Джордж Фрідман «Наступні 100 років. Прогноз на 21 століття»

Джордж  Фрідман

«Наступні 100 років. Прогноз на 21 століття»

Джордж Фрідман – американський політолог, засновник та директор розвідувально-аналітичної організації «Стретфор» опублікував свою чергову аналітичну роботу під назвою «Наступні 100 років. Прогноз на 21 століття» у січні 2009 року, в якій детально описав майбутнє структури міжнародних відносин до кінця століття. Головним методологічним принципом Фрідмана є кредо: «Будь практичним, проте очікуй неможливого». Цей лозунг він підтверджує прикладами з міжнародних відносин, зокрема – на прикладі Росії та Радянського Союзу.

На початку 20 століття, пише Фрідман, ніхто не очікував, що напівколоніальна Росія перетвориться  на Радянський Союз зі статусом супердержави. Так само, ніхто не очікував, що ця супердержава, з ядерним потенціалом рівним США, зникне зі світової врени. Ще менш вірогідни здавався сценарій, за яким фактично колоніальний Китай, поділений на початку 20 століття на сфери впливу між великими державами, до кінця століття перетвориться на динамічну державу зі своїми космічними програмами, здатну, на думку багатьох американських вчених та політиків, кинути виклик самим Сполученим Штатам. Ніхто також не очікував, що найбільш розвинена частина світу – Західна Європа, що відігравала ключову роль в міжнародних відносинах кількох попередніх століть, до початку 21 століття виявиться на периферії глобальної політики, в той час як Японія, відстала на початку 20 століття, перетвориться на потужного гравця на світовій арені. Передбачити таке, спираючись на здоровий глузд, за переконанням Фрідмана, було неможливо. «Коли ми хочемо передбачити майбутнє, здоровий глузд майже завжди нас вводить в оману».

Відкидаючи  «здоровий глузд», Фрідман прогнозує  чимало неочікуваних явищ, які, в рамках його схеми, виглядають досить логічно.

21 століття – століття США

Перш за все  Фрідман висуває три головні  тези:

• 21 століття очікує глобальна світова війна, що вестиметься з космосу.
• 21 століття стане століттям Американської епохи.
• Ключовими геополітичними гравцями, окрім США, будуть Японія, Туреччина, Польша, Мексика та Бразилія.

Фрідман констатує, що в принципі світ вже зараз переживає  Американо-центристську епоху. Проте  роль та значення США зростатимуть і надалі. «Я роблю широке і більш  неочікува6не твердження, яке полягає  в тому, що Сполучені Штати – лише на початку своєї дійсної міці. 21 століття стане століттям США». Причому Фрідман відверто оговорює, що це не означає, ніби-то  США є справедливою дердавою чи володіють якимись моральними якостями, що виправдовують таке лідерство. Вся справа – в силі. Як афористично заявляє автор: «Гнів не творить історію, її творить сила» (Anger does not make history. Power does). Фрідман наводить кілька індикаторів цієї сили США, зокрема: 2007 року ВВП США рівнявся 14 трлн.дол. (ВВП всього світу – 54 трлн.дол.), тобто 26% світового ВВП, при чисельності населення – 4% віл населення світу. На передбачуване звинувачення, що такий потенціал було накопичено за рахунок «грабежу» за кордоном, Фрідман резонно вказує, що промислове виробництво всередині США (2006 року) оцінювалося в 2,8 лрлн.дол., що перевищує сукупний показник Японії та Китаю.

Що стосується військової сили, Фрідман, будучи прихильником геополітичної концепції, перш за все  вказує на міць американського флоту, що контролює всі океани світу. За своєю міццю МВС США перевершують МВФ усіх інших країн світу, разом узятих. Такого, на його думку, не було ніколи в історії. «Це означає, що в кінцевому результаті Сполучені Штати контролюють міжнародну торгівлю. А це стало фундаментом американської безпеки та благополуччя».

Ни лише суто матеріальні фактори американської  міці виводять США на передній план. Існують ще й генетичні фактори, про які говорив Фрідман. Він  пояснює, чому американці схильні до глобальних планів завоювання світу, до так званої, Великої стратегії. Виявляється: «Велика стратегія держави так глибоко зашита в ДНК нації і здається настільки природною та очевидною, що політики та генерали не завжди навіть усвідомлюють це... Велика стратегія не завжди тотожна війні. Це процес, який констиціонує національну міць. У випадку зі Сполученими Штатами, можливо, навіть більше, ніж з будь-якою іншою державою, Велика стратегія пов’язана з війною та взаємодією між війною та економічним життям. Сполучені Штати історично схильні до воєн».

На підтвердження своєї думки, Фрідман наводить таку статистику: в стані війни США знаходились 10 % свого існування. Статистика включає тільки головні війни: війна 1812 року, Мексикансько-американська війна, Громадянська війна, Перша та Друга світові війни, Корейська війна, В’єтнамська війна. Сюди не включені конфлікти накшталт іспано-американської війни чи «Бурі в пустелі». Протягом 20 століття США знаходидись в стані війни 15% свого існування, в другій половині минулого століття – 22%, а починаючи з 21 століття – США перманентно в стані війни. Війна являється центральною для американського досвіду., вона вбудована в американську культуру і глибоко укорінена в американській геополітиці.

На думку  Фрідмана, у США є п’ять геополітичних  цілей, які і визначають їх Велику стратегію:

• Закріпити домінування в Північній Америці за допомогою американської армії;
• Усунути будь-яку загрозу Сполученим Штатам з боку будь-якої держави в Західній півкулі (тобто, з боку латино-американських держав);
• Завершити контроль за морськими шляхами навколо США силами ВМС, аби уникнути будь-якій можливості вторгнення;
• Закріпити повне домінування над світовими океанами для майбутньої фізичної безпеки США і гарантувати контроль над міжнародною торгівельною системою;
• Перешкодити будь-яким спробам інших держав завадити США лишатися глобальною воєнно-морською силою.

Щодо «перемоги», в американському розумінні, Фрідман  пише: «Без риторичних зауважень, США не мають інтересу до Євразії. Вони також не зацікавлені в безапеляційній перемозі у війні. Як з В’єтнамом та Кореєю, метою цих конфліктів є прагнення блокувати державу і дистабілізувати регіон, а не нводити там лад». В 21 столітті буде багато подібних «косово» та «іраків». Здається, це все ірраціонально. Проте головна мета полягає в тому, аби просто блокувати та дистабілізувати Сербію чи Аль-Каїду, тоді інтервенція стає раціональною.

21 століття – світ без Європи, Росії та Китаю

Фрідман відкидає можливість Європи, Росії та Китаю  відігравати ключову роль на міжнародній  арені.

Європа – не цілісність, а концерт  держав.

З самого початку  Фрідман констатує, що «імперіалізм атлантичної Європи створив єдиний світ, який ічнував між шістнадцятим та двадцятим століттям включно». Причому, це відбулося не за рахунок  її рівня розвитку чи цивілізованості. Навпаки, в технічний та інтелектуальний рівень Європи ще в п’ятнадцятому столітті відставав від Китаю та ісламського світу. Що ж зробило Європу центром світу?

Як це не дивно, перець і Туреччина. Європа залежала від імпорту з Азії, зокрема, Індії. Перець – це не просто спеція, а засіб зберігання м’яса. Його імпорт мав критично важливу роль для економіки Європи. На додаток до цьогоЖ Азія виробляла предмети розкоші, без яких Європа також не могла обійтися. Зазвичай ці товари доставлялися Шовковим шляхом. Проте Туреччина на певному історичному етапі зламала цб схему. Тому іспанці та португальці почали шукати інші шляхи, в обхід Туреччини через океани, з чого й почалася ера гкографічних відкриттів. В результаті, європейські кораблі, гармати та гроші почали домінувати над усім світом і створили першу глобальну систему, що ознаменувалася Європейською ерою.

В той же час, завоювавши весь світ, європейці не стали одним цілим в самій  Європі. Головною причиною цього став географічний фактор – англійський  канал. В Європі спочатку домінували іспанці, потім французи, далі німці, проте нікому з них не вдавалося завоювати Англію. В результаті, Європа не змогла стати єдиною, спустошуючи себе постійними війнами.

Проблема європейського  населення, безумовно, пов’язана не лише зі спустошливими війнами. Європа переживає демографічну кризу через соціальні зміни в європейських державах, особливо у зв’язку з кризою сімейних взаємин. Фрідман наводить статистику: населення Європи складає близько 728 млн.чол. Відповідно до прогнозів ООН до 2050 року воно скоротиться до рівня 557-653 млн.чол. Особливо потерпатиме від цих процесів Німеччина, чиє населення зменшиться до 60 млн.

Далі слідує економічний фактор. Формально об’єм  економіки Європи навіть переищує економіку  США, маючи ВВП на рівні 24 трлн.дол. Проте проблема полягає в тому, що Європа не єдина. «З цих причин говорити про Європу як єдине ціле накшталт США чи Китаю, було б ілюзорним». Це просто набір держав. Кожна з них має свої національні інтереси. І тому «головна взаємодія проходить не між Європою та рештою світу, а між самими європейськими державами. В цьому сенсі поведінка Європи більше нагадує Латиноамериканський континет, аніж велику державу».

Сучасне падіння  значимості Європи Фрідман пояснює  також культурологічним фактором. Він  поміщає Європу на третю, так звану, перезрілу стадію, декаданс, в якому всім байдуже до всього. Європа вже ні у що не вірить і нічого не прагне. На відміну від Європи, США знаходяться на стадії варварства (перша стадія культурного розвитку), а тому їм є до чого прагнути – другої стадії – цивілізації.

Китай – паперовий тигр

 Фрідман скептично оцінбє майбутню роль Китаю: «Я не розділяю точки зору, за якої Китай стане однією з ключових держав світу. Я навіть не вірю, що він збережеться як єдина держава». Ось основні аргументи Фпідмана:

1. Китай фактично є островом. Він обмежений непрохідними територіями, що ізолює його від решти світу. На півночі – Сибір та монгольський степ, на південному заході – Гімалаї. На південному кордоні з М’янмою, Лаосом та В’єтнамом – гори та джунглі. На сході – океан.
2. На протязі багатьох віків Китай не був великою морською державою, а будівництво морського флоту вимагає не лише тривалого періоду часу, але й підготовку висококваліфікованих моряків. Відповідно, за логікою Фрідмана, Китай не зможе контролювати океани, без чого неможливо претендувати на статус глобальної держави.
3. Китай внутрішньо не стабільний. Прибережна частина держави процвітає, проте більшість китайців живуть у внутрішніх районах, і вони бідні. Це приведе до конфліктів та нестабільності.
4. Не варто переоцінювати зростання економіки. Є більш важливе запитання – чи є це зростання вигідним? Ні, відповідає Фрідман. Це зростання в дійсності не зміцнює економіку: «І якщо та коли він сповільниться, наприклад, через рецесію в Сполучених Штатах, вся структура може душе швидко зруйнуватися».
5. Фрідман не вірить і в «капіталізм» Китаю. Справа в тому, що чимало американців, та й загалом західні експерти, коли пишуть про зростання китайської економіки, постійно підкреслюють, що це відбувається завдяки капіталізму. І взагалі стверджують, що Китай є капіталістичною, а не соціалістичною державою, щоправда, зі своїми особливостями. Фрідман же вважає інакше. «Китай,  - пише він, - нібий капіталістична країна з приватною власністю, банками та всіма атрибутами капіталізму. Проте це не справжній капіталізм, в тому сенсі, що ринок не визначає місцерозташування капіталу». Проте це вже й не соціаліза, адже соціалістичні ідеали повністю розмилися.

В розумінні  Фрідмана китайський режим спирається на три стовпи. Перший – бюрократія, другий – військово-промисловий комплекс, третій – ідеологічні принципи Комуністичної партії, які на думку Фрідмана, зникли. Саме тому лідери Китаю перестали робити ставку на «комунізм», а переключилися на націоналізм, природнім компонентом якого є ксенофобія. «Ідея Китаю як великої держави замінить втрачену ідеологію комунізму. Така ідеологія буде практикуватися і в 2010-ті роки», - вважає Фрідман.

На думку  Фрідмана, для Китаю є три перспективні варіанти розвитку подій:

1. Продовжити безкінечне астрономічне зростання.
2. Рецентралізація Китаю, тобто посилення централізації на новій основі. Цей сценарій Фрідман називає більш вірогідним, аніж перший.
3. Під тиском економічних проблем (тобто спаду економіки) Китай розпадеться по традиційним регіональним лініям, в той час як центральний уряд ослабне. Це приведе Китай до стану, що існував до Мао, з регіональним суперництвом і, можливо, конфліктами з центральним урядом, що бореться за контроль.

Закономірно, що для США, як і для Заходу, найбільш привабливим є саме розпад Китаю. Тим не менш, Фрідман не виключає, маючи на увазі китайський націоналізм, що об’єктивними ворогами Китаю є саме США та/і Японія. Росію в такій якості він відкидає. Однак через технологічну відсталість та геополітичні фактори вірогідність воєнної конфронтації з названими двома державами розцінюється Фпідманом як мінімальна.

Фрідман передрікає, що безліч внутрішніх проблем не залишить Китаю сил для активної участі в системі міжнародних відносин на протязі всього сторіччя. А його роль буде звелена до наступного: «Надто відсталий, аби кидати виклик будь-кому, Китай – це держава, які підтримуватимуть США аби використовувати в якості противаги Росії». Як велику державу Фрідман «списує» Китай уже до кінця 2020-х років.

СРСР-Росія – загроза Європі

За прогнозом Фрідмана росія зійде зі світової арени в 2030-х роках. Фрідман нагадує, що Росія, будучи частково в Європі, постійно конфліктувала з основними державами континенту, зокрема з Францією, Німеччиною та Польщею. Долі Фрідман проводить аналіз на базі тієї ж геополітики.

Росія дійсно стала  великою державою за часів СРСР, проте поразку визначили закони геополітики. Холодна війна, що почалася вслід за другою світовою носила глобальний характер, хоча її серцевиною і були радянсько-американські відносини. Однак США в силу своєї «океанічності» мали перевагу над материковим СРСР. Ці переваги дозволили США успішно проводити політику стримування, в той час як СРСР був нездатний відповісти на це стримування.