Регіональні банки та фонди розвитку в сучасній світовій економіці

ПЛАН

 

Вступ…………………………………………………………………………….3

1.Головні чинники заснування  регіональних банків розвитку…………….…..4

2.Спільні риси регіональних банків і міжнародного банку реконструкції та розвитку……………………………………………………………………………6

3.Європейський банк реконструкцій  та розвитку………………………………8

4.Міжамериканський банк  розвитку……………………………………………10

5.Африканський банк розвитку…………………………………………………11

6.Азіатський банк розвитку……………………………………………………..13

7.Субрегіональні банки  розвитку……………………………………………….15

Висновки……………………………………………………...………………17

Список використаних джерел………………….……………………18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Міжнародні фінансові  інституції поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх належать Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін.

Співробітництво України  з міжнародними фінансовими організаціями  розпочалося у червні 1992 року, з  прийняттям Закону України № 2402-ХІІ "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку  реконструкції та розвитку, Міжнародної  фінансової корпорації, Міжнародної  асоціації розвитку та Багатостороннього  агентства по гарантіях інвестицій".

Регіональні банки діють  у відповідних економічних регіонах і переслідують цілі, які випливають з потреб країн, що розвиваються. Вони покликані здійснювати довгострокові  кредитування проектів розвитку регіону; приділяти особливу увагу регіональному  співробітництву і кредитуванню регіональних об'єднань; розробляти стратегію  розвитку з урахуванням регіональної специфіки.

Поєднують ці банки єдині  цілі, а також склад членів. Характерною  рисою регіональних банків розвитку є участь в них не тільки країн, що розвиваються, а й розвинутих країн. Приблизно одна третина членів банків розвитку - саме промислово розвинуті  країни. Оскільки розподіл голосів  у радах директорів банків відповідає внеску учасника, промислово розвинуті  країни, що виконують функції донорів, мають великий вплив на регіональні банки розвитку.

Важливе місце по обсягам  наданого кредитування (25-30%) займає сільське господарство, включаючи агропромислові об'єкти. На частку видобувної і обробляючої  промисловості доводиться приблизно 15%.

1. ГОЛОВНІ ЧИННИКИ ЗАСНУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ БАНКІВ РОЗВИТКУ

 

Вміру масової появи на повоєнній мапі на місці колишніх колоній нових незалежних держав набувало актуальності питання про перспективи їхнього подальшого розвитку. Всупереч намаганням колишніх метрополій і надалі зберігати вікові традиції використання ринків колоній для збуту власної продукції лідери новостворюваних суверенних держав почали настійно вимагати негайного переходу до рівноправних економічних відносин, наголошуючи на необхідності забезпечення вільного доступу власних промислових виробів (а не сировини) на ринки розвинутих країн.  

На тлі реалій, що характеризували  світогосподарські зв'язки кінця 50-х — першої половини 60-х років XX ст., розбудову нової інституційної структури регіональних валютно-кредитних і фінансових відносин можна розглядати як своєрідний компроміс між інтересами колишніх колоній та метрополій. Заснування банків, призначених для фінансової та технічної підтримки регіональних програм розвитку, віддзеркалювало, з одного боку, прагнення колишніх метрополій за допомогою фінансових важелів зберегти свою присутність на регіональних фінансових і товарних ринках та можливість визначати бажаний для них напрям використання інвестицій у нових суверенних державах, а з іншого — потребу останніх у концентрації власних і залучених ресурсів для вирішення найнагальніших проблем прискореної розбудови національних конкурентоспроможних економік.

Серйозним стимулом до фінансової співпраці з промислово розвинутими  країнами стало масове усвідомлення лідерами країн Азії, Африки та Латинської Америки не тільки недостатності  наявних ресурсів для захисту  власних ринків та успішної експансії  на зовнішні, а й необхідності використання досвіду західних фінансистів для  підготовки національних фахівців у  банківській сфері. При ухваленні  рішень про створення нових банків ураховувалася також потреба  в наданні надійних гарантій приватному капіталові, котрий, як сподівалися, мав прийти в промисловість і сільське господарство країн, що розвиваються[10,c.145-149].

Не останнім за значенням  чинником, що спонукав керівництво  країн "третього світу" до заснування регіональних банків, було і їх небажання  виконувати всі вимоги, пов'язані  з отриманням пільгових кредитів МВФ і МАР, — ставка робилася на власні сили. Втім, нестача власних  наявних ресурсів рано (в Латинській Америці) чи пізно (в Африці) примусила  керівництво нових суверенних держав звернутися за фінансовою підтримкою операцій банків до колишніх метрополій.

Чільне місце в новій  інституційній структурі валютно-кредитних  відносин посіли Міжамериканський (МаБР), Азійський (АзБР) та Африканський (АфБР) банки розвитку.

Отже, основними причинами  утворення найбільших регіональних банків розвитку Азії, Африки і Латинської Америки в 60-х роках є:

-  необхідність рішення специфічних регіональних проблем, що не завжди враховуються МБРР;

-    проведення промислово розвитими країнами політики регіоналізму, яка відбиває їхнє прагнення сприяти об'єднанню країн, що розвиваються, і знаходяться в сфері їхнього впливу;

- розпад колоніальної системи; підвищення ролі країн, що розвиваються, у світовому розвитку; боротьба країн, що розвиваються, за новий економічний порядок;

-  розвиток регіонального співробітництва й економічної інтеграції країн, що розвиваються, з метою колективного рішення проблем національної економіки;

-  переміщення основних потоків іноземних приватних інвестицій у промислово розвинуті країни, що викликає заміщення їх у країнах, що розвиваються, державними іноземними інвестиціями, а останніх - міжнародними.

 

2. СПІЛЬНІ РИСИ РЕГІОНАЛЬНИХ БАНКІВ І МІЖНАРОДНОГО БАНКУ РЕКОНСТРУКЦІЇ Й РОЗВИТКУ

 

У статутах усіх регіональних банків (що від самого початку були визначені  як неприбуткові організації) задекларовано  одну й ту саму мету — надання  довгострокової фінансової та технічної  допомоги для прискореної розбудови  й розвитку конкурентоспроможних економік країн регіону, а також сприяння економічній кооперації та інтеграції акціонерів банків у процесах розбудови  комплексного регіонального господарства й у вирішенні специфічних  регіональних проблем. У статутах усіх регіональних банків вказується і необхідність розробки стратегії розвитку країн-членів відповідного банку з урахуванням регіональної специфіки, а також прагнення до створення в кожній з них середовища, привабливого для іноземних інвесторів.

За взірець механізму акумулювання авуарів і організаційної структури  при розбудові регіональних банків було обрано Групу Всесвітнього банку.

Так само як і МБРР, регіональні  банки являють собою акціонерні товариства, статутний капітал яких поділяється на дві частини: сплачену (меншу — від 4 до 10 %) і несплачену (більшу); більша частина акціонерного капіталу банків, як і в МБРР, вважається "гарантійною", потреба у сплаті якої може виникнути лише в разі банкрутства банку (тобто його нездатності  розрахуватися за власними зобов'язаннями).

Статутами всіх банків розвитку передбачено  регулярні перевірки їхнім керівництвом відповідності величини акумульованих  ресурсів потребам претендентів на позики. У разі необхідності керівні органи банків уповноважені ухвалювати рішення  про поповнення статутного капіталу як шляхом пропорційного збільшення квот усіх членів, так і шляхом перерозподілу  величини внесків у результаті збільшення квоти окремих акціонерів із відповідним  перерозподілом владних повноважень[12,c.85-93].

Так само як і в МБРР, головним джерелом поповнення статутного капіталу регіональних банків розвитку є запозичення на світових ринках капіталу, що здійснюються за рахунок емісії власних облігацій, та добровільні пожертви багатших країн. Зобов'язання урядів країн-членів банку (особливо найбагатших) сплатити в разі потреби "гарантійну" частину акціонерного капіталу забезпечують облігаціям регіональних банків (як і Всесвітнього банку) найвищий рейтинг — AAA, що дає можливість кредитувати через банки менш розвинуті країни на вигідніших умовах, ніж ті, на які бідніші країни зі значно нижчим рейтингом могли б розраховувати, самостійно здійснюючи запозичення на світових ринках капіталу[5,c.36-46].

Незважаючи на кількісні та якісні відмінності у складі керівних органів  усіх трьох регіональних банків, всі  вони мають однакову організаційну  структуру, подібну до структури  МБРР. Керівними органами кожного  з банків є Президент банку, Рада управляючих (Board of Governors) та Директорат (Executive Directors). Ради управляючих утворюються з високопоставлених представників кожної з країн-членів, котрі в себе на батьківщині очолюють національні економічні або фінансові відомства (міністерства фінансів, центральні банки чи аналогічні установи).

До виняткової компетенції Ради управляючих належить розв'язання стратегічних питань діяльності банку. Рада управляючих  є кінцевою інстанцією при розв'язанні спірних питань - її рішення є остаточними й оскарженню не підлягають. Вирішення оперативних питань у всіх без винятку регіональних банках покладається на Директорат та Президента.

Рішення ухвалюються зваженим голосуванням; при цьому кожна держава має  кількість голосів, пропорційну  розмірові її фінансового внеску до капіталу банку. В усіх банках (в  Міжамериканському і Азійському — з моменту заснування, а в  Африканському — внаслідок багаторічної боротьби) промислово розвинуті країни забезпечили себе кількістю голосів, достатньою для блокування будь-якого небажаного для них рішення. В результаті вони здобули право розпоряджатися не тільки своїми внесками, а й набагато більшим обсягом ресурсів.

3. Європейський банк реконструкцій та розвитку

 

ЄБРР (The European Bank for Reconstruction and Development - EBRD) був заснований в 1990 p., розпочав діяльність в 1991 p. Банк є міжнародною організацією, до складу якої входять 60 членів (58 країн, Європейський Союз та Європейський інвестиційний банк). Кожна країна-член представлена у Раді керуючих і Раді директорів.

До складу ЄБРР увійшли  всі європейські країни, а також  низка неєвропейських країн - Австралія, Єгипет, Ізраїль, Кіпр, Марокко, Мексика, Нова Зеландія, Республіка Корея, США, Японія. Крім того, як нащадки СРСР членами  банку стали всі азіатські  республіки СНД. За статутом ЄБРР його членами можуть стати як європейські, так і неєвропейські країни, але  всі вони мають бути членами МВФ.

Управління Банку знаходиться  в Лондоні.

Основні цілі ЄБРР [2, с.133]:

- сприяння економічному розвитку і реконструкції країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), які заявили про свою прихильність демократичним принципам;

- надання допомоги країнам ЦСЄ в модернізації виробничої бази, в організації конкурентноспроможної підприємницької діяльності в приватному секторі;

- сприяння в залученні інвестицій у виробництво, сферу послуг і фінансовий сектор;

- стимулювання великих економічно обґрунтованих проектів;

- надання технічної допомоги в реалізації проектів;

- сприяння формуванню ринку капіталів;

- сприяння у вирішенні екологічних проблем.

Звертає на себе увагу той  факт, що серед найважливіших цілей  міжнародного банку вперше опинились  екологічні проблеми.

Організаційна структура  ЄБРР [4, с.184]:

- Рада керуючих;

- Директорат;

- Президент і віце-президенти;

- Консультативна рада з питань довкілля.

Функціонально ЄБРР поділено на департаменти, які знаходяться  під безпосереднім управлінням  Президента і віце-президентів:

- банківські операції;

- фінанси;

- проектна експертиза;

- відомство головного економіста;

- комунікації;

- персонал;

- адміністрація.

Консультативна рада з  питань довкілля складається з 17 фахівців в галузі екології. Вони консультують Банк з екологічних аспектів проектів, що реалізуються.

Організаційна структура  Банка включає і процедуру  прийняття рішень. В багатьох випадках при голосуванні досить простої  більшості. Але при обговоренні  найважливіших питань в Раді керуючих або в Директораті необхідна  кваліфікована більшість (2/3 або 85% голосів). Кожна країна має кількість голосів, пропорційну своїй квоті в  уставному капіталі. Найбільші квоти  мають США - 10%; Італія, Німеччина, Франція, Велика Британія і Японія - по 8,5%.