Історія, структура та принципи функціонування Європейського Союзу

Зміст

Вступ 2

1. Історія створення та розвиток Європейського Союзу 4

2. Організаційна будова та структура Євросоюзу 7

3.Європейський союз: цілі і принципи…………………………………… ……15

Висновки 18

Список використаних джерел 19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Економічні зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний  взаємозв'язок держав стає все більш  важливим чинником процесу відтворення, задоволення суспільних потреб та розвитку світового господарства. На сьогодні обсяг міжнародної зовнішньої торгівлі перевищує 11 трлн. дол. - понад третину сумарного ВВП країн світу. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної  інтеграції є насамперед відповідний  рівень економічного розвитку. Тому найвищого  ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз - єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу - міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Міжнародні економічні зв'язки країн  Західної Європи завжди вирізнялись  високою інтенсивністю. У повоєнні роки тут розвитку виробничої кооперації сприяли транснаціональні корпорації (ТНК). У Західній Європі в період 1946-1958 рр. було розташовано 40 % зарубіжних філіалів ТНК в обробній промисловості, що створило у цьому регіоні густу мережу міждержавних мікроекономічних зв'язків. На їх основі стали розвиватися і макроекономічні зв'язки, тобто зв'язки між національними господарствами і країнами в цілому. Як наслідок - посилилась взаємозалежність промислово розвинутих країн Західної Європи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історія створення та розвиток Європейського Союзу

 

Новим важливим явищем в сучасному  житті країн Західної Європи, і  не тільки, стала інтеграція. Під  останньою розуміють процес економічного і політичного зближення, об'єднання.

Питання про об'єднання Європи гостро постало в післявоєнний час, коли в умовах науково-технічного процесу, який потребував великих початкових капіталовкладень, ефективним могло  бути лише масове виробництво. Це, в  свою чергу, тягне за собою необхідність розширення ринків. Внутрішні ринки  навіть великих держав виявилися  недостатніми. Ось чому характерним  явищем післявоєнного періоду став швидкий ріст взаємної торгівлі промислово розвинутих країн, що свідчить про процеси  поглиблення розподілу праці  між ними. В післявоєнний період все більшу роль в міжнародних  економічних відносинах став відігравати  вивіз капіталу. На базі взаємного  руху капіталу між промислово розвинутими  країнами одним з найбільш політичних феноменів післявоєнного розвитку становиться інтернаціоналізація  капіталу, проявом якої виступило  утворення великих міжнародних  компаній монополістичного типу –  в формі картелі

Протиріччя між ростом інтернаціонального господарського життя і вузькими ринками окремих держав покликало  до життя процеси інтеграції. Проте  причини виникнення Європейського  Союзу були не лише економічні, а  й політичні. Друга світова війна  показала, наскільки сильний є  СРСР, а тому одним з політичних факторів інтеграції Європи було прагнення  імперіалістичних держав згуртуватись перед обличчям світового соціалізму, а також закріпити плацдарм НАТО в Європі.

Об'єднання в ЄС, головним чином, стало можливим тому, що держави  психологічно дозріли, щоб створити це співтовариство, адже вони вже національно  сформовані держави.

Створення Європейського Союзу  розпочалося з утворення у 1951р. Європейського об'єднання вугілля  і сталі (ЄОВС). До цього об'єднання  увійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

У 1957р. ці країни підписали Римський договір про ліквідацію митних зборів і створення єдиного ринку  сільськогосподарської продукції, капіталів та послуг. Так виникло  Європейське економічне співтовариство або Спільний ринок (ЄЕС). В 1967р. ЄОВС, ЄЕС і Євратом злилися в  єдину організацію – Європейський Союз. В 1968р. мита були відмінені для  країн-учасниць і замінені загальним  торговим тарифом.

У 1973р. членами ЄС стали Велика Британія, Данія й Ірландія. В 1978р. в Брюсселі створюється Європейська валютно-фінансова  система . У 1981р. членами ЄС стає Греція, а в 1986р. – Іспанія і Португалія. В 1986р. був підписаний "Акт про  Єдину Європу" і встановлений строк  відкриття усіх кордонів.

У 1995р. до ЄС входять Австрія, Фінляндія, Швеція. ЄС надав Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині, Болгарії, країнам  Балтії право на встановлення тісних економічних зв'язків і реалізацію гуманітарних програм.

11 грудня 1991р. підписується Маастрихтський  договір про тіснішу соціально-економічну  інтеграцію, перехід на єдину  валюту (екю). І тільки на самміті у квітні 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише в 11 країнах - Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голландії, Фінляндії. Дві країни -  Великобританія і Данія - вирішили поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача. Швеція ще має привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського Договору та виконати умови щодо підтримання стабільності курсу національної валюти. Греція не увійшла до валютного союзу, оскільки стан її економіки, фінансів, соціального рівня не відповідають необхідним вимогам. 1 січня 1999р. на території країн Спільного Ринку вводиться нова грошова одиниця – євро, яка почне існувати лише у чеках, банківських розрахунках і перерахунках. Готівковим засобом розрахунку євро стане з 1 січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер сказав: “...євро являтиме собою потужний фактор не лише для подальшої економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього зараз є усі необхідні умови... Безперечно, це історична подія, насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з найсильніших і найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину, спільну” [2, с. 157].

 Укладені також Шенгенські домовленості про безперешкодний перетин кордонів і ліквідацію митниць. 1 січня 1993р. в Європі був створений Єдиний ринок.

В 1992р. в Маастриці (Нідерланди) був підписаний главами держав та урядів держав-членів ЄС Договір про Європейський Союз, який набрав чинності у 1993р. Договір додатково до національного громадянства вводить громадянство ЄС, розповсюджує сферу відповідальності ЄС на інші інститути, розширює права Європейського парламенту з процедури прийняття спільних рішень, містить Положення про проведення спільної зовнішньої політики в сфері безпеки, про форми співробітництва в сфері юстиції та внутрішніх справ.

У 1996р. на конференції держав-членів ЄС був розпочатий аналіз  положень Договору, які можуть переглядатися  у відповідності з ідеями ЄС та цілями, що сформульовані в загальних  положеннях.

На сучасному етапі дійсними членами ЄС являються 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Отже, процес інтеграції в Європі у  вигляді Європейського Союзу  посприяв зближенню країн Європейського  континенту в економічній, політичній та культурній сферах, що призвело до створення  об'єктивно нової політичної ситуації в Європі.

 

Основними законодавчими документами  Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські  Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути  цієї організації, їх функції та порядок  формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

2. Організаційна будова  та структура Євросоюзу

 

Ефективність діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна  будова ЄС базується на загальних  засадах західної політичної системи, проте її конкретні форми суттєво  відрізняються від національних систем. До характерних її рис належать:

1. Об'єднання інститутів двох типів - міждержавних і наднаціональних. Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Члени органів іншого типу також призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, що не зв'язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій: сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо); сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями чи групи питань відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів та розробкою рекомендацій (макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього середовища тощо).

3. Значна кількість типів рішень, які приймаються - від регламентів та директив, що обов'язкові для виконання національними урядами і всіма учасниками об'єднання, до висновків, що мають лише рекомендаційний характер.

4. Примат права ЄС над національними  законодавствами держав-членів у  межах, які визначені змістом  установчих договорів. 

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

- Європейський парламент 

- Європейська Рада 

- Рада Міністрів 

- Європейська Комісія 

- Європейський Суд 

- Палата аудиторів 

Європейський парламент - представницький орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту дещо відрізняються  від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні  ЄС не існує структури, яка може вважатись  урядом у повному розумінні цього  слова. Проте Європарламент впливає  на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається  урядами держав-членів тільки після  консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так  і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

- з іноземних справ та безпеки; 

- з сільського господарства, риболовства  і сільського розвитку;

- бюджетний; 

- з економічних і фінансових  питань та промислової політики;

- з енергетики, досліджень та  технологій;

- з зовнішніх економічних зв'язків; 

- з законодавчих питань та  громадянських прав;

- з соціальних питань, безробіття  та виробничого середовища;

- з питань регіональної політики, регіонального планування та  зв'язків на місцях;

- з транспорту та туризму; 

- з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

- з культури, молоді, освіти та  засобів масової інформації;

-з питань розвитку і співробітництва; 

-з громадянських свобод та  внутрішньої політики;

- з контролю за виконанням  бюджету;