Наука і освіта проблеми інтеграції

Фактичні підсумки програм показали, що співпраця може розвиватися до певної межі, не переходячи у якісно нові форми. «Глибокої інтеграції», коли організації можуть об’єднатися в горизонтальні або вертикальні комплекси, не відбувається. Частково це було пов’язано і з досить незначним фінансуванням програм. Практично одночасно із розгортанням Державної цінової науково-технічної та соціальної програми «Наука в університетах» на 2008–2012 роки були ініційовані перші кроки до розробки концепції «дослідницького університету», поки що в досить вузькому колі експертів.

Не виключено, що поштовхом  до цього став досвід зарубіжних країн, де поняття «дослідницький університет» широко розповсюджено і фактично ідентично поняттю «елітний університет». Там концепція «елітного університету» базується на уяві про тісну інтеграцію освіти і наукових досліджень, включаючи використання результатів досліджень на практиці при навчанні студентів.

У США використовуються і формальні критерії віднесення університетів до дослідницьких. Так, на практиці статистичного обліку діє так звана «класифікація Карнегі», згідно з якою всі університети і коледжі діляться на шість категорій, вища із них відноситься до дослідницьких університетів. Вони характеризуються широким спектром навчальних дисциплін, мають у своїй структурі аспірантури, присуджують не менше 50 докторських ступенів (Ph. D.) за рік і отримують фінансування на виконання наукових досліджень не нижче визначеного рівня (а саме, не менше 15,5 млн. дол. на рік) [1]. Тобто використовується невеликий набір параметрів, ключовими серед яких являються: кількість підготовлених спеціалістів із докторським ступенем і сумарні об’єкти фінансування досліджень і розробок.

При цьому віднесення університетів до дослідницьких відбувається за фактом, а не задається директивно і не супроводиться будь-якими пільгами. В цілому існує ряд ознак, за якими можна зрозуміти, чи являється університет елітним (дослідницьким) чи ні:

— широкий набір спеціальностей і спеціалізацій, включаючи природничі, соціальні, гуманітарні науки;

— сильна орієнтація на наукові дослідження і розробки, перш за все — фундаментальні;

— орієнтація на сучасні напрямки науки, а також інноваційну діяльність;

— наявність системи підготовки спеціалістів із докторським ступенем; нерідко Ї перевищення кількості магістрів і докторантів над кількістю студентів, які орієнтовані на отримання загальної вищої освіти;

— високий професійний рівень викладачів, які прийняті на роботу на основі конкурсів, у тому числі і міжнародних;

— розвинута практика запрошення провідних спеціалістів із різноманітних країн світу на тимчасову роботу;

— сприйняття світового досвіду і гнучкості відносно нових напрямків наукових досліджень і методології викладання;

— конкурсність і селективний підхід при наборі студентів;

— наявність навколо університету особливого інтелектуального середовища, а також специфічного науково-технічного і економічного простору, який заповнюється об’єктами інноваційної інфраструктури;

— розвинута корпоративна етика, яка базується на демократичних цінностях і демократичних свободах [8].

Стало зрозумілим, що у нашій  країні базові кадри і інші кооперативні альянси університетів і наукових організацій не можуть у повному ступені вирішити завдання зміцнення науки в університетах, в пошуку нових підходів, стали аналізуватися західні моделі.

Проте практичного розвитку ця концепція так і не отримала, в тому числі і в силу того, що відомствам, які відповідають за науково-технічний розвиток, не вдалося прийти до консенсусу в даному питанні. У підсумку тривале обговорення концепції дослідницьких університетів призвело до виродження початкового задуму і трансформації його в ідею виділення «провідних університетів» країни.

В Україні система національної вищої освіти має значний науково-педагогічний потенціал. Вітчизняні наукові школи  широко відомі у світі. Більшість  університетів співпрацює з науковими  установами Національної та галузевих  академій наук, активізується роботи з утворення науково-навчальних центрів, спільних факультетів, кафедр та дослідницьких лабораторій. Проте  рівень наукових досліджень та їх взаємодія  з навчальним процесом у більшості  вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівня акредитації, зокрема в університетах, не дає змоги забезпечити належну підготовку висококваліфікованих фахівців та виконання конкурентоспроможних наукових розробок. Передбачається, що в процесі реалізації Державної цільової науково-технічної та соціальної програми «Наука в університетах на 2008–2012 роки» дасть можливість активізувати наукову роботу в університетах шляхом поліпшення якості підготовки фахівців на засадах науки та освіти, розширити форми співпраці університетів з науковими установами Національної та галузевих академій науки, науковими установами інших міністерств; сприяти входженню України до Європейського науково-дослідницького простору та утворення п’яти університетів дослідницького типу. У програмі було визначено обсяги фінансування на 2008; 2009 роки, але у Законах України «Про державний бюджет 2008 та 2009 роки» ці кошти не виділялися, відсутня відповідна нормативно-правова база, тобто не створені умови для реалізації Програми [3; 4].

3. Інтеграція освіти і науки в моделі дослідницького університету

Сучасна освіта вже не може зводитися до традиційного формального  розподілу ролей функціональних антиподів: «лектор-слухач», «екзаменатор - особа, що складає іспит» тощо. В  умовах диверсифікації інформаційних  потоків завдання сучасного викладача - подбати про максимізацію та оптимізацію інформаційного потоку. Якщо кілька десятиліть тому інформацію розуміли просто як певну корисність, то в сучасному світі інформаційні канали переповнені завдяки Інтернет, ЗМІ, безлічі публікацій, книжок, підручників. Тому сьогодні особливо необхідно вміти відокремити важливу інформацію від зайвої. У таких умовах вищі навчальні заклади постали перед принципово новим викликом: будучи відповідальними за викладацький процес, вони мають навчитися не тільки структурувати інформацію, а й виділяти її корисні елементи. На практиці це означає необхідність, по-перше, розробити ефективні методичні системи, а по-друге, «повернути» в освіту фактор особистості, спілкування студента з професором, викладачем з приводу розв'язання творчих завдань.

Вирішення проблеми інтеграції освіти і науки має ґрунтуватись на розвитку моделей науково-дослідної підготовки фахівців та впровадження креативних методик навчання.

 Багаторічний досвід  роботи університетів різних  країн показав, що сьогодні  найбільш висока якість підготовки  фахівців забезпечується в моделі  так званого дослідницького університету. Узагальнюючи цей світовий досвід  і розповсюджуючи його на Україну,  можна стверджувати сьогодні – концепція дослідницького університету ґрунтується на наданні елітної освіти завдяки:

а) проведенню викладачами  та штатними науковими працівниками фундаментальних наукових досліджень і прикладних розробок з орієнтацією  на пріоритетні для держави напрями  науки і техніки, високі технології та інноваційний розвиток економіки;

б) тісній інтеграції освіти та наукових досліджень, у тому числі, використання досліджень у навчанні студентів. Слід зазначитити, що у США педагогічне навантаження викладачів у 100 університетах, які мають статус дослідницьких, обраховується із пропорції 5-6 студентів на одного викладача;

в) наявності системи результативної підготовки наукових кадрів через магістратуру, аспірантуру та докторантуру, успішну  діяльність яких мають визначати  високопрофесійні викладачі та науковці, а також актуальні наукові  дослідження;

г) високому рівню інформаційної  відкритості та інтеграції до світової системи освіти і науки, здатності  до сприйняття світового досвіду  та гнучкості стосовно нових напрямів наукових досліджень та методології навчання;

д) формуванню навколо університету особливого, інтелектуально наповненого  інноваційного середовища, завдяки  якому значна частка фінансування науки  має здійснюватися підприємствами та ринковими структурами.

На жаль, модель дослідницького університету в Україні сьогодні юридично не визначена. Офіційно цей  термін відсутній в чинному законодавстві. Тож необхідно визначити критерії і вимоги до дослідницьких університетів  та надати їм законодавче підґрунтя; опрацювати порядок надання статусу  дослідницьких університетам, які  відповідають встановленим критеріям; забезпечити фінансово-економічні умови з урахуванням досвіду  провідних країн.

Державна підтримка  кадрового забезпечення та розвитку інфраструктури університетів

Суттєвих результатів у навчальній і науковій діяльності можна досягти, маючи, насамперед, висококваліфіковані кадри. Для цього пропонується вдосконалити систему підвищення кваліфікації для викладацького складу та персоналу вузів. Наукові підрозділи університету повинні мати необхідну інфраструктуру для успішної діяльності, зокрема сучасну комп’ютерну техніку і наукове та технічне обладнання.

Матеріально-технічна, лабораторна  база наукової та освітньої діяльності має оновлятися і розвиватися за рахунок залучення інвестицій, співпраці з вітчизняними і закордонними замовниками. Державна підтримка в оновленні матеріально-технічної бази практично відсутня.

Цікавою є динаміка фінансування української науки упродовж останніх 5 років. Попри деяке збільшення бюджетної складової, загальний обсяг не має тенденції до зростання. Гірше того – є тенденція до його зменшення. А це вже протиприродне явище для країни, яка за визначенням повинна мати тенденцію до зростання економіки. Детальний аналіз виявив дві основні причини: це значне, штучно створене державою ускладнення умов виконання госпдоговорів в університетах через тендерні проблеми і держказначейське обслуговування. Дотримання законів щодо тендерної закупівлі приладів, обладнання, матеріалів, комплектуючих навіть за кошти, що фактично зароблені науковцями, призводить до затягування термінів закупівлі, реально не знижує, а завищує вартість закупівлі та призводить до марної витрати робочого часу науковцями. Тому науковці усіх вищих навчальних закладів України настійливо пропонують терміново внести зміни в чинне законодавство з метою надання університетам можливості безпосереднього банківського обслуговування без тендерних обмежень щодо використання фактично позабюджетних коштів, зароблених самими університетами.

Аналізуючи проблему державного фінансування науки в університетах  і в цілому в Україні, не можна  не звернути уваги на істотні диспропорції результативності й обсягів фінансування. Наприклад, ученими університетів  щорічно публікується майже 60% монографій, підручників і навчальних посібників і 50% статей у наукових фахових журналах. Близько 80% аспірантів, докторантів  і відповідно кандидатів і докторів наук готуються в університетах. І при цих результатах фінансування університетського сектора науки  в Україні з державного бюджету складає лише близько 10%. Чи не тому це відбувається, що в Україні сьогодні на рівні міністерств і відомств кількість розпорядників бюджетних коштів на науку перевищує цифру 40. Тож законодавчо необхідно удосконалити систему фінансування науки в державі стосовно як кількості розпорядників бюджетних коштів, так і суттєвого (в рази) збільшення коштів на фінансування науки в університетах. Без таких змін не можна реалізувати засади створення дослідницьких університетів.

Проблеми інноваційної діяльності

Для дослідницьких університетів  провідних країн притаманна активна  роль у створенні навколо університетів  інноваційної інфраструктури, яка забезпечує співпрацю освіти, науки, промисловості  та бізнесу. Завдяки такій інтеграції роль університетів у розвитку інноваційної економіки є значною. Так, наприклад, США разом з Японією володіють  рекордно високими частками світового  ринку продукції високотехнологічних  галузей, вони контролюють сьогодні 74,5% світового парку комп’ютерів, 84% усіх виданих у світі патентів, майже 92% ринку програмного забезпечення.

Що стосується України, то вона не зможе увійти в родину високорозвинених європейських держав без технологічного оновлення виробництва і без  опанування інноваційних важелів забезпечення конкурентоспроможності своєї економіки. Країни ЄС, борючись за свою конкурентоспроможність у глобалізованому світі, поставили  перед собою мету побудувати до 2010 року суспільство, що базується на знаннях. Перше, що для цього вирішено зробити, – підвищити обсяг витрат на науку  всіх країн – членів ЄС до 3% ВВП (нині – 1,9-2%).

Ще в 2000 році було проголошено  головний і визначальний пріоритет  держави: переведення економіки  України на інноваційний шлях розвитку. Проте на практиці цього не відбувалося  через відсутність системного державного управління наукою й інноваційною сферою.

Головні проблеми, які виникли  в інноваційній сфері держави, пов’язані  з недосконалістю моделі, що передбачала  обов’язкові податкові пільги при  реалізації виготовленої продукції  та значну частку державного регулювання (що не відповідає світовій практиці). Модель була функціонально неповною (в ній відсутні такі важливі складові, як інвестиційні та венчурні фонди, бізнес-інкубатори, бізнес-структури та інші). Ця модель не була територіально орієнтованою, що не дозволяло здійснювати прискорений інноваційний розвиток окремих регіонів України.