Мовознавство і семіотика або Мовні знаки, їх структура і класифікація

Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то: мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна і т.д. Усі природні мови історично розвиваються, тобто, в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень.

Штучні (формалізовані) мови – це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови.

До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.) Основна особливість штучних мов – їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу.

Відповідно до трьох компонентів знакового процесу (знак, значення, інтерпретатор) можна виділити низку відношень:

• відношення між знаком та іншими знаками, які з ним пов’язані;
• відношення між знаком і його значенням;
• відношення між знаком і його інтерпретатором.

Ці три види відношень між компонентам знакового процесу фіксують відповідно три його виміри:

• синтаксичний;
• семантичний;
• прагматичний.

Синтаксичний вимір – це вимір, який фіксує відношення між знаками в структурі знакового процесу.

Семантичний вимір – це вимір, який фіксує відношення між знаком та його значенням в структурі знакового процесу.

Прагматичний вимір – це вимір, який фіксує відношення між знаком та його інтерпретатором в структурі знакового процесу.

Найчастіше в знаковому процесі присутні всі три виміри. Проте можливі й такі ситуації, у яких деякі виміри зникають. Так, знак може не мати зв’язків з іншими знаками (відсутність синтаксичного виміру); знак може мати зв'язки з іншими знаками, але при цьому не мати значення (відсутність семантичного виміру); і, нарешті, у знака може бути відсутнім інтерпретатор (відсутність прагматичного виміру).

Відповідно до трьох вимірів семіозису виділяють три основні розділи семіотики як науки:

• синтактику;
• семантику;
• прагматику.

Прагматика вивчає відношення знакових систем до тих, хто їх використовує, умови використання знакових систем, мовні знаки як засіб встановлення взаєморозуміння між людьми.

Семантика (гр. – той, що позначає) – це особлива теорія (складова частина семіотики), яка в наш час аналізує природну і штучну мову у двох напрямах – відношення мовних виразів (слів, імен) до предметів, які вони позначають, і зміст мовних виразів.

Відповідно, в семантиці розрізняють, теорію смислу і теорію реферації (позначення).

Основні семантичні категорії: висловлювання, ім’я, смисл, значення, реферація. Дамо їм загальну характеристику.

Висловлювання – це граматично правильно побудоване речення, яке має певний смисл.

Складовою частиною висловлювань є імена.

Ім’я – це слово або словосполучення, яке позначає будь-який предмет (об’єкт) або властивість предмета.

Імена бувають:

• одиничні або власні (Сократ, Шевченко, Юстініан);
• загальні (людина, юрист, право);
• конкретні (книга, автомобіль);
• абстрактні (доброта, дієздатність, законність);
• нульові (Кентавр, Зевс, Перун).

Слово «термін» (гр. – межа, кінець, границя) має два значення:

а) у широкому значенні «термін» – це слово чи словосполучення, які позначають реальний або абстрактний предмет. У цьому випадку слово «термін» збігається за смислом із «ім’ям», тобто «термін» означає те ж, що й «ім’я». У вузькому значенні «термін» – це слово або словосполучення, що введені в науку для позначення предметів, явищ, процесів, які вивчає наука, або для побудови наукової теорії відповідно з певними правилами введення наукових термінів. Наукові терміни специфічні за своїм смислом. Сукупність термінів, якими оперують вчені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія).

б) у логіко-семантичному значенні «терміни» – це слова і словосполучення, які вводять до складу висловлювань і які поділяються на описові (дескриптивні) і логічні.

До дескриптивних термінів належать:

а) вирази, які називають або позначають емпіричний та абстрактний об’єкт. Вони мають назву «терм». Терм – це одиничні (власні) імена і загальні імена;

б) предикатний вираз (предикатор) – слово чи словосполучення, яке позначає властивості і якості предметів і відношення між предметами;

 в) предметно-функціональні  вирази, або предметні функтори-вирази, які позначають предметні функції  і операції, до яких належать  спеціальні математичні і логічні  знаки, а також слова, як обсяг, вага, ріст, колір.

До логічних термінів належать логічні зв’язки, логічні оператори, описові вирази, про які мова піде у відповідних розділах.

Слово «смисл» вживають у таких значеннях:

    В повсякденній  мові як синонім слова «значення».

    Як зміст мовного  виразу.

    Як думка, що  виражена в словах і словосполученнях.

    Як мета (призначення) якоїсь події, вчинку (смисл життя, смисл навчання у вузі, тобто  для чого людина живе, для чого  вона вчиться у вузі).

Мовні вирази можуть мати прямий та переносний, широкий та вузький смисл, а залежно від контексту – філософський і релігійний, науковий і буденний, юридичний і політичний смисл.

Усі імена, в тому числі порожні, мають певний смисл, проте можуть не мати конкретного предметного значення.

Предметне значення імені (мовного виразу, мовних знаків) – це предмет (об’єкт), який позначається даним іменем. Для позначення окремих предметів або сукупності предметів, тобто класу, до яких застосовується мовний знак (ім’я), введено термін «денотат». Денотат – предмет або клас предметів, який позначається особистим або загальним іменем у певній мовній (семантичній) системі, або, інакше, предметне значення імені (слова), або об’єкт позначення. Наприклад, слово «Київ» є особисте ім’я, яке позначає столицю України, а саме місто Київ є денотат, тобто реально існуючий предмет, який позначають особистим іменем «Київ».

Німецький логік і математик Г. Фреге (1848–1925) розробив концепцію смислу і значення, згідно з якою предмет, який носить дане ім’я, – це предметне значення даного імені, а зміст імені – це його смисл, тобто за Фреге, смисл – це спосіб, яким мовний знак (ім’я) позначає предмет.

Предметне значення мовного виразу може бути істинним або хибним, а смисл мовного виразу, тобто його зміст, може бути зрозумілим або незрозумілим тією чи іншою людиною. Зрозуміти смисл мовного виразу означає його засвоєння. У процесі засвоєння мовних виразів потрібно спочатку правильно зрозуміти смисл мовних виразів (що саме виражає те або інше ім’я, термін, в певному контексті, яку інформацію вони містять у собі), а потім адекватно встановлювати їх предметне значення, тобто співвідносити з реально існуючими або з абстрактним об’єктами.

У сучасній логіко-лінгвістичній літературі співвідношення між іменем і його смислом та предметним значенням зображають за допомогою наглядної моделі (схеми), яка дістала назву «семантичного трикутника».

Слово «референція» (лат. – називати, позначати) означає те ж саме що денотат, тобто стосується процесу встановлення відношення між предметом і його іменем.

Для референції (вказівки, назви, позначення) окремого предмета з метою виділення його з певного класу використовують такі способи:

    а) називають особисте (власне) ім’я предмета;

   б) дають теоретичний опис предмета, як носія певних специфічних властивостей та ознак, без вказівки особистого імені.

Такий спосіб називають дескрипцією (лат, – опис). Автором теорії дескрипції є філософ, логік, математик Б. Рассел (1872–1970). Наведемо приклади дескрипцій, які вказують на предмет: «автор Кобзаря», «засновник науки логіки». Усі дескрипції поділяються на визначені, тобто такі, що вказують на конкретний предмет, і невизначені, які вказують на будь-який елемент з певного класу («якась книга»). Для дескрипції предметів використовується висловлювання з операторами (знаками) дескрипції: «існує «х»... «, «такий «х».., що... «; «той «х», якому притаманна властивість Р» та ін. Символічне позначення оператора (знака) дескрипції – «ІхР/х/», де «І» – позначає дескрипцію, «х» – предметна змінна (предмет думки), «Р» – властивість (предикат), яка приписується предмету думки.

Семантичне значення знака є сталим і незмінним у різних контекстах. На відміну від нього, прагматичне значення є відносним: воно залежить від знань, вірувань, бажань, намірів конкретної людини, а також від позамовного контексту (наприклад, від місця, часу, фізичних, культурних, історичних обставин промовляння якогось мовного вислову).

Окрім вимірів знакового процесу, розрізняють також його рівні. На першому рівні семіозису інтерпретатор безпосередньо включений у знаковий процес. На другому рівні він абстрагується від своєї участі у знаковому процесі та робить спробу дослідити його структуру на іншому, вищому теоретичному рівні. Таких рівнів семіозису може бути нескінченна кількість. Кожен з них представляє різні рівні абстракції при розгляді одного й того ж знакового процесу.

 

Для розрізнення рівнів аналізу знакового процесу в логіці запроваджуються два поняття:

• об’єктна мова;
• метамова.

Об’єктна мова – це мова, за допомогою якої фіксується, описується окрема предметна (позамовна) дійсність.

Метамова – це мова, засобами якої описуються і досліджуються властивості та відношення об’єктної мови.

Отже, якщо об’єктна мова – це предмет аналізу, то метамова – засіб такого аналізу.

Змішування метамови й об’єктної мови може призвести до парадоксів і протиріч. Це зауваження стосується не стільки мов логіки, скільки природних мов, де відсутнє чітке розрізнення між цими двома рівнями.

Парадокс – це міркування, яке приводить до двох протилежних висновків. Існує такий варіант парадоксів, коли міркування, що здається правильним, приводить до висновку, який суперечить життєвому досвіду і загальновизнаним істинам.

Класифікація мовних одиниць враховує їх різну знакову природу (сигнала і знака), їх призначення (структурні і комунікативні знаки). Одиниці, які виражають структурну системність знака, є мовними сигналами і напівзнаками. Сигнальні знаки – фонеми. З комунікативної точки зору морфеми – сигнальні знаки і структурні. Основний знак мови – слово. Воно здатне входити в модель речення і в склад висловлювання. 1) як мовний знак володіє і власним значенням (рак і рак (хвороба)); 2) слово як знак структурно і соціально мотивоване. Наявність слів і речень як основних знаків мови доказує, що в мові важливу роль відіграє семантика. Семантика слова відображає позазнаковий світ і спрямована на цей світ, а не лише сама на себе. Морфема – частково-повний, бо не має роздільного позначуваного, слово – повний знак; словосполучення, речення – комплексні знаки.

Знакова теорія не є єдиною і охоплює не всі суттєві властивості мови як найважливішого засобу спілкування, вираження думки і передачі інформації. Ототожнення знаків і мовних одиниць спричиняє підміну питання про природу мови і її одиничної проблеми методики аналізу мови і мовних одиниць. Лінгвосеміотичне вчення підкреслює специфіку мовних одиниць, їх знаковий і незнаковий характер, а також спрямування основного знака мови – слова – на світ речей і понять.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Філософські питання  мовознавства.– К.: Наукова думка, 1972.– С.13–43.

2. Кодухов В.И. Общее языкознание.–  М.: В.шк., 1974.– С. 123 – 133.

3. Хроленко А.Т. Ощее языкознание.–  М.: Просв.,1981.– С.33–44.

4. Общее языкознание .–М.: Наука, 1970.–С.96–196.

5. Березин Ф.М.,Головин  В.Н. – М.: Просв.,1979.– С. 111–141.

6. Общее языкознание // Под  ред. Б.А. Серебренникова.– М.: Наука, 1970.– С.140–168.

7. Солнцев В.И. Языковой  знак и его свойства // ВЯ.– 1977.–  №2.