Види індукції

Повною індукцією називається  умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на основі вивчення всіх предметів цього класу.

 

 

 

Другий приклад. Слідчий, опитавши усіх нічних сторожів колективного господарства "Світанок", кожен  з яких засвідчив, що він не бачив  автомобіля, котрий цієї ночі проїздив по двору господарства, зробив узагальнюючий  висновок: "Жоден із нічних сторожів господарства "Світанок" цієї ночі не бачив автомобіля".

 

У вигляді схеми умови  від повної індукції можна записати так:

 

 

 

Повна індукція складається  із засновків і висновку. Розрізняють  засновки подвійного типу. 1. Засновки, у котрих виражені судження про окремі факти, їх у повній індукції стільки, скільки налічується предметів, що складають даний клас. 2. Один із засновків у повній індукції є  судження, у котрому виражено знання про те, що перелічені предмети вичерпують собою клас досліджуваних предметів. У практиці мислення цей засновок звичайно не висловлюється, а мається  на думці.

 

Повна індукція дає висновки не ймовірні, а достовірні. У цьому  важлива перевага повної індукції. Основою достовірності висновків  є те, що засновки у повній індукції вичерпують клас предметів.

 

Повна індукція застосовна не завжди. Вона можлива лише в тих  випадках, коли кількість предметів, що складає клас, невелика, чітко  обмежена і всіх їх можна вивчити.

 

У розумінні повної індукції серед логіків не існує єдиної думки. Розбіжності відбуваються щодо двох основних питань, а саме — питання  логічної природи повної індукції про  те, до яких умовиводів вона відноситься: індуктивних чи дедуктивних, та питання  про те, чи дає повна індукція нове знання.

 

Одні логіки розглядають  повну індукцію як правомірний вид  індуктивних умовиводів. Інші, наприклад, вважають, що повна індукція — це несправжня, така, що здається індукцією, а по суті — це дедукція. Таке твердження робиться на тій підставі, що в повній індукції висновок не поширюється на нові, не розглядувані в засновках предмети, що в повній індукції ми не виходимо у висновку за межі того, про що йдеться у засновках.

 

Дійсно, у повній індукції висновок про клас предметів робиться на основі вивчення всіх предметів  класу, висновок стосується тільки тих  предметів, за якими ми спостерігаємо. У цьому полягає одна з особливостей повної індукції. Але в основі поділу умовиводів на дедуктивні та індуктивні знаходиться спрямованість ходу думки, а не те, чи виходимо ми у висновку за межі того, що дано в засновках, чи ні. У дедукції рух думки здійснюється від загального до окремого, від  більш загального до менш загального. У дедукції до нового знання ми приходимо  внаслідок докладання якогось знання до окремого предмета або частини  предметів. Вихідним у дедукції є  загальне, поширивши яке на одиничне, ми здобудемо нове знання про цей  одиничний предмет.

 

В індукції рух думки здійснюється від окремого, одиничного до загального. Вихідним тут є не загальне, а  окреме, через котре ми приходимо  до знання загального. Чи буде загальне одержане шляхом вивчення всіх елементів  класу, чи тільки частини їх — принципового значення не має. Хід думки і в  тому, і в іншому випадку той  самий. Отже, логічна природа повної і неповної індукції одна й та ж. Вони відрізняються одна від одної  тільки структурою, пізнавальною роллю  і сферою застосування. Тому повна  індукція е умовиводом не дедуктивним, а індуктивним.

 

Не можна також погодитися з думкою про те, що повна індукція, оскільки у її висновках досліджувана ознака не поширюється на нові предмети, нібито не дає нового знання. Із того факту, що в умовиводах повної індукції розглядувана ознака не переноситься на нові предмети, ще не можна робити висновок про те, що у висновку повної індукції немає нічого нового. Висновок повної індукції — це не просто підсумовування засновків, а судження про клас у  цілому, знання загального, тим часом, як ми мали знання лише про окремі предмети класу.

 

Завдяки тому, що повна індукція дає достовірні висновки, вона використовується в доказах. У судовій практиці, і особливо в експертизі, вона застосовується досить широко. Більше того, під час  дослідження деяких об'єктів узагальнюючі висновки експертом можуть бути зроблені тільки у формі повної індукції. Так, експерт не може дійти висновку про характер дробу всієї партії патронів, що надійшли на дослідження, на підставі вивчення лише деякої частини  їх. Дослідженими мають бути всі  патрони. Так само, якщо на дверях наявні сліди злому, то експерт може зробити  висновок про те, яким знаряддям  нанесені наявні пошкодження, тільки на підставі дослідження усіх слідів і  не може зробити певного висновку, вивчивши лише частину їх.

 

 

 

 

Неповною індукцією називається  умовивід, у якому загальний висновок виводиться із засновків, котрі не охоплюють  усіх предметів класу.

 

У повній індукції засновки вичерпують усі випадки явища, котре  вивчається. У неповній індукції загального висновку про клас предметів ми доходимо на основі вивчення тільки якоїсь частини  предметів цього класу. Індукція називається неповною саме тому, що клас предметів, про який ми висловлюємо  узагальнюючий висновок, досліджується  нами не повністю.

 

Приклад. Під час обшуку в гр-на Сидоренка було вилучено 60 шерстяних дамських кофточок. Сім  кофточок мали етикетки фабрики "Червона  нитка". На цій підставі було зроблено гаданий висновок про те, що "Всі  кофточки, вилучені у Сидоренка, виготовлені  фабрикою "Червона нитка".

 

У цьому умовиводі висновок про всі виявлені та вилучені кофточки зроблений на підставі знання частини  вилучених кофточок

 

Особливість неповної індукції полягає в тому, що те, що нам відоме про частину предметів класу, ми поширюємо на увесь клас, на всі  його предмети. У неповній індукції знання з вивчених фактів переноситься на факти, котрі не вивчалися; ознаку, яка належить предметам, що спостерігалися, ми приписуємо і тим предметам  даного роду, котрі не були об'єктом  нашого спостереження. Ця властивість  неповної індукції досить важлива для  пізнання.

 

Як відомо, основна маса явищ має незчисленну кількість  окремих екземплярів. Вивчити їх усіх практично неможливо. Отже, узагальнюючого висновку про клас предметів у  таких випадках ми можемо дійти на основі пізнання лише частини предметів  класу. Неповна індукція і є тією формою умовиводу, в якій проходить  наше мислення при пізнанні таких  явищ.

 

Неповна індукція широко використовується в будь-якій галузі знання. Вона є  неодмінною формою пізнання в судовому дослідженні.

 

Приклад. У справі про вбивство громадянина М. було встановлено  такі факти: 1. Обвинувачуваний К. був  зацікавлений у вбивстві М. і підшукував способи і можливості для цього. Він двічі робив замах на життя  М.; 2. У день убивства обвинувачуваний  К. поїхав до лісу вслід за М.: той  поїхав туди на полювання; 3. Труп М. було знайдено в тому ж лісі. Біля трупа  виявився гребінець обвинувачуваного К.; 4. На одязі труна виявлені плями  крові, що збігаються з групою крові  обвинувачуваного К., а на одязі К. знайдені плями крові, яка за групою збігається з кров'ю вбитого; 5. Вдома  у обвинувачуваного К. під час  обшуку було знайдено пістолет зі слідами  нещодавно зробленого пострілу.

 

Досліджуючи кулю, вийняту  з трупа, і кулю, одержану від експериментального пострілу з назнаного пістолета, експерт дав категоричний висновок, що куля, вийнята з трупа, була вистріляна із пістолета, знайденого під час  обшуку в К.

 

6. На нікельованій пряжці  пояса, знятого з трупа М., виявлено  засохлий кривавий відбиток пальця, котрий, як установлено експертизою,  було залишено вказівним пальцем  правої руки К.

 

На підставі цих фактів суд дійшов висновку, що вбивство гр-на М. скоїв обвинувачуваний К.

 

Висновок суду про винуватця  злочину буй зроблений за допомогою  неповної індукції. Повна індукція тут не застосована. Вона взагалі  не може бути використана при розв'язанні питання про те, що вчинено, який злочин має місце у даному випадку, оскільки відновити злочинну подію  в усіх її деталях практично неможливо.

 

На стадії порушення кримінальної справи, коли слідчий має мінімальну кількість фактів і обставин, які  стосуються справи, узагальнюючий висновок про злочинну подію в цілому може бути зроблений тільки у формі  неповної індукції.

 

Розрізняють такі види неповної індукції: індукція через простий  перелік, індукція через відбір фактів і наукова індукція*

 

 

3.1. Сутність визначення

 

Якщо ми маємо справу з  поняттями, то нас цікавить перш за все їхній зміст. Розмірковуючи, наприклад, про право, слід знати  зміст цього поняття; кваліфікуючи скоєне як шпигунство, суд має знати  склад злочину шпигунства; викладаючи курс науки, лектор має роз'яснити зміст  основних її понять і т. д.

 

Зміст поняття, не поданий  у слові, що виражає поняття безпосередньо, не є очевидним. Наприклад, із самого слова "диспозиція" нам ще не відомий  зміст цього поняття. Зміст поняття  з'ясовується завдяки логічній дії (операції), що дістала назву визначення (definitio).

 

Визначенням (дефініцією) називається  розкриття змісту поняття.

 

Оскільки зміст поняття  складають необхідні, істотні ознаки предмета, то визначити поняття —  означає з'ясувати істотні ознаки предмета. Так, визначити поняття "наклеп" означає з'ясувати істотні ознаки наклепу.

 

Визначення розв'язує такі два пізнавальні (гносеологічні) завдання:

 

1. З'ясовує властивість  визначуваного предмета, дає відповідь  на запитання про те, що є  даний предмет.

 

2. Обмежує визначуваний  предмет від усіх інших суміжних  з ним предметів.

 

Так, визначаючи поняття "розбій" як 1) напад 2) з метою заволодіння  особистим майном громадян, 3) поєднаний  із насиллям, небезпечним для життя  або здоров'я особи, котра зазнає нападу, або 4) із загрозою застосування такого насилля, ми тим самим розкриваємо  сутність розбою, визначаємо його істотні  ознаки і відрізняємо розбій від  таких злочинів, як грабіж, крадіжка, бандитизм тощо.

 

Визначення е підсумком  складного й тривалого процесу  пізнання предметів або явищ. Визначенням  нібито завершується процес вироблення поняття. Але визначення не залишаються  незмінними, раз і назавжди встановленими. У пізнанні йдуть від одних  визначень, менш точних, до других, більш  точних, що відповідають даному рівню  розвитку знань.

 

 

 

Визначення відіграють важливу  роль у пізнанні та практиці. Жодна  наука не може обійтися без визначення своїх понять. Доти, доки відсутнє наукове  визначення того чи іншого поняття, немає  й точного знання істотності предмета, що відображається цим поняттям, відсутній  і критерій для відокремлення  одних предметів від інших. Наприклад, відсутнє в попередньому законі чітке  визначення поняття "посадова особа" призводило в судовій практиці до того, що особи, які не є посадовими (наприклад, пастух), розглядались іноді  як посадові, що породжувало судові помилки.

 

У той час же необхідно  мати на увазі, що будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки і полишає поза своїм змістом  масу інших ознак, якими наділений певний предмет. Визначення огрублює предмет, не виражає багатства його проявів, зв'язків і відносин.

 

3.2. Види визначень

 

Визначення бувають реальні  й номінальні. У реальних визначається предмет, у номінальних — ім'я  предмета.

 

До реальних визначень  відносять такі: визначення через  рід і видові відмінності, генетичне  та інші способи визначення. Розгляньмо кожен вид визначення окремо.

 

Визначення через рід  і видову відмінність.

 

При визначенні через рід  і видову відмінність визначуване  поняття підводиться під друге, більш ширше поняття, що є найближчим його родом, і вказуються ознаки, котрими  відрізняється визначуване поняття  від інших понять, які входять  до цього роду.

 

Наприклад, визначаючи поняття "присуд", спочатку називають рід "присуд є рішення", а потім  перелічують ознаки, що складають  видову відмінність "Присуд є рішення (рід), винесене судом у засіданні  з питання про винність чи невинність підсудного і про застосування або  незастосування до нього покарання (видова відзнака)".

 

Видова відмінність —  це ознака або група ознак, якими  відрізняється визначуваний предмет  від предметів, що входять до цього  роду. Ознак, які утворюють видову відмінність, має бути вказано у  визначенні стільки, щоб вони разом  з родовою ознакою виражали сутність визначуваного предмета і їх було достатньо для обмеження цього  предмета від усіх інших схожих предметів.

 

Визначення через рід  і видову відмінність можна виразити так: А є Вс.

 

У будь-якому визначенні розрізнюють  визначуване поняття (дефінієдум) —це  те" що визначається, і визначальне (дефінієс), те, за допомогою чого щось визначається. У наведеній формулі  А — визначуване поняття, а  Вс — визначальне. При цьому В  — означає рід, ас — видову відмінність.

 

Визначення через рід  і видову відмінність — найпоширеніший класичний вид визначення. Ним  користуються всі науки. У юриспруденції  є основним видом визначення. Але  тут цей спосіб має свої особливості, які полягають у тому, що при  визначенні кримінально-правових понять часто називають тільки ознаки видового визначення, а рід, до якого належить визначуване поняття, опускається. Такими, зокрема, є визначення багатьох конкретних видів злочинів, наявних  у кримінальному кодексі. Наприклад, у статті 126 КК України говориться: "Образа, тобто навмисне приниження честі й гідності особи, виражене у непристойній формі — Тут  поняття "образа" визначене через  рід і видову відмінність, але  у цьому визначенні перелічені тільки ознаки, що становлять видові відмінності (с): 1) навмисне 2) приниження 3) честі  й гідності 4) особи, 5) виражене в  непристойній формі.