій. Найбільш схильні до утопізму ідеології опозиційних сил, хоча й офіційні ідеології часто прикрашають дійсність.

Сутність  політичної ідеології

На відміну від науки, ідеологія містить не тільки знання про політичне життя, але й  оцінку політичних процесів з позицій  носія даної ідеології, тобто  містить також і різні упередження.

Політична ідеологія створюється  діяльністю певних верств або навіть окремих особистостей. Ідеологія  є живильним грунтом для формування суспільно-політичних рухів. З визначення політичної ідеології настає, що в  будь-якому випадку вона є різновидом корпоративної свідомості, що відбиває суто групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку, що відрізняється схильністю до духовного експансіонізму.

2. основні політичні ідеології сучасності

А) Лібералізм — історична перша політична ідеологія. Назва походить від латинського "liberalis" — вільний. Виникає лібералізм як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви. Він ввібрав в себе дух нової соціальної сили, що народжувалась, — підприємливого буржуа, якому феодальні залежності, норми, цінності заважали виявити свій підприємницький, людський та громадянський потенціал. Лібералізм живився ідеями Дж. Лок-ка, Т, Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Бейтам а, Дж. Мілля> а в Україні кінця XIX — початку XX ст. розвивався завдяки працям М. Драгоманова, В. Кістяківського. Цими ідеями надихались діячі англійської (XVII ст.) та французької (XVIII ст.) революцій, борці за незалежність США. Ідеологічні принципи лібералізму заклали основи суспільно-політичного розвитку всієї західної цивілізації на наступні століття, сприяли докорінній модернізації всіх суспільних інститутів та відносин, які привели до переходу Заходу від традиційного (аграрного) до індустріального буржуазного суспільства. Ці зміни спричинили планетарні цивілізаційні зрушення, змінивши за два — три століття спосіб життя та мислення мільйонів і мільярдів людей. 
 
Лібералізм як ідеологія еволюціонував. Класичний лібералізм домінував до кінця XIX ст. На зламі XIX—XX століть з'являється його різновид — неолібералізм. Привабливість, сила і тривалість впливу лібералізму пояснюються закладеними в ньому принципами та цінностями. 
 
Прогресивність раннього лібералізму проявилась у вимогах: а) обмеження прав монарха парламентом; б) встановлення конституційного ладу; в) допущення вихідців із третього стану (купців, підприємців, різночинців) до управління державою; г) запровадження демократичних свобод; ґ) скасування привілеїв дворянства та духовенства. 
 
Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість. Свобода — це: 
— за масштабом: свобода для всіх; 
— за мірою залежності: свобода від залежностей, притаманних середньовіччю, свобода від цехів (корпоративної (групової)) залежності, від зовнішнього політичного та соціального контролю держави; 
— в політиці — це можливість якнайповніше користуватись невід'ємними правами людини;— в економіці — це економічна свобода, свобода підприємництва. Економічна свобода є основою будь-яких свобод. Без економічної свободи неможливі політичні та громадські свободи; 
— обмеження свободи тільки свободою інших людей (свобода мого кулака закінчується там, де починається кінчик носа іншої людини). 
 
Основні принципи лібералізму: 
1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій. 
2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність). 
3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін. Цей принцип втілено в конституціях у сучасних суспільствах. 
4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя. Держава має підтримувати елементарний порядок, створювати належні умови для свободи економічної діяльності й захищати країну від зовнішніх небезпек. 
 
Економічна доктрина класичного лібералізму передбачала: 
— право людини на власність; 
— вільний ринок; 
— вільна конкуренція; 
— незалежність економічної діяльності від держави. В економічному плані держава виконує головну функцію — охорони власності ("нічний сторож"). 
 
Отже, ідеологія лібералізму ґрунтується на ототожненні свободи і приватної власності. 
 
В політичному аспекті лібералізм ґрунтується на ліберальному розумінні демократії. Політична доктрина ліберальної демократії ґрунтується на: 
— політичній рівності людей; 
— рівності їх права на життя, власність, свободу; 
— відокремленні громадянського суспільства від держави 
— вимогах обмеження держави правом та законом; 
— запереченні концентрації влади в одних руках 
— вимозі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. 
 
Неолібералізм змушений був коригувати занадто оптимістичні уявлення класичного лібералізму про самодостатність вільного ринку та конкуренції в гармонійному регулюванні суспільних (політичних, духовних, економічних та соціальних) відносин. Соціальна поляризація, монополізація економіки та економічні кризи (особливо криза 1930 р. в США), політичні протести, духовні недуги зумовили перегляд ролі держави в процесах самоорганізації соціуму. Це проявилося в: 
— зростанні ролі держави у захисті свободи підприємництва, ринку, конкуренції від посилення монополізації всіх сфер суспільства, коли найпотужніші власники встановлювали свій монопольний контроль і нав'язували свої вузькогрупові інтереси всьому суспільству; 
— прийнятті антимонопольного або антитрестівського законодавства; 
— підтримці дрібних і середніх підприємців; 
— сприянні діяльності підприємців-новаторів, які найбільше ризикують своїм капіталом 
— розробці загальної стратегії розвитку економіки та посиленні контролю за їх виконанням, що частково пояснюється і впливом п'ятирічних планів у СРСР, який дотримувався протилежної ідеології; 
— визнанні держави рівноправним власником поряд з приватними особами чи фірмами; 
— посиленні ролі держави в захисті соціально вразливих верств, яким найважче адаптуватись до нових змін. 
 
Таким чином, неолібералізм обґрунтував: 
1. Право держави регулювати відносини між приватними власниками через свій вплив на формування і функціонування ринкових механізмів попиту та пропозиції, державне стратегічне планування (бюджетна політика), відповідне законодавство. 
2. Теорію співучасті працівників в управлінні через створення спостережних рад за діяльністю адміністрації і зменшення суперечностей між робітниками і власниками. 
3. Необхідність гарантованого прожиткового мінімуму для кожного члена суспільства, сприяння повній зайнятості, економічній стабільності та відвернення соціальних потрясінь. 
4. Концепцію соціальної справедливості, яка передбачає: а) винагороду індивіда за завзятість і талант; б) перерозподіл суспільних доходів в інтересах незахищених (через систему податків, пільг, державних соціальних програм); в) наявність фондів суспільного споживання (безкоштовні сніданки в школах, навчання в школі, державні лікарні); г) соціальну відповідальність бізнесу. 
 
Ідеологія лібералізму підтримується багатьма політичними партіями, зокрема і в Україні. Найбільш досвідченими серед них є Демократична партія США (1828 p.), Ліберальна партія Великобританії (1832 р.) та Канади (1873 p.). 
 
Ліберальні партії світу організаційно об'єднались в 1947 р. в Ліберальний Інтернаціонал. До його складу входить понад 50 партій різних континентів. їх політичний вплив високий. Вони очолюють уряди, входять в урядові коаліції, представлені в парламенті. В Європарламенті їх фракція є п'ятою за чисельністю. 
 
б) Ідеологія консерватизму (від лат. "conservare" — зберігати, охороняти) має теж чимало своїх прихильників. Як ідеологія консерватизм почав складатись у XVIII ст. В подальшому розвивався завдяки працям Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бональда, Г. Гегеля, Б. Дізраелі. В Україні Ф. Прокопович, В. Липин-ський, С. Томашівський, В. Кучабський та інші сприяли його розвитку. Термін "консерватизм" вперше вжив французький письменник Ф. Шатобріан, який в 1818 р. почав видавати журнал "Консерватор". 
 
Консерватизм як ідейно-політична течія була відповіддю, реакцією на епоху Просвітництва та Французьку буржуазну революцію (1789—1794). Це був ідеологічний протест проти радикальних буржуазних змін, застереження щодо ліберальних новацій. Ідеологічне зіткнення лібералізму і консерватизму проявлялось в запереченні: 
 
1) зайвого оптимізму просвітників щодо безмежності людського розуму і віри в раціональний (науковий) прогрес, бо віра має бути сильнішою за розум, інтуїція і почуття — над свідомістю; 
2) буржуазного ладу, з його різким розшаруванням бідності й багатства, буржуазності, прагненням прибутку, соціальним егоїзмом, наголошуючи натомість на середньовічних зразках соціальної впорядкованості; 
 
3) механістичного розуміння суспільства як простої сукупності людей, стверджуючи, що суспільство є органічною (живою) цілісністю, атому вимагає: 
      а) не різких (революційних) змін, а поступових, еволюційних; 
      б) не ломки й штучної перебудови існуючих соціальних інститутів, а їх пристосування до нових політичних принципів, до існуючих віками систем норм, звичаїв, традицій, інститутів, моральних засад; 
      в) не зміну суті держави, а тільки усунення окремих її частин, її відозміну, бо держава не результат договору між людьми, а породження природного (божественного) ходу речей, який не контролюється людським обмеженим розумом; 
4) здатності держави бути природним і ефективним органом управління, а тому бажаним є послідовне обмеження її втручання у регулювання суспільних відносин, перехід цих функцій від держави до релігії, моралі, традицій як більш тонкого механізму регулювання. 
 
Консерватори закликали до соціальної стабільності, позаяк нові порядки не гарантують, що вони кращі за попередні: 
— визнання необхідності класової ієрархії; 
— усвідомлення існування всезагального морально-релігійного порядку; 
— визнання недосконалості людської природи, обмеженості людського розуму, нерівності людей. 
 
Отже, основними цінностями консерватизму є суспільна стабільність, порядок, закон, традиції, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія. 
 
Консерватизм також зазнавав змін. Якщо на початку він захищав інтереси феодально-аристократичних кіл, то вже після революцій 1848—1849 pp. почав наповнюватись буржуазним змістом. Консервативні ідеї слугували захистом від домагань робітництва, відстоюючи інтереси великого капіталу. 
 
В середині 70-х pp. XX століття консервативні ідеї знов набули актуальності й популярності в США та Європі, особливо після економічної кризи 1973—1974 pp. Це відродження дістало назву "неоконсерватизму" і уособлювалось з тривалим перебуванням Р. Рейгана та М. Тетчер на вищих державних посадах в США та Англії ("рейганоміка", "тетчеризм"). Його провідними ідеологами виступили Д. Белл, Ф. Хаєк, М. Фрідман. В нео-консерватизмі помітні тенденції поєднання ідей лібералізму і консерватизму в період структурних змін і переходу до постіндустріалізму. Влучно схоплено сутність синтезу цих ідей в гаслі: "Розчистити місце від усього, що було в суспільстві штучно створено, і створити таке, що варте збереження". 
 
Неоконсерватизм наголошує на: 
— посиленні ролі еліт в управлінні державою; 
— звільненні приватного капіталу від надмірного державного втручання; 
— скороченні соціальних витрат і стимулюванні економічної активності громадян, які повинні розраховувати на власні сили; 
— посиленні порядку і законності; 
— відмові від тих змін, які підривають політичну стабільність чи обмежують владу великого бізнесу; 
— ринкових відносинах як рушіях суспільного розвитку; 
— пріоритеті свободи щодо соціальної рівності, оскільки остання неможлива; 
— відмові від високих податків на великий капітал для перерозподілу прибутків в інтересах бідних; 
— зміцненні морального порядку. 
 
В різних країнах неоконсерватизм мав свою специфіку і відповідно різновиди: а) ліберально-консервативний (США, Великобританія) як єдність ринку, індивідуальних свобод і влади закону; б) християнсько-демократичний (ФРН) з акцентом на державному регулюванні поведінки людей; в) авторитарний (Франція — голлісти, Ірландія — партія Фіана Файл), де державі пропонується більше втручання в економіку, ринок, поведінку людей для приборкання стихії. 
 
Таким чином, консерватизм завжди має шанси бути задія-ним в перехідних умовах. Економічна криза засвідчує правоту сумнівів раннього консерватизму щодо беззастережної віри в претензії людського розуму на всеобізнаність. Можливості розуму безмежні, але без моральних цінностей вони прирікатимуть людей на конфлікти й розбрат. В Україні консервативна ідеологія тільки відшуковує свою ідентичність, і відрізняється від світового консерватизму своєю радикальністю і до певної міри лівизною. 
 
в) Марксистська ідеологія зусиллями К. Маркса, Ф. Енгельса, Г. Плеханова, В. Леніна набула широкого розповсюдження й стала ідейною основою глибоких і трагічних перетворень в царській Росії, країнах Центрально-Східної Європи, Китаї, Монголії, В'єтнамі, Північній Кореї, Кубі. 
 
Марксистська концепція соціалізму передбачає подолання експлуатації людини людиною, побудову соціально рівного суспільства, в якому б вільно почувала себе трудяща людина. Для цього, за більшовицьким проектом, ліквідовувались приватна власність, експлуататорські класи і проголошувались: диктатура пролетаріату з метою побудови безкласового комуністичного суспільства; принцип "від кожного за здібностями, кожному за працею"; усуспільнення (а насправді одержавлення) власності; робітничий клас, очолюваний своєю комуністичною партією, — провідна сила змін. 
 
На практиці це перетворювалось в диктатуру номенклатури (владної верхівки), обмеження духовних, політичних, економічних свобод людини, її відчуження від духовних цінностей, влади, власності, від суспільства, природи, самої себе. Такий соціалізм зазнав крах (СРСР, інші соціалістичні країни), або перебуває в глибокій кризі (Куба, Північна Корея), або реформується ( Китай, В'єтнам). 
 
Ідейним опонентом марксизму стала соціал-демократична ідеологія. Соціал-демократизм, як і марксизм, був зорієнтований на захист інтересів насамперед робітничого класу, який швидко чисельно зростав у XIX — першій половині XX століття. Ідеологами соціал-демократії були Е. Бернштейн, К. Каутський, О. Бауер. В Україні їх підтримували Д. Антонович, П. Федченко, І. Мазепа, В. Винниченко, С. Петлюра. 
 
їх основними ідеями та принципами були: 
 
— відмова від негайної ліквідації інституту приватної власності як умови побудови соціалізму; 
— поступовість еволюції до соціалізму через соціальне партнерство, соціальний і міждержавний мир; 
— заперечення революції як засобу завоювання влади робітничим класом 
— вдосконалення існуючих інститутів і відносин шляхом постійних реформ; 
— відмова від диктатури пролетаріату, бо класова диктатура суперечить високій культурі; 
— поєднання державного регулювання економіки і ринкових відносин; 
— розвиток парламентських форм захисту інтересів найманих робітників;

3. Сутність та ідейні засади різновидів політичного екстремізму.

Екстремізм  — складне соціально-політичне  та ідейно-психологічне явище. Найчастіше він виникає в середовищі тих  соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусові.

В ідеологічно-доктринальному відношенні для екстремізму характерне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в доктринах основних класів.

Основними різновидами  лівого екстремізму є анархізм і  троцькізм, а головним різновидом правого  екстремізму — фашизм.

І. Фашизм —  це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни  й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії,

Німеччині, деяких інших країнах.

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й  соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспільства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селянства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув найбільшого впливу, він спекулював також на уражених Версальським мирним договором національних почуттях мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістичним капіталом, який, прагнучи використати його для придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг фашистам прийти до влади.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Здійснення імперських планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й колонізацію захоплених

земель.

Політичною формою фашистської  держави є тоталітаризм. Держава  проголошується відповідальною за індивідуальні  долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову  боротьбу, яка суперечить ідеї єдності  нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство.

ІІ. Анархізм —  це  ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

Як політична течія  анархізм склався в 40—70-х роках  XIX ст. в Західній Європі.

Три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну  свободу індивіда, який у своїх  бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

Ідея вільного обміну знайшла  своє обґрунтування і в працях французького філософа П'єра Жозефа Прудона (1809—1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насильство як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного безгрошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку П. Ж. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави, робила б останню непотрібною.

Вчення П. Ж. Прудона, назване  «теорією взаємності», або «мютюелізмом», означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має  стати на шлях взаємної угоди з  буржуазією. Найбільшого поширення  воно набуло в 60-х роках XIX ст.

Анархо-комунізм (Михайло Олександрович Бакунін і Петро Олександрович Кропоткін).

М. О. Бакунін вважав, що держава  в будь-якій формі є знаряддям  гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату.

Нездійсненність диктатури  пролетаріату М. О. Бакунін пояснював  тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.

Теорія П. О. Кропоткіна розроблена на ґрунті широких узагальнень у  галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які ґрунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насамперед приватної власності й держави.