Розвиток Музики на Україні у XVII-XVIII

     І все ж таки, не дивлячись  на подобні протиріччя, Шуман  зумів створити новий тип симфонії, що відобразила характерні естетичні тенденції романтичної музики.

     Симфонії Шумана переважно ліричні.  Як і Мендельсон він продовжує лінію лірико – жанрового симфонізму Бетховена. Найбільш яскраві та оригінальні образи його симфоній пов’язанні з скерцо і повільними романтичними частинами програмного характеру. Створені allegro менш яскраві, як правило, мало конфліктні та трохи розтягнуті.

     В симфоніях Шумана послідовно  проявляється одна з ведучих  особливостей музичного мистецтва  18 століття – прагнення до передачі протирічних життєвих уявлень в їх складній єдності.  В оркестровій сфері це виявилось в тій тенденції до безперервності розвитку, яка завершилась формуванням нового романтичного жанру симфонічної поеми. Риси мономатизму, наскрізний розвиток крупної форми, інтонаційні поєднання між частинами, відсутність яскраво розмежованих  - всі ці особливості поєднують в собі музику багатьох симфоністів – романтиків, навіть дуже різних між собою.  

     Перше місце  в спадку Берліоза  належить його програмним симфоніям. Створені в рамках одного творчо насиченого десятиріччя (1830 – 1840 ), вони в особливо яскравій та сміливій формі  зробили типові сторони новаторського мистецтва Берліоза.

     Його твори підняли французьку  музику до рівня передової літератури свого часу. В цьому сенсі Берліоз є справжнім приємцем бетховенського симфонізму. Але головна тема його творчості далека від Бетховена. Берліоз – справжній романтик.

      Берліоз по праву рахується  творцем програмного романтичного  симфонізму.

      Правда до нього програмність  в інструментальній музиці була досить розповсюдженим явищем. Нове, що було внесене Берліозом, визначається двома рисами, непритаманним попереднім симфоністам. Це, по перше,  відтворення музичного задуму з якою-небудь сучасною ідеєю, що вже встигла отримати вираження в образах новітньої літератури ( у Гете, Байрона, Гюго ). І, по-друге, момент театралізації, який відповідав національним художнім традиціям. Дві з трьох програмних симфоній Берліоза допускають сценічне втілення. В усіх трьох є визначений сюжетний розвиток, драматичні ситуації.

       Однак не можна перебільшувати  зображаючи конкретність цих  творів. Берліоз, що вважав себе  наслідником Бетховена, помітив,  що у великого віденського  симфоніста “ усюди відчувається поетична ідея, але музика в цілому господарює, не потребуючи допомоги слова для досягнення точності виразу “так, у самого Берліоза закони музичної форми звичайно брали верх над літературними елементами. Програми його симфоній відрізнялись відповідністю, а часто і словесною деталізацією. Але їх музика реалістично тонка, виразна, як правило, не слідувала рабськи за подробицями літературного тексту. Своєрідність симфонічної творчості Берліоза визначена не стільки виразними рисами, скільки уламленням в музиці нових літературних образів і театрально – ораторських прийомів. 

                                      Брукнер Антон 

    Брукнер (Bruckner) Антон (4.ІХ.1824, Ансфельден. поблизу  Лінца – 11.Х.1896, Відень) – австрійський композитор. В ранньому віці працював органістом. потім учителем. Музичну освіту отримав самоучкою. Професійним музикантом став після перемоги на конкурсі органістів в Лінці в 1853 р. Працюючи органістом в Лінцськім соборі, Брукнер писав духовну, хорову та органну музику. В 1866 переїхав до Відня. З цього ж року викладав у Віденській консерваторії. Серед його учнів – Г.Малер, А.Нікіш, Ф.Клозе. В 60-80-ті роки Брукнер створив свої симфонії, тільки вони виконувалися рідко. Після смерті Брукнера творчість композитора пропагували диригенти Ф.Мотль, Ф.Вейнгартнер, Г.Леві, Ф.Льове, Й.Шальк, З.Окс.

    В 1912 А.Тьоллеріх поклав початок руху за пропаганду творчості Брукнера, завданням якого стали організація  фестивалів. До 1936 виявлено підроблений  текст симфонії Брукнера.

    Брукнер – один із великих  симфоністів другої половини 19 століття. Тісно зв’язаний з австрійським фольклором і традиціями музичної класики, він відновив у своїй творчості монументальний симфонічний стиль.

    Найбільш  видатні і характерні його зрілі  симфонії починаючи із 3-ї, присвяченої  Р.Вагнеру (1873), і особливо 4-та (“Романтична”, 1874), 7-ма (1883, 2-га частина симфонії виникла під враженням смерті Вагнера), 8-ма (“Трагічна”, 1887), 9-та “(“Готична”, 1894). Більшість симфоній перероблювалося композитором. 9-та симфонія була закінчена, 1-й передували дві симфонії, не виконані при житті композитора і не мавші нумерації.

    Для творчості Брукнера характерна етнічна  підвищеність. В симфоніях композитор втілив повагу перед красою. Для  симфоній Брукнера характерні довгі  хвилі нарощувань.

    У Брукнера був великий дар мелодичних винаходів. Музична тканина його вигадок поліфонічна. Гармонія відмічена завойовуванням пізнього романтизму. Оркестровка оригінальна.

    Писав:

    для солістів, хору і оркестру – Реквієм, Меса № 1, Меса № 2, Меса № 3, Missa solemnis, 150-й псалом, Ave Maria. Для оркестру – увертюра, симфонія (дві не пронумеровані, тобто перші), симфонія № 1, № 2, № 3, № 4 “Романтична”, № 5, № 6, № 7, № 8, № 9 не закінчена. Камерно-інструментальні твори – струнний квінтет.

    Вольф Хуго

    Вольф (Wolf) Хуго (13.ІІІ.1860, Відніш-грац, сьогодні Словеньградец; Югославія – 22.ІІ.1903, Відень) – австрійський композитор і музичний критик.

    В 1875-77 вчився у Віденській консерваторії. В подальшому самостійно добився  вільного володіння фортепіано і  знання музичної літератури. В 1881-82 рр. диригент Зальцбургського міського театру. В 1884-87 Вольф співпрацював в щотижневику “Wiener Sakonblatt”. З 1888 виступав в якості акомпаніатора.

    Переломом в житті Вольфа виявився 1888 р. Вольф  склав ряд зрілих творів – пісні  на слова Е.Мерине, Й.Ейхендорфа, І.В.Гете. В 1888-91 Вольф завершує збірник пісень на тексти Ейхендорфа, Гете, створює “Іспанську книгу пісень”. Пісні Вольфа завойовують все більше визнання.

    В 1892-94 – період творчого мовчання композитора. В 1895 Вольф пише комічну оперу “Коррехідор”, в 1896 закінчує “Італійську книгу пісень”, в 1897 р. починає створення музичної драми “Мануель Венегас”. Тоді його настигає перший приступ невиліковної хвороби і в 1898 р. Вольф потрапляє в лікарню для душевнохворих, де він і помер через 4 роки.

    Більшу  частину спадщини Вольфа складають  пісні (приблизно 300).

    Творче  кредо Вольфа визначалося в позитивній осмисленості побуту. Композитор відносив себе до “об’єктивних ???????”, зацікавленим в судженнях про навколишнє зі сторони, що відбилося на виборі ним поетичних сюжетів. В багатьох піснях Вольф досяг такої рельєфності в передачі діяльності, що вони сприймаються як драматичні сценки. З точки зору прийомів речового інтонування Вольф близький творчості А.С.Даргомижського і М.П.Мусоргського. Велику увагу Вольф приділяв розробці партії фортепіано, збудовану на розвитку характерних мотивів.

    Писав:

    опера – Коррехідор (Der Corregidor, лібрето Р.Шайдер по новелі “Трикутна шляпа” Анаркона, 1896, Ман гейм); муз. драма – Мануель  Венегас (текст М.Херес по тору Анаркона, 1897, не закінчена); для оркестру – симфонічна поема Пентесілея (по трагедії Г.Кейнса, 1883-85), Італійська серенада (для малого оркестру, 1892; переробка варіанта для струн. квартету, 1887); камерно-інструментальних творів – струн. квартет (d-moll, 1878-84); для голосу з фортепіано – Вірш Е.Меріме (1888), Вірш Й.Ейхендорфа (1888-89); Іспанська книга пісень (по П.Хейзе і Е.Гейбелю, 1889-90), Старі наспіви. Шість віршів Г.Келлера (1890), Італійська книга пісень (по П.Хейзе, 1890-91, 1896); Три вірші Мікеланджело (1897). 
 

                      Список використаної літератури: 

    1. В. Конен история зарубежной музыки. – видавництво “Музика”, Москва, 1976р.