Історична ґраматика української мови

Історична ґраматика української мови

Вступ

У сучасному мовознавстві існує дві головних галузі досліджень – описова (дескриптивна) та історична – перша з яких займається сучасним станом мови на найрізноманітніших рівнях її функціонування, тоді як предмет другої – розвиток мови, аналіз причин, що призвели до змін мови, на історичному тлі. Ця галузь не лише описує мовні явища, але ще й пояснює їх; вона показує взаємозв’язок між такими явищами, які раніше вважалися ізольованими. Історична ґраматика працює переважно з письмовими пам’ятками мови, але велику увагу приділяє діалектам, бо в останніх можуть зберігтись і зберігаються певні реліктові форми, які літературна мова втратила.

Таким чином, будь-яка мова вивчається з двох аспектів: діахронічного (від грец. διά – через та χρόνος – час)  та синхронічного (від грец. σύν – спів-, су- та χρόνος). Ці дві точки погляду на мови відповідають двом дісциплінам механики – статиці та кінематиці, з яких перша вивчає фізичні тіла у стані рівноваги, а друга – у стані руху.

Щодо відносин між двома вказаними галузями Отто Єсперсен вказує: «… історична лінґвістика не може зробити зайвою описову, оскільки історична лінґвістика завжди мусить ґрунтуватись на описі тих етапів у розвитку мови, які нам безпосередньо доступні; у відношенні ж багатьох мов відома лише одна стадія розвитку, яка може стати предметом наукового вивчення. З іншого боку, вивчаючи мови, не слід випускати із зору  й те, про що ми дізнаємось у результаті вивчення таких мов, які піддаються історичному дослідженню, а саме: мови завжди знаходяться у стані зміни, вони ніколи не бувають повністю зкам’янілими; у кожній з них обов’язково присутні елементи, які можуть змінитися навіть у межах однієї ґенерації.»1

Отже, й у курсі української мови виділяються дві самостійні дісципліни – курс сучасної української мови та курс історичної ґраматики.

1 Есперсен Отто. Философия грамматики. – М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1958. – с. 30-31.