Сонет епохи Відродження у творчості Данте, Петрарки, Ронсара й Шекспіра

Міністерство освіти та науки України

Сумський державний педагогічний університет імені А.С.Макаренка

 

Інститут філології

Відділення іноземних мов

Секція зарубіжної літератури

 

 

 

 

 

 

 

Сонет епохи Відродження  у творчості Данте, Петрарки, Ронсара  й Шекспіра

Індивідуальне науково-дослідне завдання

       Індивідуально-авторські  риси в ренесансному сонеті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконавець –

Студентка 311.2 групи

Бурда Анастасія

 

 

Науковий керівник –

канд. філол. наук, доцент

Литвиненко Тетяна Миколаївна

 

 

 

 

 

 

 

 

Суми – 2013

 

 

 

Розпочати своє дослідження хочу з  творчості представника письменництво  доби Відродження – Данте.  Ключ до визначення індивідуальності та особливості творчості Данте, до розуміння суперечливої суті його творчості дають слова Ф. Енгельса: «Першою капіталістичною нацією була Італія. Кінець феодального середньовіччя, початок сучасної капіталістичної ери відзначені велетенською постаттю. Це - італієць Данте, останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу» 

«В своїх очах вона несе Кохання,- На кого гляне, всі блаженні вмить; Як десь іде, за нею всяк спішить, Тріпоче серце від її вітання.» (Сонет 11).  Найпрекраснішим образом багатьох сонетів Данте є Беатріче, його закохана. Кохання Данте до Беатріче - поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот. Однак поет детально не описує зовнішності коханої, лиш деколи намічає окремі штрихи: Беатріче посміхнулася, заговорила тощо. Уявлення про Беатріче створюється передачею благотворного впливу її краси на людей. Кохання в трактуванні Данте- це жива істота. В дусі традицій «солодкого нового стилю» Данте замислюється у своїх віршах над природою любовного переживання, його складністю, відзначає його ірраціональність.

Зміст віршів Данте не обмежується прославленням Беатріче. Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет, його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші. У такому пильному інтересі до власної творчості, поетичної індивідуальності виявляються нові риси, які наближають Данте до Відродження. Подих цієї доби відчувається і в силі почуттів ліричного героя, в багатстві його поетичної уяви.

 

«Божественною комедією» Данте  завершилася доба Передренесанс  в італійській літературі. На цьому  грунті створюється якісно нова література, яка спирається на античність та народну  літературну традицію, набуває народно-демократичного характеру. Провідне місце в культурі і літературі цього часу займає Франческо Петрарка.

Уже в 30-ті роки виразно проявляються ті риси особистості Петрарки та його життєвої поведінки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу. Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, індивідуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до власного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи, допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керуватися у житті.

Сонет 267

Де погляд ніжний, де чарівний вид;  
Де постать горда, де струнка постава, 
Де мова та бентежна й величава,  
Що завдає негідникові встид? 
Де сміх, що жалить того, хто набрид?  
Де та душа, що, мов зоря яскрава,  
Висока й гідна владарського права,  
Небесний нам осяяла блакит? 
Я вами дихаю, для вас палаю,  
Я народивсь для вашого єства,  
Без вас мені нема й не треба раю; 
Як радість відійшла моя жива,  
В словах надію я плекав безкраю,  
Та вітер порозвіював слова.

Найголовнішим у сонеті Петрарки є заглиблення у внутрішній світ реальної земної людини, відкриття  його безмірного багатства і складності. У цьому найповніше виявляється утвердження гуманістичного погляду на людину. Важливо й те, що у творі вимальовується той людський образ, який стоїть у центрі ліричних поезій Петрарки. Основу змісту творів становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, заглиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до своїх почуттів, роздумує над їхньою суперечливістю. Не раз він замислюється над незбагненною складністю внутрішніх рухів людської душі, наприклад у 132-му сонеті.

«Як не любов, то що ж це бути може?

А як любов, то що ж таке вона?

Добро? - Та ж в ній  скорбота нищівна.

Зло? - Але ж муки ці солодкі, боже!...»

У віршах різної тематики вимальовується образ нової людини з її складним  внутрішнім світом. Вона ще вагається, не легко розстається з християнсько-аскетичною мораллю середньовіччя, в неї ще остаточно не сформувалася нова система найвищих моральних цінностей, але вона вже цілком пов'язана з життям, з його земними радощами і болями.

Петрарка свідомо і  продумано створював власний  індивідуальний стиль. Він володів  великим даром слова і вірив  у силу художньої мови. Безперервно працював поет над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх, змінював, прагнучи довершеності. Він домагався краси форми, відточеності вірша, вишуканої образності. Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взірця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів, його наслідування породило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету позначена творчість найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також слов'янських країн епохи Відродження.

 

П'єр де Ронсар – французький письменник 16 століття. Очолював поетичне об'єдннання «Плеяда», що стояло на засадах збагачення національної літератури надбанням і здобутками літератур Стародавньої Греції та Риму.

Ронсар оточений був  за життя такою ж славою і шаною, як пізніше - В. Гюго. У XVII в. Ронсар був засуджений Буало в «Поетичному мистецтві» і з тих пір був зовсім не відомий до початку XIX ст., коли Сент-Бев романтики відновили славу його лірики. Ронсар - по перевазі лірик. Умовність розробленої ним доктрини спонукала його складати штучні «пиндарівські оди», в яких поезія пригнічена вченістю; але вірш його в цій важкій школі придбав велику гнучкість. Відкинувши антистрофу і епод, Ронсар ввів ліричні форми високої краси і звучності. Він вніс у французьку поезію нескінченну різноманітність поетичних розмірів і створив гармонію вірша. Він не запозичив у давнину зовнішніх форм, але був пройнятий античним духом, сказавши у всій його творчості. У його ліриці помітна також значна частка італійського впливу. У його піснях і сонетах (близько 600) петраркізм поєднується з чуттєвістю і ніжною сумом, малюючи любов, смерть, життя природи. У деяких віршах (наприклад, «Mignonne, allons voir si la rose», «Nous vivons, ma Panias», «Quand Vous serez vieille») Ронсар - прямий попередник ліризму XIX в. Великим поетом Ронсар може бути названий насамперед як творець багатою ліричної форми, різноманітних нових розмірів (ронсарівска строфа в 6 віршів aabccd та ін.)

Приют одинокой души

Любя, кляну, дерзаю, но не смею, 
Из пламени преображаюсь в лед, 
Бегу назад, едва пройдя вперед, 
И наслаждаюсь мукою своею.

Одно лишь горе бережно лелею, 
Спешу во тьму, как только свет блеснет, 
Насилья враг, терплю безмерный гнет, 
Гоню любовь — и сам иду за нею.

Стремлюсь туда, где больше есть преград. 
Любя свободу, больше плену рад, 
Окончив путь, спешу начать сначала.

Как Прометей, в  страданьях жизнь влачу, 
И все же невозможного хочу,— 
Такой мне Парка жребий начертала.

 

Продовжує залишатися аж до наших днів загадкою, незважаючи на незліченні дослідження, найзнаменитіша частина поетичної спадщини Шекспіра - його сонети. Сучасникам вони здавалися «солодкими як цукор».

З перших років XIX століття зневага до сонетів замінюється  ставленням протилежним, початок якому  поклав поет Вільям Вордсворт. Він захоплено відгукнувся про поетичну значенні сонетів, а крім того, угледів в них автобіографічний відбиток і вважав, що «цим ключем відмикається серце поета».

Дослідники сонетів  розпадаються на два головні напрямки: одні все в них вважають автобіографічним, інші, навпаки того, бачать в сонетах чисто літературне вправу в модному стилі, не заперечуючи, втім, автобіографічного значення деяких подробиць. В основі автобіографічної теорії лежить абсолютно правильне спостереження, що сонети - не просте збори окремих віршів. Кожен сонет містить в собі, звичайно, щось закінчене, як цільне вираз однієї якої-небудь думки. Але якщо читати сонет за сонетом, то безсумнівно видно, що вони складають ряд груп і що в межах цих груп один сонет як би є продовженням іншого.  

Порівняльне зіставлення сонетів Шекспіра з сонетами інших англійських сонетістов, особливо Даніеля, з повною очевидністю показало, що безліч мотивів, поетичних думок і порівнянь Шекспір ​​запозичив у своїх попередників з тією ж легкістю, з якою він запозичив і сюжети своїх драм. Правда, як і в драмах, він значно поглибив зміст своїх запозичень і надав їм такий блиск, що зайняв перше місце в ряду англійських сонетістов. Але, у всякому разі, про автобіографічності вже не може бути тут мови. Всього характернее, звичайно, що вся знаменита «чорна» дама, з її «чорною» зрадою і прокльонами поета за її адресою, цілком взята з сонетів відомого Філіпа Сідні, який у свою чергу взяв її у сонетістов французьких та італійських. Але, може бути, сильніше всяких вчених доводів проти любовної теорії походження сонетів Шекспіра говорить просте естетичне почуття.

«Ее глаза на звезды не похожи 
Нельзя уста кораллами назвать, 
Не белоснежна плеч открытых кожа, 
И черной проволокой вьется прядь.» 

Список використаної літератури:

Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 22, с. 362.

Данте Алігієрі. Vita nova.- К.: Дніпро, 1965.

Франко Іван. Данте Алігієрі.- Львів, 1913, с. 4.

Петрарка Франческо. Избранное. Автобиографическая проза. Сонети.- М.: Худож. литература, 1974, с. 16.

www.wiki.ua//per.de.ronsar//

http://www.stihi-rus.ru/World/Shekspir/