Реакція мусульман на Захід. Євроіслам

Дуже важливо, що на проблеми ісламу в Європі звернули увагу також  мусульманські вчені-богослови улеми. Найбільший авторитет нині має вчений-теолог шейх Юсуф аль-Карадаві, єгиптянин за походженням, який проживає в Катарі. Ще 1997 року він заснував Європейську раду фетв і досліджень, що здобула певний авторитет поміж мусульман на Заході. Водночас одні мусульмани його критикують за надмірну традиційність, а інші – за нібито відхід від норм шаріату. Свій підхід до вирішення актуальних проблем життя мусульман на Заході він називає «серединним шляхом» і виступає за повільні, а не радикальні зміни в мусульманському сприйнятті нових реалій. У глобалізованому світі він розглядає мусульман як своєрідну віртуальну умму (спільноту), в якій діятимуть помірковані, прийнятні для всіх закони.

Шейх аль-Карадаві випускає фетви (рішення, приписи), що полегшують життя віруючим у секулярному середовищі, наприклад, дозволяє їсти разом із «невірними», аби тільки їжа була дозволеною, дивитися кіно, але не порнографічне, брати участь у святах із християнами, але не в релігійних, таких як Різдво тощо. Він не підтримав талібів, коли ті затіяли руйнування статуй Будди в Афганістані. І водночас проголосив можливість «фінансового джихаду», тобто збору внесків для боротьби за права мусульман, чим викликав зливу критики з боку Ізраїлю та його союзників і звинувачення в підтримці терористів. Утім, коли 2004 року було створено Міжнародну асоціацію мусульманських вчених за участю представників сунітів, шиїтів, ібадитів і зейдитів, тобто найчисельніших ісламських віровизнань, саме його було обрано її головою. Він став також членом консультативного комітету «Центру поміркованості й оновлення ісламу» (Катар), завданням якого є боротьба за поліпшення образу ісламу і мусульман у світі й сприяння міжрелігійному діалогу.

У Франції визнання здобув імам мечеті міста Бордо Тарек Убру. Він вважає, що в західних країнах має діяти «шаріат меншості», тобто шаріат, пристосований до умов, коли мусульмани становлять меншість у країні проживання. Його проповіді закликають не порушувати основ релігії й разом з тим пристосовуватися до умов життя у Франції. Імам Тарек Убру наголошує не на юридичних положеннях шаріату (наприклад, не вимагає обов’язково відрубувати руку за крадіжку), а на релігійно-етичних нормах ісламу, яких можна дотримуватися будь-де, навіть у секулярному середовищі: молитися, поститися, платити закят (релігійний податок). В Індії один муфтій видав фетву, в якій мусульманам дозволяється займатися вправами за системою йоги.

Визнання здобув ще один ісламський вчений – громадянин Швейцарії  Тарик Рамадан, автор багатьох публікацій, останньою з яких є «Західні мусульмани і майбутнє Ісламу». Він не підтримує ідеї «шаріату меншості», вважаючи, що такий підхід призводить до подальшого відчуження різних громад (християнської і мусульманської) та послаблює позиції ісламу. Він закликає молодь здобувати європейську освіту і брати активну участь у політичному житті Європи.

Породжує оптимізм і прийняття  на зібранні в Брюсселі понад 400 мусульманськими  асоціаціями Європи «Хартії європейських мусульман», у якій викладено положення, що узгоджуються з Кораном і водночас відповідають нормам співжиття різних людей у спільному помешканні: кожен – і гість, і господар – має право почуватися комфортно, як у себе. А для цього всі  повинні мати однакові права та обов’язки, сповідувати принципи толерантності  та взаємної поваги цінностей кожного  і, відкинувши давні стереотипи, бути готовими пізнавати один одного. Тільки за такого підходу на планеті стане  менше зон напруження і гарячих  точок.

4. «Ісламофобія»

Загалом релігійну толерантність  можна означити як «намагання розширити  та захистити релігійну свободу  сповідників усіх релігій, незалежно  від своїх власних релігійних уподобань та поглядів на інші релігійні  системи» [20]. Тому найпростішим апріорним  визначенням ісламофобії є «негативне ставлення до мусульман та ісламу» [24], яке виявляється на усіх рівнях суспільства і є деструктивним фактором під час інтеграції різних релігійних груп, зокрема мусульман і не-мусульман. Проте дана інтерпретація практично не відображає об’єктивної дійсності внаслідок того, що саме по собі твердження про «негативне ставлення» піднімає ціле коло питань, трактовка яких іноді є протилежною в сутності своїй. Ще одне визначення розкриває зміст терміну як «упереджене ставлення до ісламу та мусульман» [16]. Відповідно до цього, в суспільстві наявні негативні стереотипи, які навіть на підсвідомому рівні визначають схему мислення індивіда та його ставлення до ісламу та мусульман. Отож, можемо експлікувати, що це визначення в цілому зачіпає навіть статичне позиціювання людини, тобто її власну думку, яка може бути і не висловлена, залишаючись суб’єктивним судженням.

Без сумніву, ісламофобію можна вважати явищем, подібним до явища антисемітизму, або юдофобії, що відзначили і автори рапорту «Ісламофобія: проблеми, виклики, і дії» [13, с. 7]. Загалом можемо констатувати, що і антисемітизм, і ісламофобія включають в себе гіперхімери, відвертий острах перед сповідниками релігії і.т.д. Обидва явища неодмінно пов’язані і з расизмом, адже, наприклад у Британії найбільша кількість насильницьких дій проти мусульман вчиняється саме по відношенню до вихідців з Бангладешу та Пакистану, так як їх расові ознаки суттєво відрізняються не лише від європейців а й від, наприклад, арабів чи турків [5]. Виходячи з цього, деякі дослідники навіть пропонують замінювати термін «ісламофобія» на поняття «анти-ісламський расизм» [3]. Подібна ситуація з насиллям проти мусульман складається і у Франції, де новонавернені прозеліти-французи практично не зазнають переслідувань, на відміну від чорношкірих уродженців Алжиру та інших країн Північної Африки. За таких умов для дослідження того чи іншого факту насильства необхідно знати мотив тих, хто його вчинив, тобто окремо розділити етнічну неприязнь та суто релігійну, хоча, на наш погляд, доволі часто ці явища поєднуються у єдине ціле, що характерно, скажімо, для юдофобії, або для ісламофобії в тих країнах, де іслам репрезентований чи не єдиною етнічною групою. Наприклад, на ґрунті етнічно-релігійної нетолерантності в Великобританії іноді зазнають насильства сикхи, які за етнічним походженням практично не вирізняються серед мусульман-пакистанців [22].

Згідно з дослідженнями Європейського Центру з питань расизму і ксенофобії (European Monitoring Centre on Racism and Xenophobia), а також ряду інших організацій такого ж рівня ісламофобія виявляється через наступні явища:

● Словесні та фізичні атаки  на мусульман у громадських місцях

● Напади на мечеті і плюндрування ісламських споруд (різні антиісламські написи на стінах і т.д. – особливо часті випадки)

● Продукування антиісламських стереотипів через мас-медіа, публікації про іслам «у дусі, який був би образливий для євреїв чи чорношкірих, якби йшлося про них» [13, с. 7].

● Негативні антиісламські стереотипи і коментарі, наявні у виступах політиків і громадських лідерів, поділ на «своїх» і «чужих» (на кшталт вислову Жан-Марі Люпена: «негативні елементи в суспільстві… це світ ісламу з усіма його відхиленнями» [12].

● Дискримінацію під час  пошуку працевлаштування (фактично небажання  приймати на роботу мусульман через  їх релігійну приналежність. Досить часто більшість таких випадків все ж є проявами швидше расизму, ніж релігійної нетолерантності)

● Неприховану бюрократичну тяганину з дозволом на будівництво  мечетей, ісламських шкіл, лікарень, культурних центрів і.т.д. Є результатом несприйняття мусульман місцевою владою.

● Соціальну незахищеність  мусульман в порівнянні з представниками інших віросповідань. Часто є  наслідком неефективної політики урядів по захисту емігрантів, але за деяких умов може перерости і в ісламофобію [13, с. 81].

● Громадянські свободи, які  гарантуються законодавством країни, порушуються у ставленні до мусульман.

На наш погляд, розглядати явище ісламофобії потрібно все ж в контексті проблем послідовників цієї релігії, а не особливостей самого віровчення, як це намагаються зробити деякі автори апелюючи перш за все до істин Корану та Суни, які, втім, абсолютно не завжди втілюються в життя самими мусульманами, про що, власне, і свідчать такого роду праці, відокремлюючи «іслам як релігію» від «неблаговидних вчинків деяких мусульман» [81, с. 4]. Але на таких вчинках саме і наголошують ісламофоби. Наприклад, ще за часів СРСР одне з антирелігійних видань закликало лектора-атеїста до наступних методів критики: «…не слід відволікатися на історію ісламу (включно з віровченням. – М. Я., О. Б.)… необхідно приділяти увагу… реакційній сутності ісламської ідеології… Поряд з викриттям пережитків ісламу в свідомості людей необхідно висвітлювати… відхід мусульман від релігії до безбожжя» [87, с. 31]. Виходячи з такої логіки, «секулярна» критика конкретної релігії можлива лише поряд з критикою релігії взагалі. Саме тому, як ми відзначили вище, міжрелігійна полеміка не може бути «ісламофобською» чи «християнофобською», адже абсолютна, скажімо так, фундаментально-онтологічна критика сутності ісламу призведе до заперечення і християнства.

Враховуючи ці обставини, варто відзначити, що частина ісламофобських стереотипів виникла і на ґрунті расової нетерпимості. Наприклад, у тій самій Великобританії більше 42 % мусульман є пакистанцями за етнічним походженням. Друге місце після них посідають бангладешці (майже 17 %) [11, с. 29]. Виникає ситуація, коли особливості однієї етнічної групи, яка сповідує іслам абсолютизують і розглядають в якості елементу «загального» ісламського віровчення, хоча, як відомо з історії ісламу, «чистої форми» цієї релігії не існує так само, як не існує «чистого» християнства чи буддизму. «Традиційний» іслам Північної Африки значно відрізняється від ісламу у тому ж-таки Пакістані. І в даному випадку ми маємо на увазі не суто віроповчальні відмінності чи належність до різних релігійно-правових шкіл, а, перш за все, прояви т.зв. «народного» ісламу з великою кількістю етнічних елементів навіть на ментальному та культурному рівнях. Подібна ситуація спостерігається і в Росії («кавказький» іслам і «татарський» іслам), та й, зрештою, в нас в Україні, де, як відомо існує певне протистояння між Незалежним Духовним Управліням Мусульман України та Духовним Управлінням Мусульман Криму внаслідок етноментальних відмінностей кримських та волзьких татар, більшість яких належить саме до цих організацій. Проте вже зараз можна спостерігати процес утворення «європейського» ісламу, який репрезентований не лише десятками тисяч європейців-прозелітів, а й новими поколінням колишніх емігрантів з Азії та Африки. На наш погляд, утворення саме «європейського» ісламу, незважаючи на всю умовність цього терміну, з часом остаточно інтегрує мусульман у європейське суспільство, значно зменшивши кількість як негативних стереотипів, так і рівень ісламофобії. Проте, знову-ж таки, все залежить від самих ісламських громад – чи здатні вони переосмилити свою ісламську дійсність у відповідності до суто релігійних цінностей, а не до історичних етноконфесійних принад.

Висновки

У книзі «Зіткнення цивілізацій» Семюель Гантінгтон розглядає протистояння окремих цивілізацій як основний процес на міжнародній арені наприкінці ХХ ст. Цивілізацією він називає культурну єдність держав, основою якої є релігія. На цій підставі Гантінгтон виділяє сім або вісім цивілізацій, залежно від того чи відокремлювати африканську цивілізацію.

Формування багатополярного  світу ставить під питання  домінування Західної цивілізації. Так виникає теорія універсальної  цивілізації, абсолютно утопічна в  контексті політичної практики. Глобалізація, нав’язувані Заходом цінності викликають спротив у незахідних суспільств. І тією цивілізацією, яка здатна результативно протистояти Заходу, є ісламська. Зіткнення саме цих двох цивілізацій може покласти початок новому глобальному конфлікту.

Вічний конфлікт ісламської та західної цивілізацій полягає  не тільки в їхніх протистояннях, але й в загальній подібності, зокрема через концепцію священної  війни чи універсалістські особливості. Гантінгтон називає становище конфлікту між ісламським світом і Заходом «холодною війною», однак, спостерігаючи події останнього десятиліття, не можна впевнено стверджувати, що ця війна є «холодною». Захід під гаслами поширення демократичних цінностей та інститутів втручається в конфлікти ісламського світу, на що ісламістські організації реагують у формі терористичних актів.

Провокативні кроки Заходу та відповіді ісламської цивілізації  вже можна вважати зіткненням, однак у конкретних точках. Невідомо, чим закінчиться цей конфлікт: новою світовою війною чи компромісом, який можливий за умови припинення втручання з боку Заходу. Проте  тепер саме політичний розлам по лінії  «Іслам-Захід» є найнебезпечнішим в  аспекті конфліктогенності.

Масові заворушення і  протести, розпочаті у 2010 році в арабському світі, які прийнято називати «арабська  весна», по-справжньому сколихнули весь сучасний світ. Більш ніж у 20 країнах тривають революційні процеси, масові заворушення, озброєні повстання, державні перевороти тощо. До численних  демонстрацій місцеве керівництво  поставилось вкрай жорстоко. Після  цього політичні устрої окремих  країн були абсолютно або суттєво  змінені. Однак одним із найбільших наслідків «арабської весни» є зміна  ментальності мусульман. Громадяни  країн, у яких відбулись заворушення  або революційні дії, відкрили шлях до нових устроїв та порядків. Старі, довготривалі політичні диктатури  вдалося подолати або обмежити їхню діяльність. Сьогодні у більшості країн арабського світу до влади приходять радикальні партії, які сповідують винятково іслам у його радикальному вияві. Після згаданих вище революцій у християн загострилося почуття страху за майбутнє, адже абсолютно невідомо, у яких векторах рухатимуться держави ЛАД (Ліга арабських держав).

Хоча «арабська весна» спалахнула тільки на теренах  Північної  Африки та Близького Сходу, але це істотно вплинуло на певні суспільно-політичні  процеси і на європейському континенті. Цей феномен активізував різні  опозиційні сили у Європі, які сповідують націоналістичні ідеї. Щоб поліпшити  та впровадити кращі соціально-економічні реформи, агресивно налаштовані  політичні партії та громадські організації  мають перед собою ефективний приклад мусульманських держав і  можуть запозичити такі методи та засоби для досягнення власних цілей  у Європі. Красномовним прикладом  може слугувати Греція, яка переживає  тяжкі економічні та політичні часи. Сьогодні у Греції близько 90 терористичних  організацій, які налаштовані не менш агресивно, ніж аналогічні організації  в арабському світі. На основі цих  фактів не можна не припускати думки  про різноманітні мітинги або  озброєні сутички є Європі.