Загальна характеристика законодавства про охорону здоровя

Охорона здоров'я - система  заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних  і психологічних функцій, оптимальної  працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

 Основним законом України,  що визначає право на здоров’я, є Конституція України. У статті 49 конституції зазначено, що «кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм». Відповідно до конституції України медична допомога в державних і комунальних установах надається безкоштовно. при цьому обумовлюється, що діюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Базовим законом у сфері  охорони здоров’я є «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Цей закон декларує право кожного на здоров’я і на захист цього права. Він дає визначення медичносанітарної допомоги як «комплексу спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями й реабілітацію хворих та інвалідів. У ньому визначено засади організації охорони здоров’я в Україні, перелік прав і обов’язків держави та громадян у сфері охорони здоров’я. Характерно, що серед обов’язків громадян вказується обов’язок піклуватися про своє здоров’я.

У переліку прав, зазначених у цьому законі є і такі, як:

1) право на безпечні  та здорові умови праці, навчання, проживання та відпочинку;

2) право на кваліфіковану  медико-санітарну допомогу, включаючи  вільний вибір лікаря, вибір методів  лікування та установ охорони  здоров’я.

3) право на достовірну  і своєчасну інформацію про  стан свого здоров’я і здоров’я  населення, включаючи існуючі  і можливі фактори і ступінь  ризику.

4) право на участь в  управлінні охороною здоров’я  та проведенні громадської експертизи;

5) право на правовий  захист від будь-яких незаконних  форм дискримінації, пов’язаних  із станом здоров’я;

6) право на відшкодування  заподіяної здоров’ю шкоди;

7) право на оскарження  неправомірних рішень і дій  працівників установ та органів  охорони здоров’я;

8) право на проведення  незалежної медичної експертизи  у разі незгоди з висновками  державної медичної експертизи, застосування примусового лікування  і в інших випадках, коли діями  працівників охорони здоров’я  можуть бути обмежені права  людини;

9) право пацієнта, який  перебуває на стаціонарному лікуванні,  на допуск до нього інших  медичних працівників, членів  сім’ї, опікуна, піклувальника,  нотаріуса та адвоката, а також  священнослужителя для здійснення  богослужіння і релігійних обрядів.

Орган законодавчої влади наклав заборону на обмеження прав ВІЛ-інфікованих. Стаття 18 Закону України від 12 грудня 1991 р. "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" передбачає заборону відмови у прийнятті до лікувальних закладів, у поданні медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і близьких на цій підставі.

 

Також у контексті права на охорону  здоров'я необхідно розглядати нормативні вимоги до реклами. З огляду на вимоги законодавства, реклама - інформація про  особу чи товар, розповсюджена в  будь- якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо такої особи чи товару (Закон України від 3 липня 1996р. "Прорекламу" ). Стаття 21 цього ж Закону "Реклама лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації" передбачає, що забороняється при такому виді реклами розміщення, зокрема:

— відомостей, які можуть справляти  враження, що за умови вживання лікарського  засобу чи застосування медичної техніки  консультація з фахівцем не є необхідною;

— відомостей про те, що лікувальний  ефект від вживання лікарського  засобу чи застосування медичної техніки  є гарантованим;

— посилань на лікарські засоби, медичну  техніку, методи профілактики, діагностики, лікування і реабілітації як на найбільш ефективні, найбільш безпечні, виняткові  щодо відсутності побічних ефектів;

— порівнянь з іншими лікарськими  засобами, медичною технікою, методами профілактики, діагностики, лікування  і реабілітації з метою посилення  рекламного ефекту.

Реклама не повинна створювати враження непотрібності медичних консультацій або хірургічних операцій. Реклама  не повинна містити тверджень  про те, що дія лікарських засобів  гарантована

Окрім цього, Закон про рекламу  закріплює такі важливі положення  щодо реклами у сфері охорони  здоров'я як те, що у рекламі лікарських засобів, медичної техніки, методів  профілактики, діагностики, лікування  і реабілітації забороняється участь лікарів та інших професійних  медичних працівників, а також осіб, зовнішній вигляд яких імітує зовнішній  вигляд лікарів. Також забороняється  вміщувати в рекламі лікарських засобів інформацію, яка дозволяє припустити, що лікарський засіб є  харчовим, косметичним чи іншим споживчим  товаром або що безпечність чи ефективність цього засобу обумовлена його природним походженням. Закон  також передбачає, що забороняється  реклама лікувальних сеансів, інших  заходів з використанням гіпнозу  та інших методів безконтактного, психічного або біоенергетичного впливу, а також забороняється реклама діагностики або лікування, які не ґрунтуються на безпосередньому контакті лікаря з пацієнтом.

 

Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" Цей закон регулює суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права й обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Стаття 4. Права громадян. Громадяни мають право на:

— безпечні для здоров'я і життя  продукти харчування, питну воду, умови  праці;

— навчання, виховання, побут, відпочинок та безпечне навколишнє природне середовище;

— участь у розробленні, обговоренні  та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного  та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з тих питань до відповідних органів;

— відшкодування збитків, завданих їх здоров'ю внаслідок порушення  підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

— достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я  населення, а також про наявні та можливі чинники ризику для  здоров'я та їх ступінь.

Стаття 5. Обов'язки громадян. Громадяни зобов'язані:

— піклуватися про своє здоров'я  та здоров'я і гігієнічне виховання  своїх дітей, не шкодити здоров'ю  інших громадян;

— брати участь у проведенні санітарних і проти-епідеміологічних заходів;

— проходити обов'язкові медичні  огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

— виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

— виконувати інші обов'язки, передбачені  законодавством про забезпечення санітарного  та епідеміологічного благополуччя.

У випадках заподіяння шкоди здоров’ю цивільний кодекс передбачає відповідальність у вигляді відшкодування втраченого внаслідок втрати або зменшення  працездатності заробітку, а також  додаткових витрат, пов’язаних із заподіянням шкоди здоров`ю, як, наприклад, витрат на санаторно-курортне лікування, придбання ліків, посилене харчування.

Наведемо деякі нормативно-правові  акти щодо охорони здоров'я:

— Постанова Кабінету Міністрів  від 24.04.1999, № 696 "Про затвердження Правил санітарної охорони території  України";

— Постанова Кабінету Міністрів  від 23.04.1999, № 667 "Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом";

— Постанова Кабінету Міністрів  від 09.03.1999, № 341 "Про Програму профілактики СНІДу та наркоманії на 1999— 2000 роки";

— Постанова Верховної  Ради від 19.02.1999, № 453 - ХІV "Про проект Закону України про захист населення  від інфекційних хвороб";

— Постанова Кабінету Міністрів  від 23.03.1998, № 357 "Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом".

До міжнародних угод можемо віднести Конвенцію проти всіх форм дискримінації щодо жінок (ратифікована Українською СРСР 24 грудня 1980), передбачаючи право на охорону здоров’я та безпечні умови праці, відзначає збереження функції продовження роду, забезпечення жінкам особливого захисту в період вагітності на тих видах робіт, шкідливість яких для здоров’я доведена, доступ до медичного обслуговування, зокрема в тому, що стосується планування розміру сім’ї, на доступ до відповідного медичного обслуговування, включаючи інформацію, консультації та обслуговування з питань планування розміру сім’ї. а втручання в особисте життя.

Серед інших міжнародних  договорів, ратифікованих і підписаних Україною, право на здоров’я зазначено в Конвенції про права дитини, ратифікованою Українською СРСР 27 лютого 1991 року.

Стаття 6 Конвенції передбачає право на життя кожної дитини і обов’язок держави забезпечити в максимально можливому ступеню виживання і здоровий розвиток дитини.

Стаття 24 Конвенції передбачає визнання права дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я. жодна дитина не може бути позбавлена свого права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров’я.

 

Міністерство освіти й  науки України

 

 

 

 

                    

 

                     Реферат на тему:

« Загальна характеристика законодавства про охорону здоров’я»

 

 

 

 

 

                                                                          Підготувала

студентка групи Ф-11

Грицишина Ірина

 

2013 рік