Іноваційні технологіїї у викладанні

До  головних завдань педагогічної неології на сучасному етапі належать:

• розкриття суті та джерел зародження нового у педагогіці (соціальних, соціально-педагогічних, педагогічних детермінант нового);
• розроблення типології нового у педагогічній науці й практиці;
• визначення критеріїв і ступеня новизни;
• виявлення сприятливих умов становлення, розвитку і утвердження нового у педагогіці;
• визначення категоріального апарату теорії нового у педагогіці («нове», «старе», критерії оцінювання нового, етапи розвитку тощо);
• розкриття зв'язку неології з іншими науками і напрямами педагогічних досліджень;
• осмислення, систематизація функцій педагогічної неології в системі педагогічного знання;
• визначення ролі та значення неології у педагогіці.

Необхідність  розроблення неології як напряму  досліджень зумовлена посиленням інтенсивності  інноваційних процесів, тобто процесів впровадження педагогічних новацій  у теорію і практику.

2. Блок  сприйняття, освоєння й оцінювання  нового. Поняття і принципи, що  належать до цього блоку, розкривають  специфіку оцінювання, освоєння  і усвідомлення педагогічним  співтовариством того, що виникає  у педагогічній теорії й практиці. Явища консерватизму і новаторства  у педагогіці, особливості інноваційного  середовища, готовність педагогічного  співтовариства до сприйняття  і оцінювання нового вивчає  педагогічна аксіологія (грец. axios —  цінний і logos — слово, вчення) — розділ педагогіки, в якому  досліджуються значущі для педагогічної  праці цінності навчання і  виховання.

У вітчизняній  філософській і педагогічній літературі проблемам аксіології тривалий час  не приділяли належної уваги, а поняття  «аксіологія» (вчення про цінності) трактувалось як елемент ідеалістичної  філософії. Першим запропонував цей  термін у 1902 р. французький філософ  П'єр Лапі, а в 1908 р. його застосував німецький філософ Едуард Гартман (1842—1906).

У контексті  сучасного наукового знання аксіологія розглядається як теорія цінностей  з акцентом на їх загальнолюдських аспектах, що зумовлено утвердженням у свідомості людей гуманістичного мислення, новими соціальними реаліями. Педагогічна дійсність як частина  соціальної охоплює всю сукупність конкретних педагогічних явищ, які  беруть участь у цілеспрямованому процесі  формування людини. До них належать суб'єкти цього процесу (педагоги й  вихованці), зміст і процес навчання й виховання, різноманітні навчально-виховні  засоби. Педагогічні явища утворюють  першу велику групу цінностей, яку  повинна досліджувати педагогічна  аксіологія. Друга група охоплює  науково-педагогічні явища: педагогічні  теорії, ідеї, принципи та результати науково-педагогічної діяльності.

Педагогічні явища якісно відрізняються одне від одного. Будь-яке з них можна  оцінити, однак не кожне може бути цінністю, оскільки деякі є деструктивними щодо розвитку особистості або з  часом втрачають цінність.

3. Блок  використання та застосування  нового (розроблення рекомендацій). У його контексті відбувається  осмислення практики застосування  педагогічних інновацій, вивчення  закономірностей і форм упровадження, використання нового. Всі ці явища  вивчає педагогічна праксіологія (грец. praktikos — діяльний і logos —  слово, вчення) — галузь педагогічних  знань, яка досліджує ефективність  механізмів застосування педагогічних  інновацій, оптимальної інноваційної  діяльності. З цього погляду безперечним є те, що процес впровадження і освоєння педагогічних інновацій повинен бути природним — у цьому запорука його ефективності.

Як відомо, впровадження означає перетворення практики на основі результатів досліджень за обов'язкового їх застосування з  метою підвищення ефективності навчально-виховного  процесу. Сучасна педагогічна практика орієнтується на такий принцип впровадження нового, як варіативність, що передбачає раціональне поєднання різних його видів, найпоширенішими серед яких є:

• обов'язкове (регламентується директивними документами);
• вибіркове (вибір змісту, форм і методів упровадження залежно від конкретних умов);
• ініціативне (в його основі ініціатива колективів навчально-виховних закладів, окремих педагогів).

У педагогічній інноватиці утвердився такий  алгоритм (система операцій) впровадження нового:

1. вивчення завдань, передбачених нормативними документами;
2. аналіз практики і зіставлення отриманих у його процесі даних із соціальними вимогами;
3. моделювання еталонних результатів, яких очікують у результаті перетворення педагогічної практики;
4. пошук ідей, рекомендацій, що можуть бути впроваджені;
5. розроблення комплексної програми, яка охоплює закономірності впровадження нового;
6. відбір дидактичних, матеріальних, інформаційних, організаторських засобів тощо;
7. теоретична, методична, психологічна підготовка учасників впровадження нового;
8. встановлення зв'язку з авторами рекомендацій.

Інноваційні процеси, які поєднують створення, освоєння та застосування педагогічних нововведень, здатні значно прискорити процеси оновлення системи освіти загалом. Тому вивчення та реалізація всіх трьох блоків інноваційних процесів широко використовується в системі  освіти на різних її рівнях.

 

 

 

 

5.Інноваційні методи і форми проведення семінарських занять

 

У сучасній педагогіці існує багато різноманітних  форм та методів інноваційного навчання, спрямованих на якісне засвоєння  знань студентами, розвиток їх розумової  діяльності, виявлення умінь та навичок  критичного осмислення проблем, набуття  досвіду самостійного опрацювання  навчального матеріалу, пошукової  роботи, набуття якостей, які стануть  у нагоді в подальшому розвитку самоосвіти і самореалізації. Однією із таких форм є семінарські заняття, які забезпечують розвиток творчого професійного мислення, пізнавальної мотивації і професійного використання знань – вільне володіння мовою педагогічної науки, оперування термінами, поняттями, визначеннями.

Семінарські заняття можна класифікувати:

1. Залежно від складності, об’єму і вимог (підготовчі, власне семінари, міжпредметні).
2. Залежно від мети: семінар – повторення і систематизації знань; семінари вивчення нового матеріалу, комбіновані.
3. За формою проведення: семінар-бесіда, семінар-обговорення (реферативний), диспут, комбінований, семінар-конференція.

На сучасному  етапі набули поширення такі форми, як „круглий стіл”, симпозіум, дебати. Широко використовуються такі методи: дидактичні, ділові, рольові ігри.

Виклад основного матеріалу  дослідження

Одним із пріоритетів інноваційного навчання є групова та індивідуальна форма навчання. Акцент зміщений на творчу імпровізацію педагога, на його взаємодію зі студентами. Довіра, повага, спілкування, стимуляція почуття гідності, здатності відповідати за себе є головним фактором групової та індивідуальної форм роботи. Студент розвиває свою індивідуальність у спільному вирішенні творчих завдань, коли залучається його життєвий досвід і отримані знання.

Іншим пріоритетом  є диференціація навчання, коли урізноманітнюються форми і методи навчальної діяльності, коли опорою стає уміння студентів  самостійно здобувати знання. Самооцінка студентів перетворюється на головний фактор оцінювання особистих досягнень. Навчання, таким чином, перетворюється на спілкування між людьми в отриманні нової інформації. Викладач має стати посередником між студентом і навчальним матеріалом, а не єдиним джерелом знань. Виходячи з цієї нової ролі, викладач повинен:

 

• використовувати різноманітні методи подачі нового матеріалу;

 

• ставити завдання, які дозволяють студентам засвоїти навчальний матеріал відповідно до рівня їх підготовки та можливостей пізнавальної діяльності;

 

• надати можливість студентам демонструвати свої досягнення в отриманні знань.

 

Дуже  важливим є спільна робота студентів  у великих і малих групах. Ця методика пропонує зміну традиційної обстановки на семінарських заняттях. Роль викладача змінюється з традиційної на посередницьку. Головним стає колективне знання групи, допомога у з’ясуванні окремих питань, обговорення підготовлених повідомлень, доповідей, рефератів.

Найбільш  ефективними формами організації  навчальної діяльності є робота в групах. Розмір такої групі залежить від кількості студентів в академічній групі, доступності джерел і змісту завдання. Як правило, це 5-7 студентів.

Робота  в групах – така організація роботи, яка сприяє залученню всіх студентів, але з урахуванням рівня їх розвитку та можливостей сприйняття матеріалу. Особливе значення набуває при цьому диференційний підхід до визначення завдань.

Обговорення в групі – це метод, який дозволяє:

• заохочувати студентів до діалогу;
• залучати до обговорення проблем без будь-яких обмежень;
• ставити проблеми, які викликають загальний інтерес;
• шукати згоди в суперечливих ситуаціях;
• обмінюватися думками, порівнювати протилежні позиції.

 

Згода може бути досягнута, коли група укладає  спільну та добровільну угоди  через процес слухання, обговорення, діалогу.

Яких навичок  набувають студенти внаслідок групової роботи?

• навчаються брати на себе відповідальність за спільну та індивідуальну підготовку;
• відстоювати свою позицію;
• співпрацювати, обмінюватися інформацією;
• виконувати різні ролі та брати на себе відповідальність (роль лідера, автора, репортера, спостерігача).

Завдання  викладача при груповій роботі:

 

• правильно сформулювати завдання та забезпечити взаємодію груп;
• підготувати цікавий заохочувальний матеріал;
• бути партнером, вносити корективи, направляти роботу груп.

У структуру активного заняття покладено три основні етапи:

Перший етап – коригувальний. На цьому етапі формується навчально-пізнавальна діяльність. При застосуванні групового методу, як правило, групи поділяються на підгрупи (не менше 5 студентів, які обирають керівника). Кожна підгрупа складає завдання, які мають виконувати інші підгрупи. Керівники підгруп перевіряють знання студентів з попередньої теми.

Другий етап – навчальний, на якому за допомогою завдань однієї підгрупи іншій узагальнюються і систематизуються знання з конкретної теми. Керівники підгруп обмінюються підготовленими завданнями за схемою, запропонованою викладачем. Керівник підгрупи розподіляє завдання між її членами. Основна мета заняття – допомогти студентам у засвоєнні навчального матеріалу, з’ясуванні його основного змісту, виправленні помилок, зроблених, ймовірно, під час самостійної роботи над темою. Цей етап сприяє розвитку аналітичного мислення.

На третьому етапі – навчально-контрольному --відбувається рецензування завдань, активна дискусія з аналізу проведеної роботи та підбиття підсумків заняття.

Викладач  спрямовує діяльність студентів, мотивує  проведення кожного етапу через  систему стимулювання і виконує  роль арбітра в суперечливих ситуаціях. Дидактичні функції активного студентського заняття та етапи формування особистості наведені в таблиці 1.

 

 

 

Таблиця 1. Дидактичні функції активного студентського заняття та етапи формування особистості

Серед педагогічних засобів активізації навчального  процесу у ВНЗ особливе місце  належить навчальній дидактичній грі, яка являє собою цілеспрямовану організацію навчально-професійної  діяльності майбутнього спеціаліста.

Концептуальними основами ігрових технологій є психологічні механізми ігрової діяльності, що спираються на фундаментальні потреби  особистості у самовираженні, самоутвердженні, самовизначенні, саморегуляції, самореалізації.

За цільовими орієнтаціями ігрові технології поділяються на: дидактичні, виховні, розвивальні, соціалізуючи.

За характером педагогічного процесу: навчальні, тренінгові, контролюючі, узагальнюючі, пізнавальні, виховні, розвивальні, репродуктивні, творчі, комунікативні, діагностичні та інші.

За ігровою методикою: предметні, сюжетні, рольові, ділові, імітаційні, драматизації.

Ігрова діяльність виконує такі функції:

 

• спонукальну (викликає інтерес);
• комунікативну (засвоєння елементів культури спілкування);
• самореалізації (кожен студент реалізує свої можливості);
• розвивальну (розвиток уваги, волі та інших психічних якостей);
• розважальну (отримують задоволення);
• діагностичну (виявлення прогалин у знаннях);
• корекційну (внесення позитивних змін у структуру особистості майбутніх фахівців).