Особистий закон юридичної особи

2. Міжнародні юридичні  особи

Юридична особа – це правовий статус, правосуб’єктність  – можливість мати і набувати права  і обов’язки, що не має своїм суб’єктом  людину, але охороняється як і її права і обов’язки. Статусу юридичної  особи набувають будь-які організаційно-правові  утворення, якщо вони можуть мати відокремлене майно, інші майнові та особисті немайнові  права, нести обов’язки, а отже бути позивачами та відповідачами в судах, арбітражних і третейських судах.

В міжнародному приватному праві поширеним є поділ формувань, визнаних юридичними особами, в залежності від характеру об’єднання (осіб чи капіталу) та від ступеню відповідальності учасників за зобов’язаннями юридичної  особи (всім своїм майном чи в межах  внесеного вкладу). Об’єднання осіб засновуються на особистій участі їх членів у веденні справ товариства. Об’єднання капіталів мають на меті їх концентрацію і звільнення учасників  від ризику, що виникає в процесі  господарської діяльності.

В більшості країн континентальної  Європи об’єднання підприємців (господарських  товариств) поділяються на такі види: повне, командитне, з обмеженою відповідальністю, акціонерне.

Форма акціонерного товариства найбільш розповсюджена в зарубіжних країнах. Вона вважається найзручнішою для підприємців. Акціонерне товариство надає можливість концентрувати  капітал, кошти дрібних власників, передавати їх у розпорядження товариства і одночасно звільняє підприємця від ризику, пов’язаному з господарською  діяльністю, оскільки акціонер не відповідає за зобов’язаннями товариства.

У Великобританії розрізнюють  товариства – об’єднання осіб і  компанії – об’єднання капіталів.

Товариства можуть бути: а) з необмеженою відповідальністю (по статусу приблизно відповідає повному товариству), однак така форма не визнається юридичною особою; б) з обмеженою відповідальністю (відповідає командитному).

Компанії поділяються  за такою ознакою: а) компанії з необмеженою  відповідальністю – відрізняються  від аналогічного товариства тим, що визнаються юридичними особами; б) компанії з обмеженою відповідальністю –  за статусом схожі на акціонерні товариства, але відрізняються тим, що в компанії створюється не акціонерний, а пайовий  капітал.

В Європейському союзі  застосовується поняття підприємства в широкому тлумаченні, що охоплює  всіх фізичних і юридичних осіб, які здійснюють економічну діяльність – державні підприємства, компанії з обмеженою відповідальністю, товариства, торговельні асоціації, кооперативи, дрібних торговців, корпорації, некомерційні організації та ін.

В міжнародному приватному праві суб’єктами є: а) національні  підприємства, організації – юридичні особи, що поділяються на вітчизняні та іноземні; б) міжнародні підприємства, тобто організації, які виникають  на підставі міжнародного договору (Міжнародний  Банк реконструкції і розвитку –  МБРР), або на підставі внутрішнього закону однієї чи кількох держав, прийнятого у відповідності з міжнародним  договором. Вважається, що такі організації  мають міжнародний характер, і  тому не мають національності.

У процесі здійснення суб’єктами господарювання своєї діяльності нерідко  виникає необхідність з’ясування того, чи наділене дане утворення статусом юридичної особи, чи це спілка фізичних осіб (скажімо, товариство з необмеженою  відповідальністю у Великобританії), якщо так, чи є воно вітчизняним або  іноземним суб’єктом права, тобто  яка його національність.

В Україні види господарської  діяльності, які можуть здійснюватися  іноземними суб’єктами господарювання визначені в Законі "Про зовнішньоекономічну  діяльність". До них ст.4 Закону відносить, зокрема: експорт та імпорт товарів, капіталів; надання іноземними суб’єктами господарювання суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, маркетингових, експортних, посередницьких та інших послуг, які  прямо і виключно не заборонені законодавством України, та спільну підприємницьку діяльність з ними, що включає проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території  України, так і за її межами; наукову, науково-технічну, науково-виробничу  та іншу кооперацію; підприємницьку діяльність на території України, пов’язану  з наданням ліцензій, патентів, "ноу-хау", торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності [4].

Закон України "Про зовнішньоекономічну  діяльність" (ст. 5), інші нормативно-правові  акти України та міжнародні угоди  передбачають можливість відкриття  представництв іноземних суб’єктів  господарської діяльності (фірм, компаній), через які повністю або частково здійснюється їх господарська діяльність. Ці представництва підлягають державній  реєстрації згідно з Інструкцією  про порядок реєстрації представництв  іноземних суб’єктів господарської  діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішніх  економічних зв’язків і торгівлі від 18 січня 1996 року[7].

Іноземні суб’єкти господарювання можуть здійснювати діяльність посередників та самі займатися посередницькою діяльністю.

Представництво іноземного суб’єкта господарювання не має статусу  юридичної особи і не здійснює самостійно господарську діяльність. Воно діє від імені та за дорученням суб’єкта господарювання, представником  якого є.

ЦК України стоїть на позиції  визнання універсального характеру  правоздатності юридичної особи, що відповідає сучасним загальносвітовим тенденціям розвитку цивільного законодавства, однією з яких є відхід від принципу спеціальної (обмеженої) правоздатності юридичних осіб та максимальне звуження сфери застосування доктрини «ultra vires» (виходу за межі правоздатності юридичної особи). У вітчизняному законодавстві обмеження універсальної правоздатності юридичних осіб як правило, пов’язані зі здійсненням окремих видів підприємницької діяльності, які вимагають отримання спеціального дозволу (ліцензії) і здебільшого несумісні з здійсненням інших видів діяльності або сумісні лише з деякими з них. Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. В інших державах, навпаки, вихід юридичної особи за межі своєї «статутної правоздатності» може спричинити визнання вчинених нею актів такими, що не мають юридичних наслідків[2].

Закон України про МПрП містить окрему колізійну норму, що визначає компетентний правопорядок, законодавство якого може надати сили обмеженням повноважень органів чи представників юридичної особи стосовно третіх осіб. Відповідно до ст. 28 цього Закону, юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Як бачимо, і в цьому випадку законодавець використав критерій доведеності знання контрагента про наявність обмежень при формулюванні винятку із загального правила про їх незастосовність до третіх осіб. Ключовим же правопорядком, до якого необхідно звертатися при встановленні дійсності внутрішніх обмежень щодо повноважень представників юридичної особи, є не особистий закон юридичної особи, що в цілому визначає її цивільну право- та дієздатність, а право держави контрагента, у якій він має місце перебування або знаходження, оскільки саме його інтереси є більш вразливі, при вирішенні цієї категорії справ[5, 17].

Для іноземних інвесторів на території України за загальним  правилом встановлений національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством та міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування» 1996 р.). Разом з тим, для окремих суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності (ч. 2 ст. 7 вказаного Закону) [6 ].

Спеціальне законодавство  України у сфері регулювання  іноземних інвестицій передбачає низку державних гарантій захисту іноземних інвестицій. Так, іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації, державні органи не мають права їх реквізувати, за винятком випадків здійснення рятівних заходів; іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завдані їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами обов’язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями; у разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності; після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів іноземним інвесторам гарантується безперешкодний та негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій (ст. 9-12 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

Особливу роль відіграють транснаціональні корпорації (ТНК), чиї філії та підприємства знаходяться у різних державах світу. ТНК відіграють важливу роль у сучасній глобалізованій економіці: вони забезпечують 50 % світового промислового виробництва, на них припадає 70% торговельних операцій у світі, вони володіють більш ніж 80% зареєстрованих патентів і забезпечують 80% фінансування науководослідних і дослідно-конструкторських робіт. До них належать не лише великі виробничі концерни, а й транснаціональні банки, страхові і телекомунікаційні компанії, інвестиційні та пенсійні фонди. Найбільші ТНК мають бюджети, що перевищують державні бюджети окремих чи навіть сукупності держав світу.

ТНК є інтернаціональними не лише за сферою діяльності (мають філії чи дочірні підприємства в двох або більше державах світу), а й за структурою капіталу та контролем. Характерною ознакою ТНК є поєднання централізованого керівництва із відносною самостійністю структурних підрозділів, що знаходяться в різних країнах світу. При цьому розрізняють країну базування (країну, у якій знаходиться штаб-квартира ТНК) та приймаючі країни ( країни, де розміщуються філії та дочірні підприємства, що входять у структуру ТНК). Формально зарубіжні підрозділи ТНК знаходяться у сфері юрисдикції приймаючої держави, але фактично вони є іноземними підприємствами з огляду на їх істотний зв’язок з материнською компанією. Залежно від принципу організації ТНК розрізняють такі їх види:

- горизонтально інтегровані ТНК, які здійснюють управління підрозділами, що знаходяться в різних країнах і виробляють однакові чи подібні товари;

- вертикально інтегровані ТНК, у структурі яких одні підрозділи виробляють товари, споживачами яких є підрозділи, що знаходяться в інших країнах;

- роздільні ТНК, чиї структурні підрозділи не інтегровані ані горизонтально, ані вертикально[18].

Труднощі, які виникають  при визначенні особистого закону ТНК  через глобальний характер їх діяльності, свідчать про неефективність застосування до них критеріїв інкорпорації чи осілості і вимагають звернення до теорії контролю, згідно з якою особистий закон подібного об’єднання встановлюється за особистим законом головної компанії. Альтернативою такому підходу є застосування наднаціонального «права ТНК», під яким у доктрині МПрП маються на увазі норми міжнародного чи «транснаціонального права», яке виключно і може бути застосоване для регулювання діяльності ТНК, а не національне право будь-якої держави.

Для того, щоб мінімізувати податковий тягар важливим аспектом такого планування є вибір юрисдикції, де діє пільговий режим оподаткування, для реєстрації компанії чи здійснення основних видів її діяльності. Такий режим завдяки сприятливому «податковому клімату» стимулює залучення іноземних інвестицій. Нині налічується понад 100 юрисдикцій, які вважаються офшорними, серед них найбільш відомими є Багамські острови, Кайманові острови, Антильські острови, Тайвань, Сінгапур, Гібралтар та ін. Офшорні зони можуть створюватися і в окремих містах, штатах чи регіонах країн (наприклад, штати Делавар та Флорида в США).

Як правило, національне  законодавство в офшорних зонах передбачає спрощений порядок реєстрації іноземних юридичних осіб і надає податкові пільги, обсяг яких може бути різним. У класичних офшорних центрах (наприклад, Британські Віргінські острови, острови Кука) іноземні компанії повністю звільняються від оподаткування (оподатковуються за нульовою ставкою), незалежно від предмета і видів діяльності компаній (універсальні офшорні зони); інші офшорні юрисдикції надають спеціальні пільги в оподаткуванні окремих видів підприємницької діяльності чи окремих нидів компаній (спеціалізовані офшорні зони) або встановлюють порівняно низькі податкові ставки. Окрім названих вище, до характерних ознак офшорних юрисдикцій прийнято відносити відсутність валютного контролю (відсутність обмежень на ввезення та вивезення капіталів, необхідності отримання спеціальних дозволів чи ліцензій), відсутність вимог чи їх мінімальний обсяг щодо створення та діяльності компаній (зокрема, вимог щодо мінімального розміру статутного капіталу, мінімальної кількості акціонерів чи учасників, щодо ведення бухгалтерського обліку та проведення аудиторських перевірок, подання фінансової звітності, розкриття фінансово-господарської інформації тощо), забезпечення конфіденційності інформації про засновників та учасників компанії, зареєстрованої в офшорній юрисдикції.