Міфологічна школа

 Міфологічна школа

XIX століття було багатим  на різні літературознавчі школи і напрями. На початку XIX ст. у німецькій фольклористиці та літературознавстві виникає міфологічна школа, яка ґрунтувалася на естетиці Ф.В.Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Вони дотримувалися думки, що міф — основне джерело поезії. У міфологічній школі було два напрями:

1) демонологічний (порівняння  подібних за змістом міфів);

2) етимологічний (лінгвістична  реконструкція міфу за допомогою  "палеолітичної" методології). Представниками міфологічної школи  були А. Кун, В. Шварц (Німеччина), М. Мюллер (Англія), Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв (Росія). Ідеї міфологічної школи використовували українські літературознавці: І. Срезневський, М. Максимович, О. Бодянський, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Костомаров, А. Метлинський, О. Потебня.

У XX столітті міфологічну теорію розвиває швейцарський вчений Карл Густав Юнг, який вважав, що в людській психіці незалежно від зовнішнього середовища виникають першообрази або архетипи. Вони мають вплив на формування естетичних поглядів людини.

Продовженням міфологічної школи у літературознавстві та фольклористиці став неоміфологічний напрям, який оновив інструментарій міфологічних студій. Сучасні дослідники використовують здобутки психоаналізу, теорії архетипів Юнга, результати антропологічних досліджень Дж. Фрейзера та К. Леві-Строса, досвід архетипної критики Н. Фрая. У праці "Анатомія критики" Н. Фрай розглядає історію світової літератури як рух замкнутим колом, як циркулювання ідей. Він стверджує, що, відмежовуючись від міфу, література знову повертається до нього.

Успіхи сучасного міфологізму  пов'язані з вивченням проблеми "біблія і література" в працях І. Бетко, В. Сулими, В. Антофійчука, А. Нямцу. Результативність прийомів цього напряму зумовлена універсальністю і позачасовим характером міфу. Міф — універсальна модель, яку можна легко спроектувати на будь-який етап у житті суспільства. "Міф, — за спостереженням М. Моклиці, — стає метафорою суспільних процесів, використовується для постановки своєрідного психологічного експерименту, в результаті якого зазвичай міф стає несподівано актуальним".

Міфологічна школа, напрям у фольклоризмі і літературознавстві 19 ст, що виникло в епоху романтизму. Її філософська основа — естета Ф. Ст Шеллінга і братів А. і Ф. Шлегелей, що сприймали міфологію як «природну релігію». Для М. ш. характерне уявлення про міфологію як про «необхідне умові і первинному матеріалі для всякого мистецтва» (Шеллінг), як про «ядро, центр поезії» (Ф. Шлегель). Думки Шеллінга і Ф. Шлегеля про те, що відродження національного мистецтва можливе лише за умови звернення художників до міфології, розвинув А. Шлегель і розробили стосовно фольклору гейдельбергськие романтики (Л. Арнім, До. Брентано, І. Геррес). Остаточно М. ш. оформилася в працях братів Ст і Я. Грімм («Німецька міфологія», 1835). Згідно їх теорії, народна поезія має «божественне походження»; з міфу в процесі його еволюції виникли казка, епічна пісня, легенда і інші жанри; фольклор — несвідома і безособова творчість «народної душі». Користуючись методом порівняльного вивчення, брати Грімм пояснювали схожі явища у фольклорі різних народів загальною для них прадавньою міфологією. М. ш. поширилася в багатьох країнах Європи: Німеччині (А. Кун, Ст Шварц. Ст Манхардт), Англії (М. Мюллер, Дж. Кокс), Італії (А. де Губернатіс), Франції (М. Бреаль), Швейцарії (А. Пікте), Росії (А. Н. Афанасьев, Ф. І. Буслаєв, О. Ф. Міллер). М. ш. розвивалася в двох основних напрямах: «етимологічному» (лінгвістична реконструкція початкового сенсу міфу) і «аналогічному» (порівняння схожих за змістом міфів). Перше представлене роботами Куна («Сходження вогню і божественного напою», 1859; «Про стадії міфообразованія», 1873) і Мюллера («Досліди по порівняльній міфології», 1856; «Читання про науку і мову», 1862—64). Користуючись «палеолінгвістичною» методикою, Кун і Мюллер прагнули реконструювати древню міфологію, пояснюючи вміст міфів обожнюванням явищ природи — світив («солярна теорія» Мюллера) або грози («метеорологічна теорія» Куна). У Росії принципи «етимологічного» вивчення міфів оригінально розробив Ф. І. Буслаєв («Історичні нариси російської народної словесності і мистецтва», 1861). Він зводив героїв билин до міфів про виникнення річок («Дунай»), про велетнів, що живуть в горах («Святогор»), і тому подібне Крайнє вираження солярно-метеорологічна теорія отримала в Міллера («Ілля Муромец і богатирство київське», 1869). В межах «аналогічного» напряму виникла «демонологичеськая», або «натуралістична», теорія Шварця («Походження міфології», 1860) і Манхардта («Демони іржі», 1868; «Лісові і польові культури», 1875—77; «Міфологічні дослідження», 1884), які пояснювали походження міфів поклонінням «нижчим» демонічним істотам. Своєрідний синтез різних теорій М. ш. — «Поетичні переконання слов'ян на природу» (1866—69) А. Н. Афанасьева . Принципи М. ш. виявилися в ранніх роботах А. Н. Пипіна («Про росіян народних казках», 1856), А. Н. Веселовського («Порівняльна міфологія і її метод», 1873). Методологія і ряд теоретичних виводів М. ш. відхилені подальшим розвитком науки (в т.ч. представниками міграційній теорії і колишніми «міфологами» — Буслаєвим, Веселовським). В той же час М. ш. зіграла важливу роль в розвитку науки: розширила уявлення про міфологію, звернувшись поряд з античними до міфів древніх індійців, іранців, германців, кельтів, слов'ян; сприяла активному збиранню фольклору різних народів, поставила ряд важливих теоретичних проблем (в т.ч. проблему народності мистецтва); заклала основи порівняльного вивчення міфології, фольклору і літератури (див. Порівняльно-історичне літературознавство ) . Критично оцінюючи перебільшення М. ш. ролі міфології в історії мистецтва, що прийшли їй на зміну напряму продовжували вивчати проблему «міфологизма» фольклору і літератури, користуючись здобутими нею обширними матеріалами. Про неоміфологизме див.(дивися) Ритуально-міфологічна школа .

3.2. Біографічний метод

Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Відомою працею Сент-Бева є тритомник "Літературно-критичні портрети" (1836—1839 рр.). Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їх біографії, зв'язків з духовними течіями. Послідовники Сент-Бева — Г. Брандес (Данія), Р. де Гурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). Біографічний метод використовували такі українські літературознавці, як М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко, В. Смілянська, М. Коцюбинська, Т. Гундорова.

Біографічний метод, відзначає  Г. Сивокінь, дає можливість розкрити соціопсихологічний характер таланту. Біографія письменника — це не тільки життєвий шлях, але й всі складники генезису й реалізації таланту. За радянських часів особистість митця типізувалася, нівелювалася. Г. Сивокінь радить розглядати твори у зв'язку з особою творця, вивчати літературу як текстобіографію твору і творчості.

Продуктивність біографічного  методу яскраво виявилася в інтерпретації "текстобіографіі" В. Стуса, який здійснила М. Коцюбинська. Вона акцентує увагу на актуальності Сгусового  поняття "самособоюнаповнення". За спостереженням дослідниці, неологізми поета з початковим "само" — ("самовтрата", "самовтеча", "самобіль" і головне, підсумкове, — "самособоюнаповнення"), ці словесні матеріальні свідчення напруженого й безнастанного процесу екзистенційного осягнення світу і "свого місця в ньому" були для В. Стуса запорукою духовної суверенності, порятунком, давали змогу піднятися над обставинами. "Віднайдення повною мірою власної особистості, своєї духовної орбіти, чіткої лінії, завершеної мелодії — того, чого українська культура; вимушена утверджуватись в умовах колоніальної скутості, не знала, — вважав життєво важливим для української культури. Адже українські митці були здебільшого позбавлені радості "розкошування як особистості" і обставинами вимушені брати на себе функції публіциста, вчителя, громадського діяча, проводиря, притлумлюючи так чи так, мимоволі чи й свідомо, своє "я" в його самоцінності".1 Сучасний біографічний метод використовує концепції психології, психоаналізу, герменевтики, історіографії, текстології.

 Культурно-історична школа

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах:

1) раса (особливості  національного характеру,  ознаки спадковості);

2) середовище (природа,  клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка);

3) момент (історична  епоха, її традиції, рівень культури).

Заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Культурно-історичний метод функціонував і в працях українських літературознавців. Як відзначає І. Михайлин, цю методологію українська критика виробляє "ще в період свого становлення, в 1840—1860-ті роки". Однак в умовах бездержавності "українські... автори-представники всіма засобами знищуваної літератури — не змогли пробитися на європейський простір ідей, а також вивершити свої концепції стрункими побудовами та яскравими формами". У XX столітті культурно-історичний напрям, відзначає Ю. Ковалів, "втратив свої масштаби, профанувався соціологічним літературознавством.., поступившись перед новими, часто антиестетичними, методологіями, пов'язаними з естетикою модернізму, авангардизму, постмодернізму. Однак можливості культурно-історичного методу не вичерпані".

Історіографія літературознавства (основні аспекти)

 
  
 
Поняття розуміння. Інтерпретація. Поняття  герменевтики. Екзегети. Наукова герменевтика Ф. Шлейєрмахера. Літературознавчі школи  ХІХ ст.: міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, компаративістична, психологічна, філологічна, духовно-історична. Літературознавча концепція О. Потебні. Основні літературознавчі напрями ХХ ст.: феноменологія, онтологічна герменевтика, психоаналіз, архетипна критика, семіотика і структуралізм, екзистенціалізм, „нова критика", рецептивна естетика, постмодернізм, феміністична критика, „неоміфологізм", інтертекстуальність, постколоніальна критика, національно-екзистенціальна методологія. 
 
Уже в античну епоху люди зіткнулися з проблемою розуміння. Насамперед розуміння релігійних і художніх творів. Витворені в сиву давнину, записані з переказів, їх тексти рясніли незрозумілими назвами, забутими подіями, поняттями і символами, „темними" місцями. Витлумачити їх, зробити доступними і промовистими для сучасників взялися тодішні мудреці. Ця робота вимагала широкого світогляду, глибоких і різних знань, відповідних навиків. Не завжди тлумачення одного вченого сприймалося іншими, які, своєю чергою, виступали з власними поясненнями, дошукувались причин невдачі своїх попередників, пропонували свої способи дослідження й осмислення творів. Так викристалізовувалися і закріплювалися певні підходи і прийоми, методики, методи і методології пояснення, які давали найбільш ефективні і переконливі результати. З часом стало очевидним, що кваліфікованої інтерпретації потребують не тільки давні тексти, але й новотвори, бо різні люди по-різному сприймають той самий текст, бо твір, виявляється, живе в часі і часто нове покоління відкриває у ньому нові смислові грані, бо кожна епоха по-новому актуалізує зміст твору, бо в нових культурно-історичних умовах той самий зміст може набирати якісно іншого сенсу – часто дуже далекого від авторського задуму... 
 
І найкращий спосіб витворити власну теоретичну базу самостійного пізнання й оцінки літературних явищ – ознайомитись із цікавою і драматичною історією розвитку літературознавчої думки. Допомогти в цьому може пропонований розділ „Історіографія літературознавства". 
 
Термін „герменевтика" (з грецької – пояснюю, тлумачу) в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації (від латинського – тлумачення, роз'яснення) або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософської) герменевтики. 
 
Європейська традиція текстуальної інтерпретації бере свій початок від античної (тлумачення античних текстів, передусім поем Гомера) та християнської (тлумачення Старого та Нового Заповітів) герменевтики (середньовічну католицьку, православну і протестантську)1. Власне, останні дві називали ще екзегезою (від грецького – викладання, роз'яснення, вказівка). Термін екзегеза вживають іноді як синонім до герменевтики чи інтерпретації. 
 
До здобутків перших інтерпретаторів сакральних (священних) творів в межах класичної герменевтики можна віднести: 
 
– виявлення, що таке смисл і виявлення різних смислів у Біблії – буквальний, алегоричний, моральний, анагогічний тощо (Оріген, Ієронім, Григорій Великий, Блаженний Августин, Бонавентура, Тома Аквінський та ін.); 
 
– вчення про знаки у Блаженного Августина; 
 
– перші визначення герменевтичного кола (розуміння частини, виходячи із контексту цілого і навпаки) у Флація Іллірійця та Фрідріха Аста; 
 
– дослідження природи знака, а також вихід на філософію мови у Локка, Кемпбела, Ріда, Монбоддо, Гарріса, Лейбніца, Вольфа; 
 
– ідея всезагальної герменевтики у Мейєра; 
 
– історико–філологічна інтерпретація та завдання герменевтики (розуміння і пояснення (експлікація)), сформульовані Ернесті; 
 
– розкриття історичної природи слова у Бека; 
 
  
 
– дух як предмет розуміння в Аста тощо2. 
 
В Україні елементи класичної герменевтичної традиції простежуються у латиномовних поетиках Феофана Прокоповича та Митрофана Довгалевського, а також епізодично у так званому „художньому літературознавстві" (М. Наєнко): творах І. Вишенського, Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка та ін. 
 
Основоположником герменевтики як науки розуміння (зачинателем вважають Ернесті) є німецький релігійний мислитель Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834). Після нього герменевтику перестають розглядати як частину теології, граматики, риторики, логіки чи філософії. Герменевтика перетворюється в комплексну методологію інтерпретації, філологічну науку, що активно використовувала (і використовує) здобутки філософії, історії, психології, естетики тощо. 
 
Шлейєрмахер виділяє два методи інтерпретації: 1) об'єктивно-історичний і 2) суб'єктивно-дивінаторний (інтуїтивний, пророчий). Загалом, інтерпретація у німецького вченого має психологічний характер і рухається по „герменевтичному колу" (від цілого до частини і навпаки). „Жоден твір,– пише Щлейєрмахер,– не може бути повністю зрозумілим інакше, як у взаємозв'язку з усім обсягом уявлень, з яких він походить, і через знання всіх життєвих стосунків як письменників, так і тих, для кого вони писали. Будь-який твір належить до сукупного життя, частиною котрого він є, так само, як окреме речення до всієї промови чи твору"3. 
 
Потенціал попередньої герменевтики дав у XIX cт. поштовх для розвитку цілого ряду літературознавчих напрямів та шкіл (і, відповідно, методів), серед основних – міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, порівняльна (компаративістична), психологічна, філологічна та духовно-історична школа (останні три – на межі із XX ст.). 
 
На початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці виникає міфологічна школа (романтичного типу), котра спирається на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Ними обстоювалась думка про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Романтичне усвідомлення сутності „народної душі" (зокрема германців, іранців, слов'ян тощо) доконечно оформилися після видання „Німецької міфології" братів Якоба та Вільгельма Грімм. Міфологічна школа займалася проблемою народності мистецтва і мала два основні напрями: 1) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою „палеолітичної" методології) і 2) демонологічний (порівняння схожих за змістом міфів)4. Серед основних представників: А. Кун, М. Мюллер, Ф. Буслаєв, В. Шварц, О. Афанасьєв та ін. До українських міфологістів зараховують: І. Срезневського, М. Максимовича, О. Бодянського, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Костомарова, А. Метлинського, О. Потебню та ін. 
 
Основоположником біографічного методу та школи, що виникла на основі цього методу, був французький вчений Ш. Сент-Бев (1804–1869). Визначальними моментами у творчості стали біографія та особистість письменника. Основним критичним жанром став імпресіоністичний портрет автора. Продовжувачами біографічного методу вважають І. Тена та Г. Брандеса. В українській науці представником біографічного методу став професор Львівського університету О. Огоновський (1833–1894), що написав „Історію літератури руської". У цій роботі вчений розглядав художній твір як прояв елементів біографії автора, а також подавав бібліографію творів письменника. 
 
Для становлення культурно-історичної школи важливими стали впливи історизму, біографізму, позитивізму, а також ідеї німецького філософа І. Гердера. Ця школа досліджувала твори мистецтва у зв'язку з середовищем, що породило їх. Основоположником культурно-історичної школи став французький філософ та літературознавець І. Тен (1828–1893) (теоретик реалізму та натуралізму), що виклав свої погляди у роботах „Критичні досліди", „Філософія мистецтва" та „Історія англійської літератури". Одним із основних принципів цього методу став детермінізм, що спонукав до пошуків „причин" появи літературного твору, виявлення за літературними фактами їх „невидимих" першооснов. Такими першоосновами Іпполіт Тен вважав: 1) „расу" (вроджений національний темперамент), 2) „середовище" (природа, клімат, соціальні обставини) і 3) „момент" (досягнутий рівень культури, традиція). Головним предметом історії літератури проголошувався сам літературний процес. Послідовниками французького вченого стали науковці різних країн: Ф. Брунетьєр, Г. Лансон, Г. Брандес, В. Шерер, Г. Гетнер, Ф. де Санктіс, О. Пипін, М. Тихонравов, С. Венгеров тощо. 
 
Серед українських науковців до культурно-історичного методу зверталися М. Петров, М. Дашкевич, І. Франко, а також представники так званого „народницького" напряму: М. Комаров, В. Горленко, В. Доманицький, Б. Грінченко, С. Єфремов, О. Терлецький та ін. Слід зазначити, що, на думку сучасного дослідника Ігоря Михалина, „українська критика ще у період свого становлення, в 1840–1860-ті роки, власними зусиллями виробляє саме таку методологію, яку Європа пізніше, в добу І. Тена, назве культурно-історичною"5. Ідеться про роботи Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша. Однак правда й те, що їм не вдалося витворити закінченої літературознавчої системи. 
 
У 60–80-ті роки XIX ст. на основі культурно-історичної школи виникає еволюційний метод (від латинського – розвиток). Цей метод, що нехтував іманентними ознаками літератури, заснував послідовник І. Тена Ф. Брунетьєр, автор книги „Еволюція жанрів в історії літератури" (1890). Брунетьєр безпосередньо застосовував методи природознавства (дарвінізму) при вивченні художніх творів (боротьба літературних жанрів „за існування"), згодом цей вчений трактував розвиток літературних напрямів і стилів з погляду впливів та особистих уподобань митців. Еволюційну концепцію поділяв київський автор підручників В. Сиповський, котрий розглядав літературний твір як організм, що переживає свою юність, зрілість і старість. 
 
Компаративістика (порівняльно-історичний метод) (від латинського – порівнюю) розвивалася впродовж усього XIX cт. (згодом – у XX-му) під впливом філософії позитивізму. Вона передбачає порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. Велике значення для розвитку компаративістики мали праці Т. Бенфея (1809–1881) та О. Веселовського (1838–1906). В Україні засади компаративістики використовували М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Франко, згодом, у XX ст.,– Г. Вервес, Д. Наливайко, Р. Гром'як та ін. 
 
Психологічний напрям у літературознавстві склався в середині XIX ст. передусім у працях Е. Еннекена, В. Вундта, Е. Ельстера та ін. Мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі є моделлю душі, психіки творця. Еннекен наголошував, що не існує жодного естетичного мотиву у творі, який би не зумовлювався психікою автора, котра є і соціально зумовленою. Аналіз твору має містити естетичний, психологічний та соціологічний аспекти. Суттєвим внеском представників психологічного методу було акцентування на тому, що сила художнього твору визначається не просто важливим змістом (проблематикою) його, а гнучкістю, багатством художньої форми, яка здатна викликати в реципієнта поліфонію змісту, розмаїття вражень і переживань. 
 
Основними представниками психологічної школи в українському літературознавстві стали О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко. Згодом, у XX ст.,– Б. Навроцький, О. Білецький, О. Костюк, Р. Піхманець та ін.  
 
Особливо великий вплив на подальший розвиток літературознавства (вітчизняного і світового) мала теорія Олександра Потебні (1835–1891), котру І. Фізер охарактеризував як „психолінгвістичну". Уже в 1862 році в роботі „Думка і мова" Потебня дав системний виклад психологічних ідей стосовно художньої творчості. Він розглядав мову як пізнавальну діяльність, тобто мова є не „засобом вираження готової думки, а її створення". Слово, отже, виступає не лише засобом спілкування, а й засобом створення думки. Відомим є вчення харківського вченого про структуру слова. Ідеться про те, що слово складається із зовнішньої форми (членороздільного звуку), внутрішньої форми (образ того явища, яке виявляється у звучанні) та значення (змісту). Власне, на внутрішній формі базується художня творчість. 
 
Філологічна школа, що почала формуватись з середини XIX ст., базувалася на вченні основоположника естетики А. Баумгартена (1714–1762) про естетику як теорію чуттєвого пізнання художніх явищ. Головна ідея філологічного методу полягала в тому, що основним критерієм оцінки твору мистецтва є краса, а не його суспільна корисність. Така думка простежувалась у роботах Ш. Сент-Бева, Т. Готьє, „парнасців" (Леконт де Ліль, Ередіа, Прюдом та ін.).  
 
Найвідомішими теоретиками філологічного напряму на початку XX cт. стали француз Анрі Бергсон (1859–1941) та італієць Бенедетто Кроче (1866–1952). У творах цих мислителів на зміну раціонального і логічного в пізнанні приходить інтуїція та підсвідомість, які тільки й здатні проникати в глибину художніх візій та образів. Б. Кроче називає твір „естетичним фактом", який слід тлумачити тільки з точки зору форми. 
 
Філологічний семінар у Київському університеті В. Перетца (1904–1914) дав поштовх для розвитку філологічної школи на початку XX ст. у російському (В. Жирмунський, Ю. Тинянов, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, О. Брік, Л. Якубинський та ін.) та українському (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін.) літературознавствах. Взагалі ж в українській науці до філологічного напряму належали Б. Лепкий, М. Вороний, М. Євшан, М. Сріблянський, Л. Білецький, Д. Чижевський та ін.7 
 
Наприкінці XIX ст. сформувалась духовно-історична (культурно-філософська) школа. Її теоретичною базою стала „філософія життя" (споріднена з українською „філософією серця") та романтична естетика. Основоположником цієї школи став німецький філософ і водночас капітальний герменевт Вільгельм Дільтей (1833–1911). Ідеї останнього вибудовувались на усвідомлення єдності часу та нації, власне, історичного духу, що виникає завдяки могутності генія, на поєднанні категорій „історичного" й „психологічного" в переживанні митця, об'єктивованому через поетичну форму в цілісну поетичну реальність. 
 
Дільтей писав: „З каменя, мармуру, музичних звуків, з жестів, слів, почерку, вчинків, з господарського ладу і настроїв озивається до нас людський дух і вимагає витлумачення..."8. При цьому методом літературознавства має бути не пояснення (як у природничих науках), а розуміння (тотожне тлумаченню та інтерпретації), тобто „процес, у котрому, виходячи із чуттєво даних проявів духовного життя, здійснюється його пізнання"9 шляхом співпереживання (емпатії). (Ці думки суголосні думкам О. Потебні.) Вільгельм Дільтей, таким чином, розширює традиції наукової християнської герменевтики Фрідріха Шлейєрмахера, розглядаючи „предмет інтерпретації не лише як певний мистецький феномен, а також обов'язково як історичний феномен". 
 
Розквіт духовно-історичної школи припадає на 20-ті роки XX ст. Основними представниками цього методу стали Ф. Штріх, Г. Корф, Г. Цізарц, Р. Унгер, Ю. Петерсон та ін. 
 
Цілий ряд літературознавчих методологій і методів XX ст. мають своє коріння ще у XIX-му. До таких належить, окрім духовно-історичної школи, феноменологія (від грецьких слів – явище (феномен) і поняття). В її основі – феноменологічна філософія, засновником котрої був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859–1938), а продовжувачами – М. Шелер, Н. Гартман, М. Мерло-Понті та ін. Феноменологічну методологію у літературознавстві розробляли: передусім польський естетик Роман Інгарден (1893–1970), а також – К. Гартман, А. Пергер, Ю. Клайнер, Ж. Старобінський, Ж.-П. Рішар, Ж. Пуле, М. Дюфрен та ін. Серед українських науковців ідеї феноменології послідовно втілює Іван Фізер. 
 
Роман Інгарден розглядав художній твір як інтенціональний (від латинського – прагнення) предмет, тобто як об'єкт свідомості, поза якимось реальними взаємозв'язками. Водночас твір постає як багатошарова формація. Польський феноменолог виділяє чотири онтологічні шари (рівні) літературного твору (за Іваном Фізером): 1) рівень фонічної оркестрації тексту і побудованих на ній синтаксичних конструкцій вищого ряду; 2) рівень значення; 3) рівень усхематизованих аспектів; 4) рівень представлених предметів11. Феноменологічна теорія мала значний вплив на формування інших методологій новітньої герменевтики. 
 
Основоположником онтологічної (філософської) герменевтики (органічного продовження традицій класичної герменевтики) став німецький філософ Мартін Гайдеґґер (1889–1976), учень Е. Гуссерля. Його теоретична система розвивала попередні герменевтичні традиції, залучаючи також потенції онтології, феноменології та екзистенціалізму. Гайдеґґер вважав, що сутністю людського буття є мова, а сутністю мови – поезія. Фундаментальний для герменевтики принцип пошуку смислу особливого значення набуває в літературознавстві, оскільки саме в художньому творі „відбувається істина" як „приховуюче розкриття сущого"12. Використовуючи структуру герменевтичного кола, Гайдеґґер вважає передумовою інтерпретації наявність системи передрозуміння (тезаурусу), тобто наявність попереднього уявлення про досліджувальний феномен. 
 
Своєрідними послідовниками онтологічної герменевтики стали Г.-Ґ.Ґадамер, П. Рікер, Е. Корет, Е. Штайгер та ін. Учень Гайдеґґера Ганс-Ґеорг Ґадамер, зокрема, писав: „Скрізь, де ми намагаємося збагнути світ, де відбувається подолання відчуженості, де здійснюється засвоєння, де видаляється незнання і незнайомство, скрізь здійснюється герменевтичний процес збирання світу в слово і в загальну свідомість"13. В українській науці можливості онтологічної герменевтики використовували В. Сімович та С. Смаль-Стоцький, а також чимало сучасних дослідників. 
 
Своєрідним продовженням психологічної школи стала психоаналітична інтерпретація у XX ст. (або фрейдизм). Її основоположником став австрійський психіатр Зигмунд Фрейд (1856–1939). В основі психоаналізу лежить теорія сублімації (явища культури створюються внаслідок витіснення сексуального бажання), що ґрунтується на тришаровій структурі людської психіки: супер-его (над-Я, моральний закон), его (Я, свідомість) та ід (Воно, індивідуальна підсвідомість). Марія Зубрицька слушно зазначає: „...зведення всіх аспектів людської поведінки та діяльності до проявів сексуальності засвідчило обмежений характер біологічного детермінізму фройдівського психоаналізу"14. Так, наприклад, усю велич Гете Фрейд зводить до „розшифрованих" ним ненависті письменника до брата і сексуального потягу до матері. Схоже тлумачення отримали психіки Леонардо да Вінчі, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, Т. Мана та ін.