Жіночий архетип за К. П. Естес

Доповідь на тему: «Жіночий архетип за К. П. Естес»

Послідовниця Юнга, доктор філософії, Клариса Пінкола Естес зробила свій внесок у вчення про архетипи, дослідив ши архетипні риси первозданної жінки у фун даментальній праці «Та, що біжить з вовками: жіночий архетип у міфах і сказаннях» .

Кларисса Пінкола Естес ( 27 січня 1945) - американський поет, філософ , лауреат численних премій [1], психоаналітик юнгіанської школи, є засновницею недавно створеного Гваделупської Фонду - організації, що присвятила себе боротьбі за права людини. Один з напрямків її діяльності - «терапія історіями» у спеціальних радіопередачах, трансльованих в «гарячі точки» по всьому світу -. Туди, де особливо потребують розради і підтримки .

Кларисса Пінкола Естес автор декількох книг про душу. Її роботи опубліковані більш, ніж на 30 мовах. Недавно її книги були видані на перській, турецькій, китайською та сербською мовами. Її книга «Та, що біжить з вовками» у списку бестселерів New York Times.

Нагороди

У 2006 Естес була прийнята в зал слави Колорадо жіночий зал слави. Володіє премією Джозефа Кемпбелла «Лауреат Award Lore».

Розгляд опозиції «чоловіче – жіноче» крізь призму виражених в ній архетипів є актуальним напрямом у побудові архетипної матриці будь-якої культури, у тому числі й української, оскільки сприяє визначенню можливих критеріїв для типологізації культур. Жіночий архетип в українській культурі не був предметом спеціального вивчення у вітчизняній науці. Мета статті - виявити основні підходи та тенденції у дослідженні жіночого архетипу в гуманітарних дискурсах.

Дослідження архетипних основ жіночої психіки, а також жіночого архетипу в культурі (спеціальне або у колі інших архетипів) якнайповніше представлене у працях послідовників К.-Г. Юнга: М.-Л. фон Франц («Процес індивідуації» [10], «Архетипні патерни у чарівних казках» [9]), С. Біркхойзер-Оері («Мати: Архетиповий образ у чарівних казках» [1]), К. Естес («Та, що біжить з вовками. Жіночий архетип у міфах та оповідях» [14]), Д. Шинода Болєн («Богині у кожній жінці: Нова психологія жінки. Архетипи богинь» [12], «Старші богині: Нова психологія жінки. Архетипи богинь» [13]), Е. Ноймана («Леонардо да Вінчі та архетип матері» [7], «Примітивні взаємостосунки дитини з матір'ю і перші фази дитячого розвитку» (1963), «Походження і розвиток свідомості» [6], «The Great Mother» (Princeton: Princeton University Press, Bollingen Series XL VII, 1974), «Amor and Psyche. The Psychic Development of the Feminine» (Princeton. Princeton University Press. Bollingen Series LIV, 1973), "On the Moon and Matriarchal Consciousness" in Spring, 1954. Рp. 83-100), Р. Джонсона («ВОНА: Глибинні аспекти жіночої психології» [4]), М. Вудман («Пристрасть до досконалості: Юнгіанське розуміння залежності» [2]), М. Хоуп («Сутність жінки. Її сила, таємниця, архетипи. Її Богиня» (Софія, 2006) [11], Ш. Роуз («Шлях жриці. Шлях Богині. Керівництво по пробудженню Божественної Жіночності» («Софія», Київ, 2007) [8], Ч. Гілкрайст («Коло Дев'яти. Аспекти психіки сучасної жінки в дев'яти архетипах» [3]). Окремо можна назвати роботу міфолога К. Кереньї «Eleusis: Archetypal Image of Mother and Daughter» («Елевсін: Архетипний образ матері та доньки») (1967) [5]. Це далеко не повний список досліджень жіночого архетипу в культурі.

Кларісса П. Естес присвячує своє дослідження Первозданній Жінці, дикій жінці як прототипу жіночності, яка «не залежить ні від культури, ні від епохи, ні від суспільного устрою. Змінюються її цикли, її символи і уособлення, незмінна лише сутність: Вона. Вона – те, що вона є. Вона зберігає свою цілісність. Вона – енергія, яка протікає крізь жінок» [14, с. 22]. «Вона – хранителька душі. Без неї ми втрачаємо форму. Якщо у людини немає з нею прямого зв'язку, її називають бездушною, або пропащою душею. Вона надає форму будинку душі і ліпить руками новий простір» [14, с. 45]. Серцевину жіночої душі складає природжена духовна сутність. Розвиток зв'язку з дикою природою К. Естес вважає найважливішою частиною індивідуації жінки, оскільки саме в Первозданній Жінці містяться всі необхідні для існування інстинкти і знання. Щоб осягнути цей архетип і гідно оцінити його, жінка повинна «найуважніше віднестися до тих думок, відчуттів і звершень», які додають їй сили, а також правильно врахувати послаблюючі її «внутрішні та культурні чинники»

Аналіз джерел послідовників юнгіанського архетипного аналізу особистості дозволяє виявити основні тенденції досліджень жіночого архетипу в гуманітарних дискурсах:

– розкриття інстинктивної природи жіночої душі (К. Естес);

 – аналіз патернів жіночого позасвідомого, символічно представлених у міфологічних образах (Д. Шинода Болєн, Ч. Гілкрайст, М. Хоуп, Ш. Роуз) та казкових персонажах (М.-Л. фон Франц, С. Біркхойзер-Оері).

У праці «Та, що біжить з вовками» Естес зверта ється до образу старої жінки-вовчиці, яка зби рає вовчі кістки і, співаючи пісню, повертає тварин до життя. Ця жінка втілює у своїх вчи нках природні цикли і навчає приймати смерть як передумову життя. На думку дослі дниці, все, що «нам треба шукати - нездоланну ж иттєву силу, кістки» (переклад мій. - Г. Б.) [2, 38]. Думки героїні повісті суго лосні висновку Естес: «Воно все одно наросте, як м’ясо на кістках, були б к іс тк и .» [4, 19]. У ній ніби лунає пісня жінки-вовчиці, для якої кістки - суть, що не міняється, те, що можна відродити, повернути до ж иття інстинктами первозданної жінки. Чоловік героїні подиво ваний її здатністю реагувати на найбільші втрати: « .см ер ть близьких родичів вона сприймає суто по-біблейськи.» [4, 18]. Вона володіє рідкісним умінням гідно зустріти смерть рідних і відпустити померлого заради нового життя, виявляючи в цьому архетипні риси первозданної жінки, яка здатна керува тися інстинктами адаптації.

До аналізу

Спробуймо  визначити своєрід ність художньої реалізації архетипних рис первозданної жінки в повісті Г. Пагутяк «Захід сонця в Урожі».

Письменниця моделює духовне ж иття Ж інки в монологах, у яких повсякчас натрап ляємо на описи її страху й неспокою: «Вони відводять ніж, націлений на мене» [4, 7]. Від таких нав’язливих станів героїня рятується фантазіями та вигадками, які усе ж засвідчу ють борсання творчих поривів, намагання живити вроджений вогонь креативності. Свої надумані історії Ж інка пояснює одноманітніс тю й передбачуваністю сільського життя. На думку Естес, відсутність подієвості й плинно сті інформації негативно позначається на первозданності особистості. Сама Г. Пагутяк наголошувала на важливості уяви як рушій ної сили, за допомогою якої людина здатна змінити світ, погоджуючись у цьому з І. Кан том. Отож головна героїня повісті використо вує її як дієвий механізм для побудови влас ного мікрокосму, що служить порятунком від стагнації зовнішнього життя. Такі межові сві ти Я. Голобородько називає «Ірраціо-МогМ» і відстежує їх інсталяцію у творах авторки як засіб розш ирення художнього простору: «...Г. Пагутяк послідовно виявляє та змальо вує переходи своїх персонажів з реального, видимого світу в невидимий і н авп ак и .»

Жінка з повісті Г. Пагутяк доволі часто виявляє ознаки жевріння життєдайної перво зданності, не зважаючи на очевидні симптоми роз’єднаності з інстинктивною природою.

Вчена(Еспес) стверджує,причиною того , що жінка переживає глибоку душевну кризу є те, своїм способом життя зраджує власній «дикій» природі. К. П. Естес вважає, що такий стан дозволяє діагностувати порушення конструктивних стосунків з первозданною жінкою, «вказує на серйозні порушення чи повну втрату зв’язку з глибинною, інстинктивною душею». До симптомів «хворо би» вона відносить виснаженість, пригніче ність, розгубленість, втому, тривожність, слабкість, непостійність, роздратованість, ску тість, відсутність натхнення, перманентні сумніви, вагання, закритість, інертність, нев певненість, нерішучість тощо. Дослідниця за кликає відновити, налагодити зв’язок із пер возданною жінкою, тоді вона «стане союзницею, лідером, зразком, учителем».

На думку Естес, кожна жінка має шукати ліки від душевних розладів у природі. Героїня повісті інтуїтивно вбачає джерело внутрішньо го світла в сонці, адже темрява зовнішнього життя негативно впливає на формування осо бистого психічного рельєфу: «Не знаю більше ніякого світла, крім світла призахідного сон ця» [4, 10]. На думку Юнга, «.Сонце насправді є символом джерела життя й вищої цілісності людини» (переклад мій. - Г. Б.) [3, 482]. Відсут ність сонця, відповідно, ототожнюється зі смер тю і потойбіччям. Отож, назву повісті можна тлумачити як віддзеркалення концепції твору: лише повернення до природних витоків, до життєдайних начал забезпечує цілісність осо бистості та її автентичність. Утім вона акуму лює й інші символічні значення, тому її можна прочитати в різних знакових системах, що свід чить про відкритість до множинних інтерпре тацій, аналіз яких виходить за межі запропоно ваного дослідження.

Як бачимо, героїня повісті «Захід сонця в Урожі» перебуває в пошуках себе справжньої Вона інтуїтивно прагне віднайти в природі ліки від невтішних рефлексій і постійного передчут тя лиха. Героїня іноді наближається до своєї інстинктивної природи, проте несприятливі зовнішні обставини стають на заваді швидкого єднання з первозданною жінкою. Галина Пагу тяк обрала виразні й переконливі форми репре зентації архетипних рис первозданної жінки та способи їх художньої артикуляції.

Уривок для аналізу

ГАЛИНА ПАГУТЯК «Захід сонця в Урожі»

«Душа метелика»

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не почув дощ, бо, нарікаючи на нього, ми викличемо справжнє лихо: цілу ніч дзвонитимуть краплі по підвіконні, і тоді не заснуть навіть пташки. Так само не треба сердитись на вітер, бо він вдарить нас в обличчя і поб'є шибки. Офіруймо присмерку тишу й нерухомість, щоб віднайти в домі мир.

Коли нарешті запалиться світло, біймося за комах, які злітаються до нього. Вони ще тільки сьогодні народились і можуть сплутати сонце з жарівкою їхнє наївне самоспалення викличе у нас думки про смерть, страх перед нею.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабливим життя після життя, важко усвідомлювати, що ти стаєш абсолютно непотрібним.

Та чи буде нам добре на тому світі? Чи віднайдемо там мир, якщо не мали його досі? Може, нас там сваритимуть за ганебні вчинки?

І тут досить дверей, у які ми боїмося зайти: дерев'яних, залізних, золотих. Не пізнавши світ, відходимо в інший, звільнені від тіла, щойно народжені, летимо до світла, що сяє в сутінках. Ще один метелик, ще один...

Не випадково ми стрічаємо стільки аналогій у довколишньому світі. Вони вчать нас жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити у розрізненому цілісне, в цілісному — розрізнене, у собі — інших. Навіщо?

Тільки почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські проблеми. Дуже важко жити серед людей. Вони весь час нагадують про існування часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що обов'язково треба розбиватись до крові, щоб подолати стіну і потрапити в сад. Але знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж суспільним. Дитинство, розквіт, старість — це не дія часу, а стан душі, її різні обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, або немовля, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що вміють самі: автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи б розгублено над цією мізерією. Як все-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш не природнішу істоту.