Участь делегації УРСР в роботі Дунайської конференції

Участь делегації УРСР в роботі Дунайської конференції

Дунай є однією з найбільших річок у світі. За довжиною і повноводністю він посідає друге місце в Європі після Волги. У басейні Дунаю знаходяться поклади корисних копалин, індустріальні райони, розвинуте сільське господарство. До того ж Дунай як транспортна артерія зв'язує Центральну Європу з Балканами, Чорним морем і Близьким Сходом. А, як відомо, перевезення річковим транспортом є найдешевшим і найшвидшим, за виключенням авіаперевезень. За панування на Дунаї боролися безліч країн, але сильний завжди перемагав. Так було під час Паризької конференції (1856 р.), Дунайської конференції (1921 р.), в результаті яких було прийнято конвенції щодо врегулювання режиму на Дунаї. Ці конвенції порушували права придунайських країн і передусім України. Так, за конвенцією 1921 р. Україна і радянська Росія були усунуті від участі в експлуатації Дунаю. До міжнародних комісій з питань Дунаю входили Велика Британія, Франція та Італія, які фактично і вирішували всі питання, пов'язані з дунайським водним шляхом.

Можливість справедливо розв'язати дунайську проблему виникла лише після закінчення Другої світової війни. Після Паризької мирної конференції та підписання мирних договорів з колишніми союзниками фашистської Німеччини Радянський Союз запропонував обговорити і дунайське питання. США запропонували створити тимчасову міжнародну комісію для відновлення судноплавства по річках Європи — Рейну, Одеру, Дунаю та Килійському каналу. Але СРСР наполягав на проведенні спеціальної конференції по Дунаю за широкою участю дунайських держав. Врешті-решт чергова сесія Ради Міністрів закордонних справ у грудні 1946 р. прийняла рішення скликати конференцію для підготовки нової конвенції про режим судноплавства на Дунаї.

У цій конференції взяли участь придунайські країни— СРСР, Українська РСР, Румунія, Болгарія, Чехо-словаччина, Югославія, Угорщина, а також учасники сесії Ради Міністрів закордонних справ — США, Велика Британія, Франція, пізніше — Австрія (після укладення з нею мирного договору). Конференція розпочала роботу ЗО липня 1948 р. у Белграді. Хід конференції висвітлювали багато засобів масової інформації. Українську делегацію очолював заступник Голови Ради Міністрів УРСР А. Барановський. Це була одна з перших конференцій, на якій представники західних держав не могли диктувати свою волю. Конференція мала розробити і схвалити нову угоду про судноплавство на Дунаї замість конвенції 1921 р. Активну участь у роботі конференції брала українська делегація1.

На конференції розгорнулася боротьба між представниками дунайських країн і західних держав. Останні намагалися за будь-яку ціну зберегти свій вплив у цьому регіоні, відродити конвенцію 1921 р. (у якій Україна навіть не була представлена), а тому погрожували відмовитись від підписання виробленої конвекції, якщо не будуть задоволені їхні вимоги.

США, Велика Британія та Франція вимагали відновлення конвенції 1921 р. Але ця конвенція не відповідала історичній справедливості, крім того, її учасники фактично не вкладали коштів в очищення Дунаю, укріплення його берегів та ін. Тільки 11% коштів йшли на утримання судноплавства по Дунаю.

5 серпня А. Барановський  нагадав учасникам конференції, що Україна історично має тісні  зв'язки з Дунаєм, вела жваву  торгівлю ще з Візантією. Щодо  США, то ця країна жодного відношення  до Дунаю не має. Обсяг експорту  США до придунайських країн  становить лише 0,5% всього американського  обсягу експорту. Українська делегація  рішуче виступила проти плану  США, який нагадував «план Маршалла»  — спробу нав'язати політичну  і економічну експансію США  в цьому регіоні.

Зі свого боку, США заявляли, що СРСР не має виходу до Дунаю.

Конвенцію було розроблено за радянськими пропозиціями. Захід виступив проти. США, Франція і Велика Британія заявили, що не підпишуть цей документ. Представник Болгарії запропонував виключити ці країни з числа учасників конференції. Українська делегація висловила побажання, щоб Рада Міністрів закордонних справ взяла до уваги справедливі вимоги придунайських країн. У своєму обґрунтуванні Українська РСР стверджувала, що режим судноплавства по Дунаю 1921 р. усував придунайські країни від участі у судноплавстві по річці.

У статтях мирних договорів 1947 р. стосовно Дунаю йдеться про те, що навігація по Дунаю має бути вільною і відкритою для громадян усіх держав на основі рівності щодо портових і навігаційних зборів та умов торговельного судноплавства.

18 серпня 1948р. у Белграді  відбулося підписання конвенції  про режим судноплавства по  Дунаю. Президія Верховної Ради  УРСР ратифікувала цей документ 18 лютого 1949 р.

Після ратифікації конвенції іншими державами, які брали участь в її розробленні,— Болгарією, Румунією, Союзом РСР, Угорщиною, Чехословаччиною і Югославією — з 11 травня 1949р. вона набрала чинності. У 1960 р. до конвенції приєдналася і Австрія як повноправний член.

Погіршення відносин СРСР з Югославією у 1948—1953 рр. негативно позначилось на розвитку дунайського судноплавства і роботі Дунайської комісії, місцезнаходження якої було саме в Белграді, але з часом робота комісії довела спроможність дунайських країн самостійно вирішувати свої проблеми.

Дунайська комісія, яка не має ні законодавчих, ні судових функцій, спостерігає за виконанням конвенції 1948 р., складає загальні плани розвитку судноплавства на основі пропозицій прибережних країн, уніфікує правила річкового і санітарного нагляду, координує гідрометеорологічну службу на Дунаї. З 1948 р. комісія працювала в м. Галаці (Румунія), з 1954р.— у Будапешті.

Українська РСР недовго була рівноправним представником придунайської країни у конвенції. У 70-ті рр. вона була позбавлена права мати свого представника в Дунайській комісії, її інтереси представляв делегат від СРСР. Лише у 1992 р. право України було відновлено.

Таким чином, міжнародна діяльність УРСР після Другої світової війни зосередилась на ряді питань міжнародного права — про право народів на мирне і незалежне існування та невтручання у внутрішні справи, захист прав людини тощо.