Соціальне та історичне у характері пана де Реналя – одного із персонажів Ф.Стендаля «Червоне і чорне»

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 09 Сентября 2013 в 21:48, курсовая работа

Краткое описание

“Жив, любив, страждав”, - написано на надмогильному пам’ятнику
Анрі-Марі Бейля, який творив під псевдонімом Стендаль. [11;c.14] Із 1800 до
1812 він служив сублейтенантом в армії Наполеону. Разом з іншими
“орлами” пройшов Італію, Берлін, Відень, Москву. Після падіння Наполеону
не зміг існувати у Франції епохи Реставрації і поїхав до Італії, де приймав
участь у боротьбі карбонаріїв, товаришував із Байроном, у 1821 р.
повернувся до Франції, а після перемоги республіканців, у 1831 р. отримав
посаду італійського консула і до кінця життя мешкав в Італії, яка
приваблювала його набагато більше, ніж Франція.
Стендаль вважав себе романтиком. Колись революційна Франція
відштовхувала його. Він не бачив там справжніх характерів, а бачив
анемічних, застиглих у сліпій покорі істот.

Содержание

ВСТУП…………………………………………………………………………….3
Розділ 1 Соціально-політична ситуація у Франції у період Реставрації ..……5
1.1 Франція за часів Реставрації (1815-1830 рр.)……………………………….5
1.2 Особливості розвитку реалістичної літератури у Франції у ХІХ
столітті…………….................................................................................................7
1.3 Життєвий та творчий шлях Стендаля……………………………………….9
Розділ 2 Пан де Реналь як типовий представник старої буржуазії у Франції.14
2.1 Історична основа роману «Червоне і чорне», символічність назви та
проблематика твору.…………………………………………………………….14
2.2 Образ пана де Реналя………………………………………………………..18
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..23
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………

Скачать полностью (139.26 Кб) Сколько стоит заказать работу?
Прикрепленные файлы: 1 файл

Курсовая зар-лит.pdf

— 146.59 Кб (Скачать документ)
Page 1
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
Кафедра зарубіжної літератури і
компаративістики
 Соціальне та історичне у характері пана де Реналя –
одного із персонажів Ф.Стендаля «Червоне і чорне»
 Курсова робота із
зарубіжної літератури
Бикова Іллі Васильовича
студента 32 групи
факультету іноземних мов
спеціальність «мова і література
англійська»
науковий керівник
Вечірко Оксана Леонідівна
кандидат філологічних наук,
доцент
Кіровоград – 2012 р.
Page 2

2
 ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….3
Розділ 1 Соціально-політична ситуація у Франції у період Реставрації ..……5
1.1 Франція за часів Реставрації (1815-1830 рр.)……………………………….5
1.2 Особливості розвитку реалістичної літератури у Франції у ХІХ
столітті…………….................................................................................................7
1.3 Життєвий та творчий шлях Стендаля……………………………………….9
Розділ 2 Пан де Реналь як типовий представник старої буржуазії у Франції.14
2.1 Історична основа роману «Червоне і чорне», символічність назви та
проблематика твору.…………………………………………………………….14
2.2 Образ пана де Реналя………………………………………………………..18
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..23
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………...…..25
Page 3

3
 ВСТУП
“Жив, любив, страждав”, - написано на надмогильному пам’ятнику
Анрі-Марі Бейля, який творив під псевдонімом Стендаль. [11;c.14] Із 1800 до
1812 він служив сублейтенантом в армії Наполеону. Разом з іншими
“орлами” пройшов Італію, Берлін, Відень, Москву. Після падіння Наполеону
не зміг існувати у Франції епохи Реставрації і поїхав до Італії, де приймав
участь у боротьбі карбонаріїв, товаришував із Байроном, у 1821 р.
повернувся до Франції, а після перемоги республіканців, у 1831 р. отримав
посаду італійського консула і до кінця життя мешкав в Італії, яка
приваблювала його набагато більше, ніж Франція.
Стендаль вважав себе романтиком. Колись революційна Франція
відштовхувала його. Він не бачив там справжніх характерів, а бачив
анемічних, застиглих у сліпій покорі істот.
Той, хто на початку життя зіткнувся з французькою революцією та
наполеонівськими походами, не міг примиритися із буденністю. Його
приваблювали величні особистості Наполеону, пап і князів часів Ренесансу.
Їх, безумовно, не можна вважати моральними взірцями: Наполеон знищив
своїх колишніх товаришів по боротьбі за ідеали свободи, і призначив себе
імператором Франції. І Стендаль засудив його. Але на фоні нікчемних
Бурбонів, які повернулися до влади за часи Реставрації, постать “маленького
капрала” виглядала величною. Стендаль цінував у ньому не самодержця, а
республіканського генерала.
Роман “Червоне і Чорне” (1831) народився від газетної хроніки про
карний злочин. Цікаво, що злочинів, подібних тому, що скоїв Жюльєн
Сорель, у Франції періоду Реставрації відбулося декілька. Хлопці (збереглися
імена Берте, Лаффарга) заради кар’єри і місця у суспільстві йшли на
вбивство, на зраду, на обман, і це були не жалюгідні, а досить сильні
особистості.
Республіканця і наполеонівського солдата, який писав під псевдонімом
Page 4

4
 “барон де Стендаль, кавалерійський офіцер”, глибоко обурювали подібні
тлумачення, і він створив роман, в центр якого поставив простолюдина із
гарячою кров’ю (Червоне), який народився в епоху, коли старі форми життя
знову повернулися на арену, в мертвий сезон епохи Реставрації (Чорне).
Згідно з думкою Горького, Стендаль підняв “досить буденний карний злочин
на рівень історико-філософського дослідження суспільного устрою на
початку ХІХ ст.” [13;c.12]
Актуальність теми полягає в тому що, стара буржуазія періоду
Реставрації Бурбонів мало досліджена і при умові відсутності цього
прошарку суспільства, важко уявити загальну картину розвитку Франції ХІХ
століття. Завдяки роману Ф.Стендаля «Червоне і чорне» ми маємо
можливість охарактеризувати цей прошарок населення на прикладі пана де
Реналя.
Мета роботи полягає в розкритті соціального розвитку Франції за доби
Реставрації та дослідженні положення старої буржуазії у соціальній ієрархії
у цей період за допомогою текстуального аналізу образу пана де Реналя.
Завдання роботи:
 1.
 На текстуальному аналізі твору Ф.Стендаля «Червоне і чорне» розкрити
соціальні та історичні риси старої буржуазії періоду Реставрації Бурбонів
у Франції на прикладі образу пана де Реналя;
 2.
 Розглянути соціально-політичну ситуацію у Франції у період Реставрації;
 3.
 Дослідити розвиток реалістичної літератури у Франції у ХІХ столітті та
внесок Ф.Стендаля у світову літературу.
Об’єктом дослідження виступає роман Стендаля “Червоне і чорне” та
історія Франції періоду Реставрації Бурбонів.
Предметом дослідження є образ пана де Реналя, як типового
представника старої буржуазії у Франції ХІХ століття.
Розділ 1: Соціально-політична ситуація у Франції у період Реставрації
Page 5

5
 1.1.
 Соціально-політична ситуація у Франції у період Реставрації
Остаточно позбувшись Наполеона, його переможці вдруге відновили
на троні Людовика XVIII. З ним до Франції повернулися тисячі дворян, які
жадали розправи над своїми ворогами. Вони вимагали відновлення
феодальних привілеїв та повернення втрачених маєтків. Усюди чинилися
погроми та вбивства, особливо на півдні. Маршал Ней та численні офіцери,
які підтримали повернення до влади Наполеона, були розстріляні. Десятки
тисяч чиновників та офіцерів було вигнано зі служби під приводом
„політичної неблагонадійності". Надзвичайні суди винесли більше ніж 10
тис. звинувачувальних вироків з політичних справ. У країні лютував білий
терор.
Та Реставрація Бурбонів не привела до відновлення дореволюційного
режиму у Франції. Навіть переможці Наполеона розуміли, що повне
повернення до колишніх порядків неможливе і абсолютизм може викликати
у Франції лише новий революційний вибух. Рішення Віденського конгресу
зобов´язували Людовика XVIII ввести у Франції конституцію і не зазіхати на
основи суспільного ладу, створеного при Наполеонівській імперії. Тому
Людовик визнав і підтвердив громадянську рівність усіх підданих і права
нових власників на майно, здобуте під час революції. Було збережено
адміністративне управління і буржуазні кодекси законів, створених
Наполеоном. Дворянські титули, отримані від Наполеона, залишилися
чинними, але були відновлені також і титули старого дворянства.
Конституція під назвою „Хартія 1814 року" обмежила владу короля.
Законодавчим корпусом з двох палат: верхньої палати перів (аристократією),
які призначалися королем, та нижньої палати, яка обиралася вузьким колом
виборців лише чоловічого населення з високим майновим цензом. Ним
володіло лише 90 тис. Правом бути обраним володіли тільки 15 тис. Так було
досягнуто компроміс між прошарком великих землевласників і верхівкою
буржуазії.
Page 6

6
 У Франції інтереси поміщиків усе більше перегукувалися з інтересами
банкірів, підприємців, які часто були водночас і великими землевласниками.
Численні дворяни, незважаючи на свої аристократичні титули, переходили в
стан буржуазії, вступали до капіталістичних компаній з фінансистами для
експлуатації шахт, копалень, отримували великі прибутки. У 1815-30 pp.,
незважаючи на реакційний режим Реставрації, країна продовжувала розвиток
капіталістичним шляхом. Промислова революція помітно просунулася
вперед. Посилювалася механізація ручної праці. Поширювалося будівництво
шосейних доріг, річкових каналів, пароплавів. Обіг зовнішньої торгівлі зріс
удвічі.
Але в цілому промисловий переворот у Франції відбувався повільніше,
ніж в Англії. Переважали дрібні селянські господарства і це гальмувало
розвиток великої промисловості. Йшло розшарування селянства. Зростав і
робочий клас, оскільки збіднілі селяни поповнювали його лави. Зростає
безробіття. У 1827-31 pp. у Франції розпочалася перша загальна криза
перевиробництва. Стала знову назрівати революційна ситуація. Правління
Карла X не влаштовувало буржуазію, вона готувалася до його заміщення на
Орлеанську династію в особі Луї-Філліпа. У 1822 р. французькі карбонарії
спробували підняти повстання, але були розгромлені. Однак, невдовзі
революційна ситуація загострилася знову. У березні 1830 р. Карл X
розпустив палату депутатів і підписав 4 ордонанса, які скасовували виборче
право, свободу друку, вводили цензуру. Це, звісно, призвело до
революційного вибуху. 27 липня 1830 р. у Парижі почалося повстання. 29
липня палац Тюїльрі було взято штурмом, Карл X втік зі столиці. Було
створено тимчасовий уряд. Відновлювалася Національна гвардія, королем
було проголошено Луї-Філліпа Орлеанського.
Липнева революція закінчилася заміною дворянської монархії
буржуазною. Демократичні кола на той момент були слабкі та
неорганізовані, вони не були спроможні очолити революцію. У них не було
Page 7

7
 чіткої програми. Липнева революція встановила панування фінансової
аристократії.
1.2 Особливості розвитку реалістичної літератури у Франції у XIX
столітті
XIX століття увійшло в історію людства як період становлення
капіталістичних відносин, стрімкого розвитку промисловості. Це знайшло
відображення у настроях французьких діячів культури.
У творах представників реалістичного напряму відобразилися роздуми
про свій час і людину, а їх естетичні відкриття набули всесвітнього значення.
Стрімкого розвитку в літературі в цей час набула проза, зокрема жанр
роману.
Роман - великий за обсягом епічний твір, у якому життя звичайних
людей розкрито на тлі історичних, соціальних подій чи обставин.
Становлення французького реалістичного роману пов'язане із
творчістю Стендаля і Бальзака. Хоча самі письменники реалістами себе не
називали, однак їхні теоретичні праці заклали підвалини естетики реалізму.
Сучасний тип роману склався ще у XVIII столітті. Можливості цього
жанру розкрили діячі Просвітництва, зосередивши увагу на зображенні долі
людини на тлі історичних подій. Проте вони не змогли розкрити глибоких
внутрішніх зв'язків між героями та дійсністю, у якій вони діяли. Це завдання
виконав реалістичний роман XIX століття. Найповніше вираження реалізм
знайшов у жанрі соціального роману. Його риси: широта проблематики,
високий викривальний пафос, прагнення зберегти спостереження над
явищами життя в монументальних художніх образах великої узагальнюючої
сили.
Письменники-реалісти не цурались історичного роману ("Саламбо"
Г.Флобера), але в основному тематика їхніх творів - сьогоденне життя
суспільства. Показовими у цьому плані були підзаголовки до романів
Ф.Стендаля "Червоне і чорне" - "Хроніка XIX ст.", Г.Флобера "Пані Боварі" -
Page 8

8
 "Провінційні звичаї", що свідчили про їхній соціальний характер.
Демократизація героя - характерна ознака реалістичного роману. Посилилася
увага до внутрішнього світу людини.
Аналіз і самоаналіз стали обов'язковими ознаками реалістичного
психологічного роману. Однак психологічний аналіз раннього реалізму, так
само як і у просвітителів, ще позначений раціоналізмом: почуття визначалися
за тими законами, що й думка.
Одночасно розвивався і соціально-побутовий роман. Письменники-
реалісти відходили від властивої романтикам однолінійності у зображенні
героя, показували суперечливість людської особистості. Хоча інколи
персонажі покладали надію на домінуючу рису чи пристрасть, яка вступала в
конфлікт із дійсністю чи гуманними ідеалами і рухала сюжет художнього
твору. Поняття "позитивного героя" вже не розумілося як ідеал особистості,
йому притаманні й негативні риси, що дозволило розкрити реально
характери героїв.
Особливості французького реалістичного роману:
 l
 розкриття складного взаємозв'язку між характером людини та історичними
умовами;
 l
 створення автором широкої панорами дійсності: від провінції до столиці;
 l
 показ представників різних соціальних прошарків;
 l
 особливе місце і значення ролі автора у романі;
 l
 створення типових образів, складних і суперечливих характерів;
 l
 глибина психологічного аналізу.
Отже, автори французького реалістичного роману зробили новий крок
у напряму висвітлення життя людини, показавши залежність її від суспільних
умов, визначивши найбільш характерні соціальні проблеми, створивши
узагальнені і водночас індивідуальні характери.
1.3 Життєвий та творчий шлях Федеріка Стендаля
Page 9

9
 Справжнє ім’я письменника – Марі Анрі Бейль. Рано усвідомивши своє
покликання, ще у юнацькому віці зробивши не одну пробу пера, він, проте,
закінчив свій перший художній твір майже в сорокап'ятирічному віці, а до
цього прожив неспокійне життя військового, мандрівника, публіциста,
критика, що вступав у палкі суперечки тих років про живопис, музику, театр.
Він був на шість років старшим за французьку революцію 1789 року.
Народився майбутній письменник 23 січня 1783 року у Греноблі, на півдні
Франції.
Хлопчаче бунтарство проти набожної благопристойності, нудьги та
розважливості, що царювали в оселі його батька, адвоката судової палати в
місті Греноблі. Семирічною дитиною Стендаль втратив матір, котра все ж
встигла, залишити в його пам'яті образ жінки мрійливої, ніжної та занадто
вразливої, щоб довго виносити бездушне чванство та холодну поміркованість
свого чоловіка. Вихований дідом по матері, вільнодумцем і прихильником
просвітницьких вчень передреволюційного XVIII століття, він ріс
допитливим та завзятим юнаком.
Школа, перетворена згідно до республіканських декретів, остаточно
вирвала його з-під впливу батьківської сім'ї.
В 1799 році Стендаль відправився в Париж з надією продовжити
навчання в Політехнічній школі. Однак цей намір не здійснився. Захоплений
славою наполеонівських походів, юнак вступив до війська Бонапарта, і разом
з драгунським корнетом вперше потрапив до Італії, покохавши її на усе
життя.
Проте, кар’єра солдата для молодого Стендаля, що мріяв про «славу
видатного французького поета, рівного Мольєру» [13;c.12], для нього не була
пріорітетом. Пішовши у відставку, він повернувся до Парижу, поселився на
горищі і взявся за книги. Захоплений пристрастю до письменництва, він
вивчає праці давніх та сучасних мислителів, вивчає англійську та італійську
Page 10

10
 мови, бере уроки акторської майстерності, робить чернетки філософських
есе, сцени двох комедій, що так і залишились незакінченими. Його кумири –
Шекспір, Данте, Мольєр, Філдінг, він намагається вникнути в секрети їхньої
майстерності.
Рятуючись від буденності, Стендаль, бажаючи проявити себе в іншій
галузі, він в 1806 році знову записався до війська.
Особливо успішної кар'єри Стендаль не зробив, проте збагатився
величезним запасом життєвих спостережень.
В якості інтенданта наполеонівських військ він багато мандрував
дорогами Європи. Посада військового чиновника мала свої переваги для
«спостерігача людських характерів», як себе називав Стендаль. На полях
битв він бачив, як перевіряються люди під час смертельної небезпеки. Війна
1812 року завершила це виховання життям. Свідок Бородінської битви,
вражений свідок пожежі Москви й відступу уславленої армії, що
перетворилась в юрбу мародерів, він повернувся додому знеможений,
відчуваючи зневагу до наполеонівських вояків. Не бажаючи залишатись в
Парижі, куди повернулись з вигнання Бурбони зі своїми дворянсько-
клерикальними прихвоснями, Стендаль залишив Францію,
В 1814 році він облаштувався в Мілані, де проводив життя вільного
любителя мистецтв. Його дні проходять в картинних галереях, в давніх
соборах, за старими рукописами та книгами, вечорами він незмінно в
оперному театрі Ла-Скала. Іноді він здійснює подорожі в Гренобль, Париж,
Лондон або мандрує Італією. Стендаль знайомий з вождями патріотичного
руху карбонаріїв, зустрічається з Байроном. Виходять його перші книжки про
композиторів та художників, дорожні нотатки «Рим, Неаполь і Флоренція»,
підписані вперше вигаданим ім’ям, назвою невеличкого містечка,
«Стендаль», із поясненням: «Офіцер французької кінноти».
Page 11

11
 Участь у політичній боротьбі вимагала від письменника великих
життєвих сил, розуму і стала серйозним випробуванням його характеру. До
того ж серце Стендаля було розбите нещасливим коханням до надзвичайної
жінки, Матильди Вісконті. Йому було 35 років, їй – 28. в минулому вона була
заміжня, мала двох дітей. Матильда пережила бурне захоплення
революціонером Уго Фосколо і ледь не загинула разом з ним. Потім Фосколо
змушений був емігрувати до Англії. Матильда Вісконті не відповідала
Стендалю взаємністю. Він важко переживав її відмову, навіть думав про
самогубство.
Різкі зауваження про владу мирну і духовну, що мали місце в книжках
та статтях Стендаля, його вільнодумство та дружба з карбонаріями –
вільнодумцями не сподобались австрійським можновладцям та Папі
Римському. За ним з підозрою слідкують. Відчуваючи себе в Мілані в
небезпеці, він в 1821 році повертається на батьківщину.
Париж зустрів його непривітно. Його було взято під нагляд поліції. В
країні лютують суди, влада переслідує вільнодумців, єзуїти та
священнослужителі формують громадську думку. Час від часу Стендаль
відсилає кореспонденції в англійські журнали, там їх друкують без підпису;
маскування було настільки старанним, що лише через сто років їх було
знайдено і знову перекладено французькою.
В публіцистичних дослідженнях «звичаїв» у Стендаля був свій
особливий кут зору. В першу чергу його хвилювало те, як людина може
досягти щастя, «Шляхетна душа, – вважав Стендаль, діє в ім'я свого щастя,
але її найбільше щастя є в тому, щоб давати щастя іншим». [11;c.34]
Стендаль вважав себе «романтиком». «Правда, гірка правда» [11;c.40]
– ось його гасло. Для нього письменник – тверезий історик та політик, що
веде дослідження життя. До правди, яку Стендаль хотів висловити, він йшов
через роки поневірянь та наполегливої праці, через потрясіння свого серця і
Page 12

12
 потрясіння свого століття. Останні п'ятнадцять років життя Стендаля – пора
розквіту його таланту як письменника.
І знову Стендаля чекало ще одне, заключне випробування його сил –
«Арманс», або «Декілька сцен із життя паризького салону 1827 року». Тут
можна прослідкувати звичну читачу модель його майбутніх зрілих романів:
погоня за нездійсненним щастям шляхетного, витонченого, розумного юнака,
що не погоджувався своїми думками із «світською черню» свого кола.
Після революції 1830 року, 25 вересня, Бейль здобув призначення на
посаду французького консула у Трієсті. А згодом його призначили консулом
у приморське містечко Чівіта – Веккія.
У 1838 році Стендаль пише роман «Пармський монастир». Найщиріші
почуття і враження свого життя письменник втілив в образі головного героя
роману Фабріціо дель Донго. Йому дуже подобався цей персонаж. А героїня
роману змальована такою, якою була Матильда Вісконті «To the happy few»
(для небагатьох щасливців) [11;c. 51] – поставив Стендаль англійський вислів
останньою строчкою «Пармської обителі».
В останні роки життя Стендаль гостро відчував свою самотність.
Матильда Вісконті померла, і не було жінки, здатної замінити її в серці
письменника.
22 вересня 1842 року о сьомій годині вечора Стендаль упав від
серцевого нападу перед дверима міністерства іноземних справ. О другій
годині ночі він помер. Наступного дня його друзі Меріме і Коломб йшли за
труною Анрі Бейля. Згодом французькі газети помістили коротке
повідомлення про те, що на кладовищі Монмартр відбулося поховання
маловідомого німецького поета Фрідріха Стендаля.
Стендаль помер невизнаним, не знаючи, що «Червоним і чорним» у
далекій Росії зачитувався ще Пушкін, а з Германії його давно помітив Гете, і
Page 13

13
 сподівався, що його почнуть читати через 100 років. І не помилився в своїх
сподіваннях.
Page 14

14
 Розділ 2: Пан де Реналь як типовий представник старої буржуазії у
Франції
2.1 Історична основа роману «Червоне і чорне» і символічність
назви та проблематика твору
Невідомий творець, книжки якого припадали пилом на полицях
крамниць, не боячись виглядати блазнем, в листах до друзів радив частіше
заглядати в «Судову газету», щоб достеменно дізнатись, що коїться в душах
співвітчизників. Саме тут Стендаль помітив матеріал, що сильно вразив його.
У лютому 1828 року в «Трибунальській газеті» було надруковано судовий
вирок сину коваля Антуану Берте, якого стратили 23 лютого того ж року.
Бейль вирішив детальніше ознайомитися з цією справою.
Син коваля з м. Бранга, молодий і гарний чоловік, втік із сім’ї, щоб
навчатися і «вийти в люди». Ціною великих зусиль йому вдалося вступити до
семінарії, де він почувався дуже погано. Юнак був обдарованіший від
товаришів, мав надзвичайну пам’ять. Коли міський голова шукав гувернера
для своїх дітей, Берте став першою кандидатурою на цю посаду. Далі
розпочався любовний зв’язок молодого вчителя з пані Мішу. Директор
семінарії дав Берте рекомендацію до багатого паризького дворянина. У
Парижі Антуан привернув до себе увагу його дочки. Зав’язався новий
любовний роман. Учитель залишився без роботи, від’їхав з Парижа, вступив
на службу до нотаріуса і тут дізнався, що його колишня коханка, пані Мішу,
швидко знайшла йому заміну. Берте їде до Бранга і стріляє в церкві, першим
пострілом поранивши пані Мішу, другим – себе.
Отже, початок – семінарія, кінець – гільйотина. Такі процеси стали
звичайним явищем у Франції, сутана відкривала молодій людині надійний
шлях до кар’єри.
І Стендаль пише роман, якому дає загадкову назву «Червоне і чорне».
Page 15

15
 На перший погляд, роман майже повністю повторює згадану справу,
тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Сореля, подружжя Мішу
– на пана і пані де Реналь, а аристократ та його дочка – на маркіза де Ла
Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив
Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його
художньо втілив. Його геніальність як романіста полягає в тому, що він зумів
у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був
несподіваний та оригінальний хід, який багато в чому оновив світову
літературу.
Вибір Стендалем «Справи Берте» як відправної точки для свого твору
відображає настанову письменника намагатися розв’язвуати життєві
проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником
є те, що і Берте, і Жульєн Сорель – плебеї. Ситуація, коли представники
нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, приваблювала
Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою геній
обов’язково повинен бути бідним, не аристократом. Тільки серед таких
людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які
вивільнила «Велика французька революція – життєва енергія, прагнення
свободи і щастя» [12;c.60]. Самі обставини існування таких людей
змушували їх не зупинятися на місці а рухатись вперед, тоді як творча сила
вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого
геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був
Наполеон. Годі й казати, що ця «стендалівська теорія геніальності» є ще
одним варіантом ідеї «природної людини», якій письменник залишався
вірній завжди.
Назва роману символічна та багатозначна, а використані в ній кольори
відбивають і ідеї роману, і соціальні проблеми суспільства, і діалектику душі
героя.
Page 16

16
 Червоне і чорне. Минуле й теперішнє – епоха Наполеона та період
Реставрації. В епоху Наполеона Жюльєн міг би завдяки своїй енергії та волі
прославитися на полі бою, виконати подвиг – зробити військову кар’єру
завдяки своїм особистим якостям. Усі дії він оцінював з погляду Бонапарта,
але в тому суспільстві, куди так намагався потрапити герой, важливі лише
походження та гроші, людям його касти немає місця у «вищому світі».
Червоне і чорне. Революція та реакція. Сорель мало схожий на
революціонера на початку роману, а вже наприкінці він – справжній
викривач. Його енергійність, наполегливість, рішучість і мужність дозволять
йому виголосити на суді викривальну промову проти вищого суспільства.
Сорель хотів би, як Наполеон, прославитися за допомогою шпаги, але
ті часи минули, а низьке походження Жюльєна не дозволить йому зробити
кар’єру. І тоді він вирішує стати священиком, але заради корисливости, та не
відмовляється все ж таки від ідеї зробити кар’єру.
Жюльєн мріє про кохання, але сам по-справжньому нікого не кохає, та
відчуває лише ненависть до людей вищого стану. А коли він нарешті розуміє,
що кохає пані де Реналь і коханий нею, то йде на ешафот.
Червоне і чорне. Мундир офіцера та сутана священика, кров пані де
Реналь і траурний одяг Матильди… Стендаль не пояснив, який сенс він вклав
у назву роману, і кожен може розуміти його по-своєму.
Мешканці провінційного Вер’єра, звідки родом головний герой роману
Жюльєн Сорель, живуть лише завдяки вигоді. Це магічне слово користується
тут безмежною владою над розумом. Нажитися шляхами праведними, а
частіше – неправедними, поспішають усі: від тюремника до батьків міста, від
суддів і адвокатів до служителів мерії. Відкинувши чванство, Вер’єрський
мер де Реналь при нагоді не проти похизуватися своїм стародавнім родом,
але як заповзятий підприємець, володіє цвяховим заводом, особисто
торгується з селянами, скуповує землі та будинки. А на зміну цьому
Page 17

17
 «власнику маєтку» йде ділець іншої світогляду – безрідний, підступний
шахрай Вально, не турбуючись ні про що – будь-це обкрадання бідноти або
вправний шантаж.
В семінарії готуються духовні пастирі. Тут шпіонство вважається
доблестю, лицемірство – мудрістю, рабська улесливість – першою
доброчинністю. Після семінарії, Жульєн випадково потрапив у вищі кола
паризької знаті, де не личить рахувати прибутки і розмірковувати про ситний
обід. Тут беззаперечно царює лицемірство та шануються застарілі звичаї. І
юнак, прагнучий слави, постає перед вибором: або загинути невідомим, або
пристосуватись до цього часу, одягнувши чорну сутану священика. Він
прилаштовується до провінційних міщан, догоджає своїм знатним хазяям в
Парижі, відвертається від друзів і слугує тим, кого в душі зневажає.
Безбожник, він видає себе за святого, маючи гострий розум – піддакує
дурням. Зрозумівши, що «кожен за себе у цій пустелі егоїзму, що зветься
життям», він поринув у битву з надією перемогти нав'язаною йому зброєю.
Стендаль, підвівши Жюльєна Сореля, сина теслі – вчорашнього
селянина, у ворожий табір в якому йому не має місця, створив твір,
трагедійність якого – трагедійність самої післяреволюційної історії,
відтвореної в особистій долі та самих інтимних хвилюваннях обдарованого
юнака, що розривався між кар'єрою, щастям, коханням і врешті-решт
знайшовшого в смерті єдиний можливий для себе вихід.
У творі "Червоне і чорне" Стендаля порушено багато проблем
тогочасного суспільства. Ми бачимо їх ще на початку твору, коли автор
описує нам маленьке провінційне містечко. « Містечко Вер'єр - мабуть, чи не
одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з
гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір'ю, де з кожного
завороту здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька
сот кроків від руїн укріплення, колись збудованого іспанцями» [9;c.23].
Жителі Вер’єра не цінували нічого, окрім грошей, титулів, орденів і кар’єри.
Page 18

18
 Кожен прагнув розбагатіти, адже у Вер’єрі поважали багатіїв, а тих, хто
думав інакше - зневажали. Заможність слугавала репутацією у Вер’єрі. «Щоб
заслужити повагу жителів Вер'єра, дуже важливо, зводити якомога більше
мурів, не спокуситись якоюсь вигадкою італійських мулярів, що
пробираються навесні ущелинами Юри, прямуючи в Париж. Таке
нововведення привело б до того, що необачного господаря вважали б
навіженим, і його добре ім'я назавжди було б заплямоване в очах тих
розважливих і поміркованих людей, що створюють громадську думку в
Франш-Конте.» [9;c.26] Так, наприклад, пан де Реналь найняв гувернера для
своїх дітей тільки задля того аби похизуватися перед паном Вально.
Читаючи далі, ми зустрічаємось з ще однією дуже важливою
проблемою – невіглаством. Ми бачимо, що батько Жульєна Сореля б’є його,
коли той читає, адже сам читати не вміє і не розуміє, чим займається син.
Але тут проблема не тільки в неосвіченості, а ще й в стосунках дітей з
батьками. Батько Жульєна не любив свого сина і навіть перед гільйотиною
він сварив його, замість того щоб заспокоїти, поспівчувати. Він заспокоївся
лише тоді, коли Жульєн нагадав про гроші, що він залишає після себе.
Переїхавши до Безансона, Жульєн стикається з такими проблемами, як
заздрощі, підступність, шпигунство. Семінаристи заздрили Жульєновим
учпіхам у навчанні. На екзамені Жульєнові було задано підступне питання,
через відповідь на яке йому поставили найнижчий бал хоча він відповідав
відмінно. А жандарми нишпорили у Жульєнових речах та знайшли там
картку з ім’ям дівчини. Окрім того, семінаристам, як і мешканцям Вер’єра,
так само властива жадоба до збагачення, хоча священники так поводитись не
мали б.
Ще однією проблемою постає несправедливість суспільства. Я вважаю,
що Жульєна засудили до смертної кари достатньо несправедливо. Так, він
ледве не вбив своїм пострілом пані де Реналь, зробив це у церкві, до того ж
під час молитви, але все ж таки вона залишилась жива! Навіть у суді пані де
Реналь не свідчила проти нього, багато людей були за те щоб помилувати
Page 19

19
 Жульєна. Але за рішенням тих, хто голосували Жульєна стратили.
Отже можна зробити висновок, що в романі "Червоне і чорне" автор
засуджує ключові проблеми, що панували у французькму суспільстві доби
Реставрації.
2.3 Образ пана де Реналя
Стендаль — не лише глибокий аналітик, що простежує діалектику
людських почуттів, а й майстер психологічної деталі, що відтворює стан
душі персонажа в той чи інший момент. Деталь замінює довгі психологічні
пояснення і діє не на розум, а на емоційне сприйняття, яке може не збігатися
у героя та у читача.
Спостерігаючи за тогочасним сучасним суспільством, Стендаль
знаходить в ньому суперництво й боротьбу різних станів та прошарків.
Натиск знизу викликає протидію зверху, вищі прошарки влаштовують
оборону, щоб зупинити цей натиск, і в результаті французьке суспільство, на
думку письменника, опиняється в перманентному передреволюційному стані,
що може перерости у вибух.
У романі представлені основні соціальні прошарки: аристократія
(маєток де Ла Моля); «Господарі дому були так перейняті гордощами і
нудьгою, так звикли ображати людей заради розваги, що не могли
розраховувати на щиру дружбу. Але, за винятком дощових днів і нападів
нестерпної нудьги, які траплялись не часто, вони завжди були бездоганно
чемні.» [9;c.258]; провінційне дворянство (будинок де Реналя); «Йому
пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від
великої цвяхарні вер'єрських мер спорудив свій гарний дім з тесаного
каменю й тепер завершує його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть,
походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго
до завоювання її Людовіком XIV.» [9;c.24] вищі і середні прошарки
духовенства (єпископ Агдський, преподобні отці Безансонської семінарії,
Page 20

20
 абат Шелан); буржуазія (Вально), дрібні підприємці (друг героя Фуке),
селяни (родина Сорелей). Основні процеси, які відбуваються в цих
прошарках: 1) деградація дворянства; 2) зростання буржуазії; 3) влада
грошей.
Читаючи перщі сторінки роману, ми дізнаємося про садки багатого
пана де Реналя, про пилораму Сореля, батька Жульєна. Пейзаж, поданий на
початку твору бере активну участь у визначенні стосунків героїв в
експозиції.
У романі ми бачимо, як гординя чванливого мера Вер’єра і жадібність
старого Сореля – головні риси їх характерів, що виявляються в переговорах
щодо купівлі де Реналем землі старого.
В епіграфі першого розділу поданий образ клітки. Письменник
неодноразово згадує в другій главі про стіни, які відгороджують приватні
володіння. Також згадує про громадську думку провінційної буржуазії.
Мотив стін, парканів, клітки – ключ до теми життя заможних та
бідняків у провінційному містечку, до теми застою життя у провінційному
містечку, недовіри та скупості. У цій клітці добре живеться лише поки де
Реналю, дворянину який соромиться того, що став промисловцем, але все ж
має чудовий дім, дітей і прекрасно виховану та красуню дружину.
Мер Вер’єра де Реналь готовий на будь-які витрати заради того, щоб
його не зарізали слуги, якщо повториться революція. Його суперник Вально
доводить, що на зміну старій аристократії приходить буржуазія, яка все
більше набирає силу. «Це буде зручно з усіх поглядів,- провадив пан де
Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата.- Вально дуже
пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї
коляски. Але в його дітей немає гувернера. - Він ще може в нас його
перехопити..» [9;c.32] Вально нажив свій капітал шахрайством і підлістю. Це
дуже цинічна людина, у якої немає ні честі, ні совісті. Але саме він кінець
Page 21

21
 кінцем стає першою людиною Вер’єра, одержує титул барона і права
головного судді, який і засуджує Жульєна на смертної кару.
Важливу роль у розкритті особливостей епохи відіграє образ пана де
Реналя. Він є господарем міста, «ніколи не платить власних боргів»,
прославився тим, що збудував «величезний підпірний мур вздовж міського
бульвару». «На щастя для пана де Реналя і його престижу як правителя міста,
виникла потреба збудувати величезний підпірний мур уздовж міського
бульвару, що простягся на висоті ста футів над Ду по схилу пагорба. Завдяки
такому чудовому місцезнаходженню, звідси відкривається один з
наймальовничіших краєвидів Франції.» [9;c.26]. Це досить обмежена й
самозакохана людина. Автор подає його портрет: «Волосся в нього сивувате,
одягнений він у сіру. Він кавалер кількох орденів, у нього великий рот,
орлиний ніс і взагалі досить правильні риси обличчя». [9;c.24]
Будучи людиною мстивою, егоїстичною людиною він нікому нічого не
пробачав – в тому числі ні абату Шелану, а ні батьку Жульєна. «Ні, я ніколи
не прощу цього нашому кюре.» [9;c.29] «Пан де Реналь сердився на старого,
що зумів перехитрувати його в цій справі.» [9;c.49]. Де Реналь був дуже
гордовитою людиною «- Як! - скрикнув обурений пан де Реналь".- Ви могли
стерпіти, щоб вам відмовив ваш слуга?» [9;c.57]. Він не помічав, що його
дружина кохає Жюльєна Сореля. Довідавшись про це, він боїться розголосу
та по-своєму бореться проти Вально як автора анонімних листів, а потім
відсилає Жюльєна до семінарії.
Пан де Реналь найбільше цінує гроші, в політиці не є принциповим, але
притримується крайніх ультра-роялістських політичних сил, «і хоч він ультра
рояліст, а я — ліберал, я його за це хвалю» [9;c.27], хоча і часто поступається
своїми політичними переконаннями, черствий та егоїстичний. Разом з тим,
його важко назвати люблячим чоловіком та батьком. «- Я неодмінно хочу
взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника,- сказав пан де Реналь,- він
доглядатиме дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик
чи готується ним бути, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього,
Page 22

22
 як казав кюре, твердий характер.» [9;c.32]. Але за словами Жюльєна, він
взагалі не цікавиться власними дітьми. Мер позбавлений всяких моральних
чеснот, в жодному епізоді не показав себе як чесна і порядна людина.
«Пан
де Реналь в його очах був і тепер уособленням всіх багатіїв і всіх нахаб у
світі» [9;c.78].
Також важливим засобом психологічного аналізу в романі є монологи
героїв. Дія роману швидше внутрішня, ніж зовнішня. Внутрішній монолог
властивий і тим героям, яких, здавалося б, не цікавить нічого, крім прибутку.
«Я можу побити нахабного гувернера й вигнати геть. Але це ж буде скандал
на весь Вер'єр, навіть на весь департамент» [9;c.137]. «Перед обличчям
страждання всі рівні: і натури делікатні, і натури вульгарні.» [3;c.31-32] Так
Стендаль охарактеризовував тогочасне суспільство. Наприклад, внутрішній
світ пана де Реналя для читача закритий до моменту, коли герой дізнається
про невірність дружини. Автор дає йому визначення «нещасний чоловік».
«Тут нещасний чоловік помітив, що світло лампи тьмяніє: вже розвиднялося.
Він вийшов у сад подихати свіжим повітрям. У цю мить він майже вирішив
не зчиняти колотнечі, міркуючи, що це тільки потішило б його добрих друзів
у Вер'єрі.» [9;c.137]. Пан де Реналь справді такий приголомшений новиною,
такий безпорадний, що його жаліють навіть невірна дружина та її коханець.
Але нещасний персонаж передусім тому, що не в змозі позбутися власного
егоїзму навіть за трагічних обставин. Його внутрішній монолог викликає у
читача співчуття до скривдженої людини й водночас іронію до героя, чиї
дріб'язкові міркування аж ніяк не відповідають драматизмові ситуації.
Прочитавши деякі цитати із роману, можна охарактеризувати образ
пана де Реналя: «Старанно наслідуючи звичаї придворної знаті, пан де
Реналь, як тільки настали перші теплі весняні дні, переїхав у Вержі,- село, що
уславилось трагічною історією Габріелі.» [9;c.65] - його спроби бути схожим
з аристократією Парижа; «- Як! - скрикнув обурений пан де Реналь".- Ви
могли
стерпіти,
щоб
вам
відмовив
ваш
слуга?
Page 23

23
 Пані де Реналь запротестувала проти цього слова, і він додав:
- Я висловлююсь, пані, як покійний принц Конде, рекомендуючи своїх
камергерів молодій дружині: "Всі ці люди,- сказав він,- наші слуги".» [9;c.57]
– безперечна повага лише до самого себе. Примусити платити собі — єдиний
талант, який зумовлює самоповагу.
«Але нам раз у раз товчуть оті якобінські статейки; все це і заважає нам
творити добро» [9;c.40] - уміння приховувати свої негарні справи гарними
фразами. «До того ж він був ще й дуже чемний - за винятком тих випадків,
коли йшлося про грошові справи, а тому його не без підстав вважали за
найбільшого аристократа у Вер'єрі.» - аристократизм закінчується там, де
йдеться про гроші. [9;c.34]
«Неймовірно, щоб марнославство, змагаючись із дріб'язковою скупістю
і пожадливістю до грошей, могло призвести людину до того жалюгідного
стану, в якому був пан де Реналь» [9;c.161] - пристрасть до грошей знищує
усе людське у свідомості й поведінці.
Page 24

24
 ВИСНОВКИ
Отже, у курсовій роботі ми намагалися з’ясувати соціальні та історичні
риси розвитку старої буржуазії епохи Реставрації на прикладі одного із
персонажів роману Ф.Стендаля «Червоне і чорне». Результати роботи можна
подати у вигляді взаємопов’язнаних тез:
 1.
 У романі відображені події епохи Реставрації. Сюжет
розгортається на фоні історичних подій;
 2.
 Сюжет роману був взятий із хроніки одного судового процесу,
прочитаного Стендалем у «Судовій газеті»;
 3.
 Символічність кольорів у назві відображає ту саму епоху яку
описує автор;
 4.
 У романі відображені усі прошарки населення Франції ХІХ
століття, а саме: селянство (сім’я Сорелів); стара буржуазія (сім’я де
Реналів); нова буржуазія (пан Вально); духівництво (абат Пірар, абат
Шелан) та аристократія (сім’я де Ла Молів);
 5.
 Стара буржуазія була змальованим Стендалем жорстокою та
марнославною. Представником цього світу є зокрема Пан де Реналь,
мер міста Вер’єр, який перед нами постає людиною егоїстичною яка
ніколи і нікому не пробачає, людиною гордовитою та жадібною до
грошей. Але з іншого боку де Реналь виглядає боягузом – він
переймається за своє положення у суспільстві. Тому, де Реналь, як
один із представників вищого світу, є людиною обмеженою та
жорстокою. Він як пан Вально та де Ла Моль є носієм зла, підлості та
брехні і втілює у романі «чорне».
Стендаль дуже чітко передав настрій епохи після буржуазної революції
у Франції. Всі проблеми, які хвилювали тогочасне суспільство приховані в
образах пана де Реналя, Вально та де Ла Моля: пихатість вчорашніх,
“пекарів”, “пивоварів” та “лихварів”, які намагються зайняти місце під
сонцем замість справжніх аристократів, людей благородних по духу, а не по
крові, яким виступає перед нами Жюльєн Сорель.
Page 25

25
 СПИСОК ВИКОРИСТНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 1.
 Голованов С. О., за ред. Ю. М. Алексеева «Всесвітня історія. Навчальний
посібник» - К.: Каравела, 2005.- 272 c.
 2.
 История зарубежной литератры ХІХ века./ Под ред. Н.А.Соловьевой. — М.:
Высшая школа. — 1991. —637 с.
 3.
 Ков’як Г. Типологія соціального характеру // Всесвітня літ. – 1996. - №8. –
С.31-32
 4.
 Кривцова Т. Наполеон та Жюльєн (за романом Стендаля “Червоне і чорне”).
— Зарубіжна література в навчальних закладах. — №2. 2002. — С. 15 – 16.
 5.
 Лахман Т. Кольори, що допомагають розумінню суті твору (До питання
походження назви роману «Червоне і чорне» Стендаля/ // Всесв. літ. – 1998. -
№5. – С.10.
 6.
 Пахомова С. “Моліться за мою душу” (за романом Стендаля “Червоне і
чорне”). — Зарубіжна література в навчальних закладах. — №8. 1997. — С.
38 – 42.
 7.
 Парнас М. Основний конфлікт в романі Стендаля “Червоне і чорне”. — Тема.
— №2. — 42-43.
8.
 Реизов Б. Г. «Стендаль: художня творчість». «Художня література». Л.-1978
 9.
 Стендаль «Красное и черное: Хроника XIX века»/Перевод с фр. Н.Любимова;
Предисл. С.Великовского; Коммент. Е.Леоновой; Худож. Е.Трофимова - М.:
Худож. лит., 1987. – 527 с.
 10.
 Тур В. «Червоне і чорне»: композиція і символіка соціально – психологічного
аналізу //Зар. літ. – 2004. - №31. – С.23-24.
 11.
 Фрид Я. «Стендаль: нарис життя і творчості». «Художня література». М.-
1967
 12.
 Шостка А.Н. Эхо выстрелов Жульена Сореля: История создания романа
Стендаля «Красное и черное» // Русский яз. и лит. в сред. учеб. заведениях
УССР. – 1989. - №4. – с.59-63.
 13.
 Юрченко І. Стендаль у школі. — Зарубіжна література в навчальних
закладах. — №1. 1988. — С. 10-13.
 14.
 Ярський В. Романи Стендаля в школі. — Зарубіжна література в навчальних
закладах. — №3. 1993. — С. 12-13

Информация о работе Соціальне та історичне у характері пана де Реналя – одного із персонажів Ф.Стендаля «Червоне і чорне»