Політичні партії України

КПУ при владі з відповідним уточненням щодо нинішнього стану суспільства

– чи є воно посткомуністичним, чи лише пост-ортодоксально-комуністичним.

 

Якщо пристати на друге розуміння, то не мусять викликати подиву кроки

“партії влади” щодо гальмування реальної багатопартійності.

 

А втім, “партія влади” не проти й багатопартійності, але достатньою

мірою контрольованої через які-небуь консультативно-дорадчі органи,

здатні чинити вплив 9 а ще краще тиск) на ті організації, які дозволять

собі надмірну опозиційність стосовно до “генерального курсу”.

 

Фактичне прагнення до правління однієї “партії” поступово руйнується

насамперед колізіями всередині неї, спричиненими боротьбою між різними

її групами. Одна частина правлячого істеблішменту намагається зберегти у

методах державного управління максимум з комуністичної спадщини. Друга,

не відкидаючи цілковито командно-адміністративних методів, намагається

запровадити в економіку ряд ідей лібералізму. Саме ця боротьба і

викликала появу Аграрної партії України, Народно-демократичної партії,

спробу сформувати Партію порядку і реформ, і можна очікувати подібних

кроків.

 

До боротьби всередині “партії влади” спричинився ще й розподіл

соціалістичного майнового спадку через так звану приватизацію. У цих

колізіях відбувається формування кланів, здебільшого за земляцьким

принципом, кожний з яких пропонує власну версію управління державним

сектором економіки та загальної моделі економічних відносин, виходячи

насамперд з регонально-галузевих інтересів.

 

Тим часом, реалізація групового інтересу потребує влади. З цього боку

всі складові “партії влади” тотожні, всі вони намагаються розширити коло

своїх прихильників, не шкодуючи коштів на засоби масової інформації і не

гребуючи будь-якими методами дискредитації конкурентів.

 

Багатопартійність в Україні почала запроваджуватися тоді, коли у країнах

традиційної демократії місце, роль, функції, характер партій піддавалися

суцільній ревізії. В розвинутих країнах партії вже давно перестали бути

виразниками інтересів певних класів або соціальних груп. Взагалі

постіндустріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної стріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної

конфліктності, спадом інтресу до класових цінностей і зростанням – до

цінностей загальнолюдських.

 

Наслідком цього є поступова трансформація партій з так званих кадрових,

ядро яких становлять партійні представники в органах влади та низові

функціонери, у партії масові, універсальні - у так звані партії

виборців. Своїм завданням вони вбачають об’єднання людей незалежно від

їхніх класових, соціальних, професійних, релігійних та інших інтересів,

тобто об’єднання на грунті спільних цілей.

 

Україні, судячи з усього, не вдається поєднати вступ у багатопартійність

з формуванням масових партій. По-перше, самі партії спочатку

створювалися переважно як партії опозиційні, джерела деяких сягають

підпільного дисидентства. По-друге, україна розколота і ідеологічно, і

релігійно (при одночасному релігійному ренесансі і зростання політичної

ролі церков). Притому обидва ці розколи мають і регіональний вимір.

 

Якщо взяти партії, найбільш помітні на політичній арені, то впадає в

око, що їх найпотужніші обласні організації зосереджені у певних

регіонах. Захід України став заповідником націонал-демократів, на Сході

ж отаборилися комуністи разом з іншими поборниками “єдиної і неділимої”,

якими подекуди протистоять центристи, а центральний регіон став ареною

боротьби “всіх проти всіх”. Характерна деталь: жодна з відомих партій,

за винятком об’єднання “Громада”, не спромоглася створити бодай один з

найпотужніших своїх осередків у Києві. Безумовоно, голоси виборців можна

і треба збирати по всій україні, але варто памти, що столиці завжди були

центорм політичного життя, місцем зіткнення і взаємоузгодження всіх

наявних усередині нацї інтересів.

 

Ознакою ж збереження традиції партійної заідеологізованості є певна мода

на “християнську” партійність. У квітні 1997 року виник

християнсько-демократичний союз “Вперед, Україно! “, до якого увійшли не

лише партії, у назві яких присутня назва “християнська”, а й організації

із суто світськими назвами та платформами. Ще кілька партій, особливо

націонал-демократичного спрямування, декларують намір сприяти формуванню

суспільної моралі, яка грунтувалася б на християнських цінностях.

 

Основні напрямки діяльності політичних пратій під час виборчих кампаній.

 

Розглянемо тепер діяльність політичних партій в Україні перед виборами

Президента України у жовтні 1999 року.

 

 У політичному житті все щось не так. Є партія – немає лідера. Є лідер -

немає партії. Є партія у партії, лідер поперед лідера. Немає ні лідера,

ні партії. Як не дивно протягом трьох років НДП з горем пополам, - але

якось вдавалося уникати подібних недоречностей.

 

15 травня 1999 року партійний корабель дав такий крен, що з нього зійшла

на берег досить впливова до недавнього часу група функціонерів на чолі з

головою НДП. Основні камені спотикання:

 

1. Не партія взяла владу, а влада взяла партію. “Як наслідок – НДП була

позбавлена прав і обтяжена обов’язками, стала власністю влади”.

 

2. Прозріння щодо наївної спроби запрягти в одного воза “коня і трепетную лань” – т. зв. номенклатурну і демократичну частину партії.

 

3. Президентські вибори і персонально кандидатура Леоніда Кучми.

 

4. Вибори і кризова соціально-економічна ситуація, за яку має нести

відповідальність не партія, а все той же діючий президент.

 

5. Загроза лівого, а можливо й коричнево-червоного реваншу.

 

6. Відсутність публічної політики, аморальність влади, засилля класової

олігархії.

 

7. Розмитість “рятівників нації” – сильної правової партії.

 

8. Необхідність висунення партією власного кандидата.

 

9. Ностальгія за моральністю і принципами демократії “першої хвилі”.

 

10. “Ці вибори ми вже програли…”.

 

Так зване демократичне крило НДП наступало декілька раз “на граблі”.

Перший у 1990 р., коли “мрія про життя розвинених європейських країн

здавалося такою близькою, такою легкодосяжною…”, коли романтична

демократія кинулася без тилів і забезпечення у “свою рідну” владу,

вдруге уи 1994 р. після нових парламентських і президентських виборів.

Тут спрацювала надія на появу НДП – потужну партію – об’єднання

різнохарактерних центристських політичних сил соціально-ліберального

спрямування. Втретє набивати гулю не хотіли. І поставили питання рубом.

Або НДП стане чисто політичною організацією до якої всі будуть

прислухатися, яка формує владу, або вона піде на іншу політичну ниву.

 

Якщо в НДП відбувся розкол, то в період передвиборної президентської

компанії між політичними партіями розгорнулась дуже сильна політична

боротьба.

 

У березні ліві мали моральну перевагу, що підтверджувалось даними

соціологічних опитувань. Але вони мали певні проблеми. У разі висунення

“червоними фермерами” Олександра ткаченка у стані лівих може стати

тісно.

 

Витиснути з списку Наталю Вітренко прогресивну соціалістку неможливо,

тому комуністи, соціалісти та “селяни” мусять домовитись між собою. Чи

мають вони такі шанси?

 

Хоча ліві партії називаються по-різному і мають дещо різні тактичні

позиції, всі вони насправді є носіями комуністичної та

інтернаціолістської ідеології. Точками дотику для домовленості лівих

можуть стати: а) негативне ставлення до роздержавлення і приватизації ;

б) палка мрія про створення нового союзу з Росією та не сприйняття

“європейського курсу” і контактів з НАТО; в) гаряче бажання зробити

російську мову державною.

 

Хоча програма соціалістів визнавала рівноправність різних форм

власності, все сказане вище щодо точок дотику повною мірою стосується

також їх. Фракція “Лівий центр” нині успішно блокується з комуністами у

парламенті. Спостерігачі помітили значне полівіння лідера соціалістів,

яке відбувається не без впливу Політради партії та перевиборних

обставин. Що стосується Селянської партії, то вона від самісінського дня

її створення є партією сільських комуністів. Усвідомлення того факту, що

лише спільними зусиллями можна подолати правих та Вітренко, може

підштовхнути трьох “лівих мужиків” до висунення кандидатом у президенти

“найпрохіднішого” з них. Але чи підштовхне?

 

Петро Симоненко відчував за собою велику силу і розраховував на підтримку “широких народних мас”, яким тоді гірше жилося, ніж за

комуністів. Адже компартія зібрала на парламентських виборах у

загальнонаціональному окрузі майже 25% голосів. Олександр Ткаченко тоді

називав своє можливе кандидування “вимислом преси”, але все, що він

робив і говорив, свідчило про намір стати президентом. Його інструмент –

мікрофон Верховної Ради, його сила – у високій посаді і пов’язаних з нею

можливостях. Праві партії ще не визначались зі своїм кандидатом.

Соціологи визначили, що майбутнім кандидатом є Л. Кучма. Євген Марчук

вже діяв. Ускладнення стосунків Є. Марчука з соціал-демократами

(об’єднаними) призвело до створення нової партії соціал-демократичного

спрямування (СДС).

 

Цікава ситуація була в націонал-демократичному крилі. У парламентських

виборах брало участь близько десятка партій і блоків

національно-патріотичної орієнтації. Усі вони вибори програли. Внаслідок

цих виборів відбувся “повний” розкол у Народному Русі України.

 

Перед виборами демократичні сили були неоднорідними і можна було

виокремити три політичні спектри: демократи звичайні (народні демократи,

ліберали, соціал-демократи), українські націонал-демократи (рухівці,

республіканці різних угруповань і т. д.) та демократи “типу Балашова”.

Усіх демократів об’єднувало ідея незалежності, курс на ринкові реформи,

страх перед реваншем червоних. Але демократи різняться ступенем та

характером національно-патріотичної орієнтації.

 

Націонал-демократи мріяли про українську Україну, про державу

українського народу, а не “народа Украины”, і вони готові були вмерти за

таку Україну. Демократи звичайні не проти української України , але душа

їхня за неї не дуже болить. Головне, щоб народ жив сито. В “балашовской

мысли” найважливіше – “красівая жизнь” “народа України”. А чи буде

Україна українською державою, чи ще однією російською – жодного значення

немає.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Таким чином, можна зробити такі висновки, що аналіз програмних положень

партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають

серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його

з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу.

Декларації одних – це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей,

інших – антикомуністичні маніфести, третіх – повторення ортодоксальних

марксистсько-ленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів,

а то й до відновлення сталінізму, четвертих – це екстремістські,

націоналістичні і шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних

поглядів не може хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх

сферах суспільства.

 

Найближче майбутнє партій визначатиметься їхньою спілкою з бізнесом.

Такий крок для партій як неминучий, так і небезпечний, бо в такому разі

їм доведеться ділити з бізнесом відповідальність за стан справ в

економіці. А він поки що породжує зневіру щодо політиків і відчай, на

основі якого зростають соціальні катаклізми.

 

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Прийнятий Верховною

Радою Закон України “Про об’єднання громадян” є лише першим кроком на

цьому шляху. Треба ще прийняти відповідні нормативні акти, які б чітко

визначили характер державного фінансування політичних партій за

результатами парламентських виборів, і вжити необхідних заходів для

державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією у розвитку

демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції, що

сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного

парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влад. А щоб

політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути

повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності,

допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій

України.

 

 

Список використаної літератури:

 

Брегеда А.Ю. – Основи політології- К., КНЕУ 2000р.

 

Гавриленко А. – “Що об?єднує лівих і правих” – Вечірній Київ- 3 березня

– 1999р.

 

Майборода С.О. – “Політичний простір України” – Вітчизна - №1-2 – 1998р.

 

Коментар до Конституції України – К., 1998р.

 

http://www.rada.gov.ua/LIBRARY/bibliogr/party.htm

 

 Кремень В., Ткаченко В. – Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної

трансформації. – К., 1998. – с. 325-327.

 

 Програмові засади Молодіжного Конгресу українських націоналістів

//Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 8. – с. 923-926.

 

 Народний Рух України. Документи і матеріали. – К., 1993. – с. 10-16

 

 Народно-демократична партія. Статут, керівні та контрольні органи. –

К., 1998

 

 Программа Коммунистической партии Украины. Устав Коммунистической