Методи управління кредитним ризиком

Оптимально використовуючи дані методики, зарубіжні банки мінімізують  кредитний ризик, чітко організовують  кредитний процес, домагаючись найкращої  якості кредитного портфеля.

Потрібно також відмітити, що дуже поширеним в країнах з  ринковою економікою є такий спосіб захисту від кредитного ризику, як продаж кредитів. Банк, виходячи з проведеної ним оцінки кредитного портфеля, може продати певну частину наданих кредитів іншим інвесторам. За рахунок цієї операції банк має змогу повністю або частково повернути кошти, що були спрямовані у кредитні вкладення. Ефект від здійснення таких операцій багатобічний. По-перше, за рахунок продажу активів з низькою прибутковістю звільняються ресурси для фінансування більш прибуткових активів; по-друге, продаж активів уповільнює зростання банківських активів, що допомагає керівництву банку досягти кращого балансу між збільшенням банківського капіталу та ризиком, пов’язаним із кредитуванням; по-третє, таким чином зменшуються статті балансу банку, що характеризують його діяльність не з кращого боку.

Щодо техніки здійснення продажу кредитів, то банк-продавець  у деяких випадках може зберігати  за собою права з обслуговування боргу. Кредити продаються за ціною, нижчою за їх номінальну вартість. Наприклад, на одному з найбільших ринків перепродажу кредитів, що належить країнам "третього світу", кредитні борги Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу, Філіппін, інших країн часто продаються у співвідношенні до номінальної вартості: 5 центів за 1 долар. Більшість цих кредитів купуються пакетами в мільйони доларів банками та корпораціями, що мають досвід роботи в країні-боржнику. При цьому, якщо економічний стан у такій країні покращується, покупці кредитів отримують значні прибутки, а в негативному випадку збитки за такими кредитами є значно меншими, ніж при їх безпосередньому наданні [59, с.26].

Однією із поширених  у деяких країнах форм продажу  банками своїх кредитних вкладень є так звана сек’юритизація кредитів. При здійсненні сек’юритизації банк пропонує для продажу не самі кредити, а цінні папери (фінансові вимоги), які були випущені під ці кредити. Трансформація позик у цінні папери дозволяє банку вивести з балансу частину ризикованих активів. По мірі того, як позичальники сплачують ці активи (повертають суму основного боргу та нараховані відсотки), потік доходів спрямовується до власників цінних паперів.

Кількість і обсяги проблемних кредитів можуть бути значно зменшені у разі застосування універсального методу розрахунку обсягу кредиту, що широко застосовується в західній банківській  практиці. Зміст його полягає в тому, що видається лише частина загальної величини позички. Інша ж частина (у процентах до визначеного обсягу кредиту) банком не кредитується, а її сума визначається банком на підставі оцінки ризику конкретної операції.

Банки при оцінці кредитних ризиків по виданих позичках застосовують кредитний класифікатор, відповідно до якого кредити групуються в ризикові класи: 1) кредити із мінімальним ризиком; 2) кредити із підвищеним ризиком; 3) кредити із граничним ризиком; 4) нетипові кредити (надані як виняток з правил).

Предметом досконального аналізу для американських комерційних банків слугують чинники, які сформувалися під впливом несприятливих економічних умов, тобто група чинників, незалежна від діяльності банку: недосконалий менеджмент, неадекватний первісний капітал фірми, високий рівень фінансового коефіцієнта і коефіцієнта поточних витрат, високі темпи росту реалізовано: продукції, конкуренція, економічний спад.

У цьому аспекті цікавим  є досвід зарубіжного банківського сектора із залучення до оцінки кредитного ризику незалежних рейтингових агентств. Рейтингове агентство має у своєму розпорядженні великий об'єм інформації і досвід створення неупереджених оцінок для всіх можливих варіантів ситуацій, у нього відсутня будь-яка зацікавленість, крім формування достовірної оцінки кредитного ризику банку.[45]

Отже, в Україні необхідно  заохочувати створення рейтингових  агентств, тому що їхня діяльність буде сприяти зниженню кредитних ризиків  банків і підвищувати надійність банківської системи України в цілому. На жаль, у даний час в Україні відсутня якісна статистична база даних по позичальниках, дотепер не діють кредитні бюро. Українські банки змушені спиратися на власні методики оцінки кредитного ризику, брати на себе всю вагу кредитного ризику. Найкращий варіант, і це найпоширеніша українська практика, кредитування юридичних осіб під заставу їхнього майна.

В Україні в даний  момент актуальним стає завдання інтеграції великої кількості методів управління кредитними ризиками в єдину методологію контролю й обмеження ризиків на консолідованій основі щодо вітчизняних умов і у відповідності зі стандартами Базельського комітету. Ключовими його документами стали видані в січні 1988 року нормативи оцінки достатності капіталу (документ отримав назву «Базель-2»). Відповідно до них, банки розвинутих країн зобов'язані мати капітал, що відповідає, принаймні, 8% від суми своїх неліквідних активів, із урахуванням ризику.

Найбільші українські банки, серед яких і Промінвестбанк, вже  зараз, не очікуючи особливих розпоряджень НБУ, починають упроваджувати ключові положення «Базеля-2». Це пояснюється тенденцією українських банків до повноцінного співробітництва з іноземними контрагентами.

Результативність управління кредитними ризиками в банківському секторі економіки України повинна ґрунтуватися, насамперед, на інституціональних принципах організації банківської справи.

Використання досвіду  іноземних банків дозволить уникнути помилок в оцінці й управлінні кредитним ризиком, створить умови для формування нових організаційних структур (кредитних бюро, рейтингових агентств), які сприятиме оптимізації управління системою кредитних ризиків, буде стимулювати інвесторів розділяти банківські ризики і, разом з тим, дозволить одержувати їм значний прибуток.

       Основні напрямки мінімізації кредитного ризику в сучасній банківський практиці в Україні

 

Розвиток банківської  системи України в останні  роки характеризуется динамічним зростанням обсягів кредитного портфеля, що об'єктивно  спричиняє зростання рівня ризику банківського кредитування.

В умовах сучасного трансформаційного  періоду вітчизняної економіки  комерційні банки змушені постійно вдосконалювати стратегію та тактику  своєї кредитної діяльності. У  зв'язку з цим актуальним за сучасних тенденцій розвитку банківського сектору є аналіз і управління кредитним ризиком з метою зниження його рівня.

Загальні підходи до мінімізації та оптимізації ризиків  в Україні визначені у «Методичних  рекомендаціях щодо організації  та функціонування систем ризик-менеджменту  в банках України» [8] , де відповідно до того чи є залежність між ризиками і доходами, ризики поділяють на 2 групи:

- ризики, що піддаються  кількісній оцінці (фінансові ризики). Наприклад, кредитний, ліквідності;

- ризики, що не піддаються  кількісній оцінці (нефінансові  ризики). Наприклад, юридичний, репутації.

Ризики, щодо яких є залежність між ризиками і доходами розглядаються  як такі, що піддаються кількісній оцінці, управління цими ризиками полягає в  їх оптимізації. Ризики, щодо яких немає  залежності між ризиком і доходами, кількісній оцінці не піддаються та управління ними зводиться до їх мінімізації.

Процес управління ризиками, як правило, не має на меті усунення ризику, а спрямований на забезпечення отримання банком відповідної винагороди за прийняття ризику. Виключення становлять деякі ризики, щодо яких немає взаємозв'язку між їх рівнем та величиною винагороди банку (наприклад, у Методичних вказівках з інспектування банків "Система оцінки ризиків" Національного банку, до таких ризиків відноситься юридичний ризик, ризик репутації, стратегічний) [7] .

Багато ризиків, на які  наражається банк, за своєю суттю  властиві банківській діяльності і  є істотною часткою посередницької функції перерозподілу грошових ресурсів, яку виконують банки (наприклад, кредитний ризик). Для таких ризиків банк прагне оптимізувати співвідношення між ризиком і доходами, максимізуючи дохідність для заданого рівня ризику або мінімізуючи ризик, який необхідно прийняти для забезпечення бажаного рівня дохідності. Таким чином проявляються два підходи до управління ризиками, що піддаються кількісній оцінці, серед яких основним є оптимізація кредитного портфеля та мінімізація кредитного ризику на рівні окремого кредиту.

Деякі ризики часто є  тією ціною, яку необхідно сплатити за право займатися певним бізнесом, наприклад, юридичний ризик. Як правило, такі ризики банк прагне або змушений знизити до певного граничного рівня, намагаючись при цьому зазнати щонайменших витрат. У цьому випадку проявляється підхід до мінімізації ризиків, що не піддаються кількісній оцінці.

Оптимізація кредитного портфеля насамперед має передбачати  підвищення ефективності "превентивних" заходів, метою яких є уникнення  несприятливих для банку ситуацій щодо повернення основної суми боргу  за виданими позиками та нарахованих  відсотків. Отже, можна сказати, що кредитоспроможність є тим напрямом, оптимізація якого дасть максимальний результат щодо мінімізації кредитного ризику.

Комплекс критеріальних  складових кредитоспроможності  позичальника містить у собі такі показники, як характер, здатність, грошові кошти, забезпечення, умови, контроль.

Характер клієнта може бути визначений як:

його репутація (репутація  юридичної особи і репутація  його менеджерів);

ступінь відповідальності клієнта за погашення боргу;

чіткість його уявлень  про мету отримання кредиту;

відповідність мети кредиту  кредитній політиці банку.

Західні фахівці у  сфері банківського менеджменту  відзначають, що поняття "характер клієнта" містить у собі шість пунктів: кредитну історію клієнта, досвід інших  кредиторів, пов'язаний з цим клієнтом, мету отримання кредиту, досвід клієнта в складанні прогнозів, кредитний рейтинг і наявність осіб, що ставлять другий підпис у Кредитному договорі, або гарантів за кредитом.

Отже істотною відмінністю  в розумінні змісту "характеру  клієнта" вітчизняними і західними фахівцями є те, що на Заході ця складова кредитоспроможності більш деталізована - більша увага приділяється кредитному рейтингові позичальників і їхнім прогнозно-аналітичних здібностям у плануванні бізнесу. Врахування цього фактору сприятиме зменшенню кредитного ризику.

Потрібно відзначити також, що визначення кредитоспроможності  за вимогами НБУ, засвідчило таке [56, c.35]:

• за самостійно розробленими банками критеріями оцінки позичальників часто завищується їх клас, що призводить до штучного поліпшення реального фінансового стану позичальника;
• класифікація одного і того ж позичальника в різних банках істотно відрізняється.

Об`єднання українськими банками в єдиному рейтингу різноманітних  кількісних і якісних показників породжує значний суб`єктивізм. Так, в Промінвестбанку методика оцінки фінансового стану налічує 42 показники, які згруповані в 12 розділів, 74% з яких належать до якісних [26, c120]. Такий підхід до оцінки кредитоспроможності є недоцільним, бо:

- якісні показники  неможливо об`єктивно визначити  кількісно;

- кількісні критерії  оцінки не можуть завжди вимірюватися  за єдиною шкалою. В силу своїх  відмінностей показники можуть  потребувати різного розмаху  та поділу оціночної шкали  для того, щоб забезпечити групування значень показника в якісно однорідні групи.

Враховуючи досвід вітчизняної  практики, а також міжнародний  досвід організації кредитних відносин, є доцільним запровадити в  Україні єдину систему оцінювання та управління кредитним ризиком  з метою мінімізації ризиків. Такій досівід є – це перехід до світових новітніх нормативів - міжнародних стандартів вимог до банківської системи «Базель II», головною метою якої є підвищення якості управління ризиками в банківській практиці. У системі велика увага приділена інструментам зниження кредитних ризиків [100].

Підходи F-IRB и A-IRB можуть використовувати банки, які здійснюють операції, що схильні до більш складних ризиків, та які розробили більш  сучасні системи вимірювання  ризиків. Внутрішні дані цих банків базуються на обширних даних минулих періодів и постійно підлягають перевіркам.

Для оцінки кредитних  ризиків банки повинні обрати один з 3 підходів вимірювання своєї  схильності до ризику, які на їх погляд та погляд їхніх наглядачів повністю відповідають якості та рівню процедур (таблиця 3,2).

Хоча "Базель-2" виглядає як система нормативів, на практиці це Погодження створює багату базу для розвитку банківської системи  управління ризиками з метою їх мінімізації.

На жаль, в Україні  заплановано запровадження системи у практику банків з відстрочкою до 2016 року, що може мати негативний вплив на роботу вітчизняних кредитних учрежденій на міжнародних ринках. Банки Росії почали перехід на нові стандарти "Базель-2" вже в цьому році.

Слід зауважити ще на одну проблему, розвязок якої може позитивно вплинути на мінімізацію кредитних ризиків. Сутність проблеми полягає в наступному: незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються під час управління кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами неповернення кредитів.

 

Таблиця 3.2

Забезпечення кредитного ризику за Погодженням "Базель-2"

Концепції щодо кредитного ризику	Основні характеристики
Кредитний ризик 1. Стандартизований підхід (SA)	Цей підхід застосовує зовнішні дані оцінки ризику, які змінюються від 0 % (кредити розвинутим країнам) до 150 % (рейтинг нижче інвестиційного рівня; прострочені кредити). Значення ризиків для різних груп активів базуються на оцінках  зовнішніх (незалежних) оціночних кредитних  агентств.
Кредитний ризик 2. Підхід базується  на внутрішніх рейтингових оцінках  банків (F-IRB)	Цей підхід базується на 3 основних параметрах: вірогідність дефолту (PD); частина кредиту, недоотримана банком від позичальника по своїм зобов’язанням (LGD); сума заборгованості на момент дефолту (EAD). У банків е можливість використовувати  свої власні параметри вірогідності дефолту, одначе вони зобов’язані використовувати  контрольні підходи для установлення параметрів LGD и EAD. Перераховані параметри  застосовуються в контрольній формулі розрахунку капіталу, поверженому кредитному риску, для всіх схем кредитування, які банк використовує в своїй роботі з клієнтами.
Кредитний риск 3. Продвинутий підхід, який базується на внутрішніх рейтингових  оцінках банків (A-IRB)	Цей підхід дозволяє банкам використовувати в доповнення до PD свої власні підрахунки у відношенні LGD та EAD в контрольній формулі.