Паризька мирна конференція

Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були репрезентовані США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, а також п’ять непостійних членів. Рішення з усіх питань мали виноситись одноголосно. Переможені у війні держави, а також радянська Росія, не входили до Ліги Націй. Ліга проголошувала розвиток співробітництва між народами і гарантію безпеки післявоєнного світу. Американський сенат, ознайомившись із умовами Версальского мирного договору і, відповідно, зі Статутом Ліги Націй, відхилив його, і США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не увійшли до неї.

Генеральна Асамблея ЛН виконувала роль міжнародного парламенту і мала право виносити рішення з усіх міжнародних політичних питань, включно з заходами, спрямованими на збереження миру.

До ЛН належало управління двома територіями: Сааром і містом Данциґ. Колоніальні володіння Німеччини та Османської імперії були передані за мандатом ЛН Англії, Франції, Бельгії та Японії.

Статут ЛН вступив у силу 10 січня 1920 р. Вже 16 січня у Парижі відбулося перше засідання Ради ЛН, а 15 листопада в Женеві (яка стала постійним місцем перебування штаб-квартири організації) відбулася перша сесія її Асамблеї.

Діяльність Ліги Націй у 20-ті роки

На Лігу Націй покладалися великі сподівання у справі становлення нової системи міжнародних відносин після Першої світової війни.

Статут ЛН вступив у силу 10 січня 1920 р. Вже 16 січня у Парижі відбулося перше засідання Ради ЛН, а 15 листопада в Женеві (яка стала постійним місцем перебування штаб-квартири організації) відбулась перша сесія її Асамблеї.

Вже з перших днів своєї роботи ЛН стала втрачати свій авторитет, а, відповідно, і свій вплив на хід міжнародних відносин.

Першим серйозним конфліктом, яким зайнялась ЛН стали польсько-литовські територіальні суперечки навколо Віленського краю (м. Вільнюс). Рада ЛН доброзичливо вислухала завіряння у миролюбстві від тодішнього президента Польщі відомого композитора І. Подеревського, а вже за кілька днів була поставлена перед фактом польської окупації краю. ЛН відреагувала, здавалося, адекватно: закликала до виводу з краю польських військ і проведення плебисциту під контролем міжнародного поліцейського контингенту. Але прийнята резолюція залишилась пустим звуком. Польща анексувала захоплені землі. А ЛН засудила… Литву за непоступливість.

Також ЛН нічого не змогла заподіяти, коли Італія в 1923 р. захопила о. Корфу у Греції.

Проте були і успіхи. Так було, наприклад, у польсько-німецькому конфлікті через Сілезію, у шведсько-фінському конфлікті щодо Аландських островів. У 1925 р. Президент ЛН зупинив «телеграмою» війну між Болгарією та Грецією. Але це були конфлікти, в яких ворогуючі сторони були схильні до порозуміння і готові були прийняти арбітраж ЛН. Таким чином в ролі миротворця ЛН виявилась малоефективною.

Важливим напрямом діяльності ЛН став процес розброєння. Та діяльність у цьому напрямі була більш схожа на фарс. Свою діяльність у цьому напрямі ЛН розпочала зі створення комісії з інспекції воєнних витрат Республіки Сан-Маріно!!! А щоб скликати міжнародну конференцію з питань розброєння ЛН знадобилося аж 10 років, яка завершилась повним провалом.

Проте в діяльності ЛН були і світлі сторінки. Так її економічна місія допомогла Австрії справитись з тяжкими економічними проблемами після Першої світової війни. ЛН провела масштабну акцію по репатріації військовополонених з Росії. В той же час відмовила у допомозі раданській Росії під час голоду 1921-1923 рр. Взагалі щодо СРСР ЛН мала предвзяте відношення, як і в останнього щодо неї.

У 20-ті роки в ЛН було призупинено членство Аргентини та Іспанії, а в 1926 р. Бразилія першою вийшла з організації.

Під егідою ЛН було створено цілий ряд спеціалізованих організацій з міжнародного співробітництва – із засобів зв`язку та транзиту. З питань охорони здоров`я, продовольства, з питань запобігання поширення наркотиків тощо. Був створений комітет інтелектуального співробітництва. Навіть вдалося організувати діалог між німецькими і французькими істориками з суперечливих питань історії двох народів, з метою усунути з підручників шовіністичні стереотипи

Але більшість позитивних моментів у діяльності ЛН були у значній мірі досягнуті не завдяки діяльності її офіційних органів, а завдяки видатним діячам, що з ними співпрацювали: полярному досліднику з Норвегії Ф. Нансену, філософу А. Бергсону, фізику І. Кюрі, письменнику-фантасту Г. Уельсу та іншим.

5 ВЕРСАЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ  ДОГОВІР

У квітні було розроблено текст договору з Німеччиною. Її делегацію викликали до Парижа для його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документа відхилили, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписали мир, який став основою післявоєнного врегулювання. У тексті договору за наполяганням Вільсона було вміщено Статут Ліги Націй (текст статуту вмістили і в договори з союзниками Німеччини).

За договором Франції повертались її землі — Ельзас і Лотаринґія, а також передавалися вугільні шахти Саару, одначе цей район на 15 років переходив під управління Ліги Націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Силезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини Польський (Данцизький) коридор, чим відкривався вихід до Балтійського моря для Польщі. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді та Морене після плебісциту, Данія — північну частину Шлезвіґу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможниць (1923 р. приєднаний до Литви), а Данциґ (Ґданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй.

За Версальським договором Німеччина втратила 1/7 своєї території. Вона повністю втрачала колонії — їх поділили між державами-переможницями. Їй заборонялося тримати в армії більш як 100 тис. вояків, мати військово-повітряний і підводний флоти, ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берега Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг визначався спеціальною конференцією 1921 р. у розмірі 132 млрд золотих марок, з яких 52 % мала отримати Франція, 22 % – Велика Британія і 10 відсотків – Італія.

Сен-Жерменський мирний договір

10 вересня 1919 р. було підписано  Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської монархії. Колишні австрійські володіння — провінції Богемія, Моравія та Силезія увійшли до складу Чехо-Словаччини. Італія отримала Південний Тироль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка). Королівство Сербів, Хорватів і Словенців отримало Боснію і Герцеґовину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Буковину, а Польща захопила Галичину. Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію. Також Австрія повинна була сплачувати репарації, хоча суму їх визначено не було. Їй заборонялося приєднуватися до Німеччини.

Нейїський мирний договір

27 листопада 1919 р. в передмісті  Парижа Нейї-сюр-Сен було підписано мирний договір із Болгарією. Вона втратила Західну Фракію, яка передавалася Греції, та позбавлялася виходу до Егейського моря. Південна Добруджа залишилась у складі Румунії. Частину Македонії було передано Королівству Сербів, Хорватів і Словенців. Болгарії заборонялося тримати в армії більш як 20 тис. вояків. Суму репарацій було визначено у 2,25 млрд золотих франків, що їх належало сплачувати протягом 37 років.

Тріанонський мирний договір

Мирний договір з Угорщиною отримав назву Тріанонського. Він був підписаний лише 4 червня 1920 р. Це було пов’язано з існуванням Угорської радянської республіки. Територія Угорщини за договором скорочувалась на 77%, а населення — на 59%. Румунія отримала Трансильванію та Банат, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців — Воєводину і Хорватію. Угорщина втрачала вихід до Адріатичного моря. Словаччина і Закарпатська Україна переходили до складу Чехо-Словаччини. Угорщина відмовлялася від усіх прав на території колишньої Австро-Угорської монархії, в тому числі й на Закарпатську Україну. Також Угорщина передавала Австрії Бурґенланд (прикордонна територія заселена німецьким населенням). Заборонялася загальна військова повинність, армія обмежувалася 35 тис. вояків. Країнам-переможцям Угорщина сплачувала репарації.

Севрський мирний договір

10 серпня 1920 р. султанський  уряд Туреччини підписав Севрський  мирний договір, за яким відбувався  поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських  земель, визнавала англійський протекторат  над Єгиптом, а французький —  над Марокко і Тунісом. Туреччина  була позбавлена прав на Судан, визнавала анексію Кіпру, втрачала  володіння на Аравійському півострові  та в Європі. Острови Егейського  моря та місто Ізмір передавалися  Греції. Армія обмежувалася 50 тис. вояків. На території всієї країни  зберігався режим капітуляції, що  фактично означав перетворення  Туреччини в напівколонію.

Підписання мирних договорів із Німеччиною та її союзниками за результатами Першої світової війни, не вгамувало розбурхану війною та революціями Європу. Збройні конфлікти, перевороти, заколоти, політичні кризи продовжували стрясати європейський континент ще впродовж кількох років.

Головна першопричина гострої політичної боротьби і протистояння полягала у становленні Версальської системи, яка була першою спробою в історії людства досягнути гармонії інтересів окремих держав і всього світового співтовариства, але виявилася несправедливою, надто щодо переможених країн.

Крім того нові європейські кордони, проведені на карті в результаті тривалого дипломатичного торгу, далеко не завжди враховували волевиявлення народів областей, що підлягали територіальному переділові. Особливо наочно невідповідність державних кордонів та меж етнічного розселення відображає карта „Народи Центральної та Східної Європи в міжвоєнний період”. На 1923 р. більшість міждержавних конфліктів, пов`язаних із територіальними проблемами, було розв`язано, деякі відклали на майбутнє. Так, Італія на свою користь вирішила проблему Фіуме. Пішла на збройних конфлікт із Грецією за острів Корфу, але цього разу безрезультатно (1923 р. ). Польща, використовуючи будь-які засоби, зуміла домогтися приєднання частини Силезії, Віленського краю, а за Ризьким миром 1921 р. з радянськими республіками – Західної України та Західної Білорусі. У 1923 р. новий східний кордон Польщі був визнаний країнами Антанти. Нерозв'язаною залишилася суперечка між радянськими республіками і Румунією щодо Бессарабії.

Чехословаччина, Румунія, СХС, Греція одержали внаслідок договорів переваги, і тому їх підтримували. Австрія, Угорщина, Болгарія в результаті договорів втратили значні території і тому вони були незадоволені ними.