Літературна Луганщина 20-60 років ХХ століття

 

Тема 4: Літературна Луганщина 20-60 років ХХ століття

 

У місті  Лисичанську ще юнаком розпочав нелегкий творчий шлях Володимир Сосюра.

• Ви з Донбасу? – запитає людина, залюблена у поетичне слово, а потім замріяно посміхнувшись, обов’язково додасть: “Край Володимира Сосюри…”

Нічого не залишається, як процитувати  рядки:

Лисиче над Дінцем…де  висне дим заводу,

музика  у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про Вас мої пісні під сивий  біг хвилин…

І, прочитавши, знані ще з шкільної парти рядки, хочеться сказати, що бодай  кожна річка на Україні має  свого поета, а в уяві багатьох Сіверській Дінець і є знаною річкою, оспіваною великим поетом. Звідси В.Сосюра пішов у світ боротьби, сюди приїздив завжди.

Народився Володимир Миколайович Сосюра на станції Дебальцеве, 6 січня 1898 року. Згодом після тяжких поневірянь сім’я  переїхала у Третю Роту (с.Верхнє), тепер м.Лисичанськ. Тут пройшли  дитинство та юність майбутнього  поета.

Свої  перші поетичні спроби російською мовою  В.Сосюра  сам відносить до 1914 року. Тільки з жовтня по грудень 1917 року в лисичанській газеті “Голос рабочего” було видрукувано тридцять його віршів. Потім була громадянська війна – служба в петлюрівському війську, згодом в Червоній армії. Далі – творчість, поетичні збірки, любов  і ніжність, а разом з тим  тривога, навіть біль, бо жорстокий  тоталітарний режим намагався знищити  душу поета. Однак Володимир Сосюра залишався неперевершеним ліриком  української поезії.

Його  образ теж приваблював талановитих  митців. Зверталися до його постаті  і поети Луганщини: Микита Чернявський, Іван Низовий, Микола Ночовний, Ганна  Гайворонська…

Так, Володимира Сосюру на Луганщині  люблять і пам’ятають. У місті  Лисичанську споруджено пам’ятник  митцеві, автор якого талановитий  скульптор Ілля Овчаренко.

Чимало  луганців входило до літературно-мистецької організації “Забой”, яка була створена у 1924 році й увійшла до складу Всеросійської  асоціації пролетарських письменників, а з 1927 року стала складником Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. До складу “Забою” входили Б.Горбатов, Г.Баглюк, М.Тардов, Ю.Жуков, П.Безпощадний, І.Гонімов, Ю.Черкаський, К.Герасименко, Я.Кочура. З 1923 року починає виходити літературно-мистецький і громадсько-політичний журнал “Забой” (1926 року видавався в Луганську).  З 1932 року журнал отримав назву “Літературний Донбас”. Також в газеті “Луганська правда” систематично виходила літературна сторінка.

Відомо, що письменники, які належали до “Забою”, дотримувалися тодішніх ідеологічних догм, однак це не зберегло їх від  репресій тридцятих років. Разом з першопочатками таланту була знищена тоталітарним режимом і віра в майбутнє щасливе життя письменника Григорія Баглюка. Народився він 5 січня 1905 року на Лозово-Павлівському руднику. 10-літнім вже працював лампоносом на шахті “Центральна 2», потім  на різних рудниках Донбасу. У 1922 році закінчив Лисичанське гірничо-технічне училище, через рік був обраний секретарем комсомольської організації. Тоді ж почав писати вірші.

Більшість творів Г.Баглюка позначені декларованою партійністю, більшовицькою ідейністю, що відповідало традиціям забойців.

В успіх  власної літературної творчості  він вірив, адже саме життя підказувало  злободенні теми. Подібні художні  твори відповідали методу соціалістичного  реалізму, який буде офіційно декларований в 1934 році на Першому з’їзді радянських письменників.

Після служби в Червоній Армії Г.Баглюк з 1930 року став головним редактором журналу “Забой”, а з кінця 1932 – “Літературний  Донбас”.

Однак вірнопідданість не врятувала  від арешту. Г.Баглюка звинуватили  в націоналістичній діяльності. Пізніше  він зрозумів, хто був насправді  ворогом. Про це написав Григорій Костюк – видатний український літературознавець, який у 1934 році працював професором української  літератури в Луганському педагогічному  інституті. Зустрівся він з Баглюком у концтаборі в далекій Воркуті, звідки письменник вже не повернувся.

Про письменника-луганця  Платона Гайворонського теж читаємо  у спогадах Григорія Костюка “Зустрічі  і прощання” (Канадський інститут українських  студій. Альбертський університет. Едмонтон, 1987 р.): “Це відомий адвокат і літератор, автор книги “Нотатки оборонця”. Познайомився з ним ще в Харкові, в добу ПРОЛІТФРОНТу. Тоді вийшла його книжка “Нотатки оборонця”. Він подарував мені один примірник. Я написав рецензію до “Червоного шляху”. Так почалася наша дружба…”

Платон Гайворонський народився 16 листопаду 1899 року, мав вищу юридичну освіту, працював в юридичній консультації м.Луганська оборонцем, тобто адвокатом . Встиг видати дві книги --“Нотатки оборонця” (1931 р.), “Слово (1932 р.)”. У 1938 році був заарештований і звинувачений у співпраці з націоналістичною повстанською організацією. Письменника засуджено до вищої міри покарання з конфіскацією майна. Тільки в 1958 році П.Гайворонського за клопотанням матері було реабілітовано.

Твори Григорія Баглюка перевидавалися тільки один раз – збірка “Синій заєць” (1966 р.). На жаль, книги Платона Гайворонського більше друком не виходили…

У зловісному 1937 році в м.Москві був заарештований  учень Сергія Єсеніна, письменник Іван Приблудний (Яків Петрович Овчаренко) родом із с.Безгинове Новоайдарського  району. Тільки в кінці 80-х років  стараннями літературознавця з м.Луганська  Олега Бішарєва знову почали виходити книги нашого земляка, а в селищі Новоайдар споруджено йому пам’ятник (скульптори Микола Щербаков, Олександр  і Володимир Смирнови).

Донбас  завжди викликав великий інтерес  у письменників та художників. Ще в  “Окнах РОСТа” до шахтарів Донецького басейну звертався з поетичним  словом В.Маяковський, а в 1921 році він  написав “Сказку о шахтере-друге, о чунях и каменном угле”. Під  час своєї поїздки на Україні  поет у липні 1928 року побував у  Луганську, де у клубі металістів читав вірші й лекцію про поезію.

Донбас  неодноразово відвідував Костянтин  Паустовський, у 1933 році він побував  на тодішньому Луганбуді, видрукував  нарис “1080 паровозів”.

Наприкінці  квітня 1928 року приїхав до Луганська  Олександр Серафимович,  щоб побачити паровозобудівний завод, також зустрівся  з робітниками, студентами. Під враженнями від перебування на донецькій  землі  написав п’єсу “Шахтарі”, оповідання “Маленький шахтар”.

Письменник  Іван Микитенко теж прагнув розповісти про працю шахтарів. Взимку 1930 й  в 1931 роках він жив серед шахтарів, працював на шахті № 22 біля міста  Кіровська (тодішньої Голубівки). Враження про шахтарів стали основою для  написання п’єси “Справа честі”.

Ще в  довоєнні роки познайомився з нашим  краєм Микола Бажан. Він тривалий час жив у м.Луганську у свого  батька, який працював геодезистом, а  в 60-70 роки бував у Станично-Луганському  районі, адже там обирався депутатом  Верховної Ради. Після зустрічей  з ровеньківськими шахтарями  була написана поема “Нічні роздуми  старого майстра” (1975 р.)

У 1937 – 1938 роках в архівах Луганська  працювали Костянтин Симонов  і Михайло Матусовський, наш земляк, випускник Луганського будівельного технікуму. На основі знайдених матеріалів вони видали книгу нарисів “Луганці” (1939 р.) Хоча Михайло Матусовський мешкав у м.Москві, місто дитинства та юності – Луганськ- надихав його на створення проникливих, ліричних творів, які потім нерідко ставали піснями.

Багато письменників воювали на фронтах Великої Вітчизняної  війни, На території Луганської області  похований Микола Трублаїні,який помер  в санітарному потязі біля станції  Ровеньки. Загальноосвітній школі№4 присвоєно  його  імя,а в 1969 році встановлено  погруддя (скульптор Ілля Овчаренко.) Восени 1941 року в боях біля с.Дякове Антрацитівського району загинув адигейський  народний поет Хусен Андрухаєв, посмертно  удостоєний звання Героя Радянського  Союзу. З війни не повернувся поет з Луганська Юрій Черкаський, який ще в 30-ті роки став автором поетичних  збірок “Отвага”, “Стропила”, “Жажда”, “Мост”.

У 1942 році в Луганську (тоді місто  називалось Ворошиловград) виступив з  промовою перед воїнами Олександр  Довженко, а 10 березня того ж року  написав патріотичну статтю “Душа  народу неподоланна!” Весною 1942 року співробітник газети “За Радянську  Україну” письменник Андрій Малишко  знаходився у м.Валуйках. У листі  від 19 квітня 1942 року він писав: “Днів  десять назад я повернувся з Ворошиловграда, був на мітингу молоді. Багатьох знайомих бачив з Києва, Харкова”. Далі А.Малишко повідомляє, що зустрівся  з групою київських письменників, серед яких були Андрій Головко, Павло  Усенко, Любомир Дмитерко, Іван Нехода. Тоді ж було написано патріотичну  поезію “Україно моя”.

Ще в роки Великої Вітчизяняної війни, після звільнення нашого краю Борис Горбатов розпочав написання  роману “Нескорені”, а друга частина  не менш відомого роману ”Донбас” називається  “Крута Марія”, адже в його рідному  місті Первомайську була шахта “Марія”. Неподалік від клубу якої в 1988 році й відкрито погруддя письменника (скульптор Григорій Слєпцов). Установлено  обласну журналістську премію ім. Б. Горбатова.

У післявоєнні роки в Луганську  живуть поети Павло Безпощадний  та Микола Упеник. Саме навколо них  групувалися молоді творчі сили обласного  літературного об’єднання: Василь Горяїнов, Федір Вольний з Красного Луча, Микита Чернявський з с.Смолянинове  Новоайдарського району, Степан Бугорков з м.Луганська. Після того, як у 1949 році Павло Безпощадний переїжджає до Горлівки, а Микола Упеник до Києва, якраз ці літератори стали прикладом  професійного ставлення до художнього слова.

Бував і Остап Вишня в наших  краях. У 1928 році разом з письменниками  П.Тичиною, П.Панчем, І.Микитенком, В.Сосюрою, О.Копиленком виступав перед робітниками  Луганська. А влітку 1951 року приїжджав  до м.Кадієвки (тепер м.Стаханов), зупинявся  у свого приятеля місцевого лікаря М.Шалабала.

Літературні шляхи Бориса Олійника теж засвідчені Луганщиною, зокрема  художньо-документальним нарисом “За  північним Дінцем”. В анотації до цієї книги, що побачила світ у видавництві  “Молодь” (1959 р.), говорилося: “Лисичанський  комбінат. Хто сьогодні не знає про  цю комсомольську будову? Це сюди зі всіх кінців республіки приїхали на заклик лисичанських комсомольців молоді будівельники. Ось про них, славних трударів, і розповідає нарис журналіста Бориса Олійника”. Тепер тут місто Сєвєродонецьк  і виробниче об’єднання “Азот” є його головним промисловим підприємством.

Народна творчість Луганщини теж  надихала митців на самобутні твори, що є яскравим свідченням духовного  багатства українського народу.

…Спочатку про легенди. Їх можете почути скрізь. Майже у кожному  селі  люди розкажуть про лебедину вірність, про кохання, яке витримало  всі випробування.

У 1956 році приїхала до с.Городище Біловодського  району фольклорна експедиція студентів-філологів  Харківського державного університету. Допитливий юнак з ніжною поетичною  душею Олександр Юрченко вслухався  в неспішні слова старого вівчаря: “…Тому й називають те місце  Лебединою могилою, бо кинулися у  воду Оксана з Іваном, але волі не віддали…”

Перповів легенду своїм друзям юнак, але сам забути не міг:

…О горді птиці! Вас  взяли

За Деркул бродом понесли.

…Й по берегу – стрімкому  схилу –

Насипали курган-могилу

В степу над вами. Вдалині

За Городищем, серед  поля,

Сплять лебеді в глибокім сні.

Й лиш тіні упадуть вечірні

У прибережні чагари

Там юні пари на горі

Клянуться на довічну вірність.

Невдовзі поема “Лебедина могила”  була надрукована в журналі “Прапор” (1961 р.) Потім О.Юрченко написав  чимало книг, а одна з них носить назву “Лебедині крила”.