Відносини Німеччини з її африканськими колоніями кін. ХІХ – поч. ХХ століття

Разом з тим деякі країни ЄС, в першу чергу, Німеччина вже  на початку 90-х років реалізовували  заходи, спрямовані на підвищення активності європейських підприємців в Африці У  2005  році  Євросоюзом  був  прийнятий спеціальний документ «Європейська стратегія для Африки: Євро–Африканська угодащодо прискорення розвитку Африки». ЄС  вважає,  що  одним  з  механізмів  розширення  свого  впливу  на  цей континент  є  його  розвиток.  З  цією  метою  тільки  в  2003  році  ЄС  виділив  і направив  до  країн  Африки  85  мільярдів  євро.  У  1985  році  ця  допомога становила  лише  5 мільярдів [105].

У 1997-2002 роках відбувся ряд  переговорів на різних рівнях, що завершилися  підписанням нового документа - Договору Котону (насправді це не один документ, а ряд взаємопов'язаних угод між  ЄС і країнами зони АКТ).

Німеччина стала одним  з ініціаторів ув'язки економічної  допомоги (і розвитку економічного співробітництва) країнам, що розвиваються, в тому числі і африканським, з  виконанням ряду політичних (чи як формулювали  автори ідеї «гуманітарно-демократичних») вимог. Німеччина наполягала на встановленні режиму справедливого державного управління, який передбачає, крім усього іншого, боротьбу з корупцією аж до припинення допомоги в разі порушення африканськими лідерами принципу дотримання прав людини та основних демократичних свобод. Німеччина, виступаючи з консолідованих позицій з іншими країнами ЄС, домагалася введення тимчасових обмежень на існування торгових преференцій (не більше 5-8 років). Для Німеччини ключовими елементами майбутньої моделі партнерства є підвищення ролі громадянського суспільства, приватного сектору та соціальних партнерів, тобто в першу чергу соціально-економічні інновації. Німеччина в більшості випадків виявлялася не готовою до компромісів у питаннях, пов'язаних з полегшеним доступом на ринки європейських держав дешевої сільськогосподарської продукції з африканських країн, захищаючи інтереси своїх сільських виробників [106].

Німеччина прагне налагодити з африканськими державами партнерство  нового типу з метою створення  додаткових можливостей для німецьких  інвестицій. Зі свого боку африканські  країни розраховують, що за допомогою  Німеччини буде вироблена ефективна  система, що позитивно вплине на їх економічний та соціальний розвиток, скорочення їх зовнішнього боргу  шляхом його реструктуризації і часткового списання, подолання інших труднощів. Основними принципами торговельно-економічної  політики Німеччини в Африці є  взаємодія німецьких компаній і  банків з ТНК і ТНБ інших  європейських країн, що активно діють  в африканському регіоні, з метою  використання накопиченого ними досвіду, і пошук нових форм і сфер співробітництва, які не освоєних традиційними партнерами африканських держав [107].

У висновок можна зазначити, що Німеччина як один із провідних членів Європейського Союзу формує принципи своєї політики щодо третіх, в тому числі і африканських, країн в рамках загальноєвропейського підходу. Уряд Німеччини неодноразово підкреслював, що Німеччина у своїй зовнішній політиці керується принципом дотримання спільних інтересів держав-членів ЄС.

Європейський Союз, а разом  з ним і Німеччина, розглядають  «африканську» економічну політику як складову частину співпраці ЄС з державами Африки, Карибського  басейну і Тихого океану (АКТ). При  виробленні основних принципів цієї політики ЄС, в першу чергу, враховує свої економічні та політичні інтереси. Активну роль в розробці основних принципів цієї політики, закріплених  колись в Яундської і Ломейських конвенціях, а нині в оновлених  угодах в рамках Договору Котону, зіграла  Німеччина – європейська країна з самим потужним економічним потенціалом.