Роман З. Тулуб «В степу безкраїм за Уралом» - один з кращих творів в українській літературній Шевченкіані

– Як єсть бравий кавалер, – повторив цирульник, чекаючи похвали  своїй роботі.

– "Це жахливо", –  хотів сказати Шевченко, але промовчав  і просто дав цирульникові приготовлену асигнацію".

Іронія, якою поет відганяв гіркі думки  під час подорожі до Оренбурга  у внутрішньому монолозі змінюється відчаєм. Побачене в дзеркалі примушує відсахнутися. Поділитися стражданням ні з ким. Навколо чуже вороже оточення. "Майбутнє стояло перед ним непроглядною темною запоною, а все, що оточувало, здавалося якоюсь клоакою, в якій мусило догоріти його життя".

Зінаїда Тулуб акцентує увагу на безпорадності поета в буденному житті, підсилюючи таким чином страждання Т. Шевченка в середовищі, де він є постаттю маргінальною, а тому вразливою. Мотив страждання художника, позбавленого можливості творити, а внаслідок цього приреченого на смерть, якщо не фізичну, то духовну. Сам Т. Шевченко вважав, що страждання на засланні зробило його кращим, очистило душу. З цього приводу вже після звільнення він писав у листі до Анастасії Толстої: "Воно навчило мене як любити ворогів і ненавидячих нас. А цього не навчить ніяка школа, окрім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймні бездоганним християнином".

Старанно, вслід за спогадами сучасників, нанизує Зінаїда Тулуб низку  епізодів, що показують моральні і фізичні муки поета під час перебування в брудній, смердючій орській казармі серед солдатів штрафного батальйону. Тут варто зауважити, що в підході до творення образу солдатського середовища письменниця вдається до його диференціювання. Міра моральності для окремих його представників виявляється в ставленні до поета. Домислений письменницею образ п’яниці, шахрая і злодія Козловського, відданого до штрафного батальйону за неповагу до батьків, допомагає не лише створити мікропортрет середовища, але й вияскравити високу моральну перевагу і водночас підкреслити невідповідність становища поета-засланця зовнішнім обставинам його перебування.

Важка подорож безмежною пустелею в складі експедиції О. Бутакова стає для поета справжнім подарунком долі, оскільки надає поживу для творчої уяви художника, а головне – можливість втілити свої авторські візії в малюнках. Очевидно, Зінаїда Тулуб здобулася на глибину осягнення стану душі Кобзаря на засланні шляхом свого власного досвіду ув’язнення, яке позбавило її, як і свого часу Т. Шевченка, можливості творити, одібрало потенційно найбільш плідні роки її творчого життя. На мою думку, саме тому вона змогла так глибоко проникнути в психологію поета і розкрити глибину його страждання.

Поряд з розкриттям глибини відчаю митця, позбавленого не лише волі, а й можливості творити, письменниця підкреслює волелюбність і незламність духу Кобзаря. Хвилини відчаю змінюються моментами, коли його воля здатна зламати всі перешкоди.

Життя засланого поета Зінаїда  Тулуб показує багатогранно, беручи з історичних джерел не лише позитивні моменти, а й негативні. Не оминає, як більшість письменників, які зображували цей період заслання (О. Іваненко, Б. Вадецький та ін.), зловживання алкогольними напоями, але осмислює зафіксовані у свідченнях сучасників факти по-своєму, наповнюючи їх психологічною вмотивованістю, пояснюючи, чому з Т. Шевченком іноді таке траплялося.

Особливо делікатно і майстерно  розв’язує вона неоднозначну ситуацію втручання Кобзаря в стосунки К. Герна та його дружини. За більшістю свідчень, саме Т. Шевченко привів зрадженого чоловіка, щоб той переконався в невірності своєї дружини. Але Зінаїді Тулуб видається, що такий епізод кине пляму на репутацію поета, тому вона наголошує на випадковості викриття і мимовільності участі в ньому поета.

Звичайно, можна зауважити, що письменниця прагне показати дещо ідеалізований портрет митця, що шкодить фактологічній достовірності, слабкому сюжетному освоєнню епістолярної та художньої спадщини поета та ін. Звісно, це вагомі недоліки роману, над якими варто було б попрацювати, адже "одна з головних вимог художньої літератури – вимога психологізму, правдивого відтворення духовного світу героя – особливо поширюється на літературу біографічну, – адже письменник, митець, показаний поза його творчістю, отже, поза смислом його життя, лишається для читача незрозумілим, не розкритим в усіх проявах його характеру".

Таким чином, не відкидаючи традицій попередників, що виявляються в майстерному  поєднанні історично достовірних відомостей із вимислом і домислом, Зінаїда Тулуб створила новий зразок історико-біографічного роману, позначеного посиленим психологізмом, зверненням до внутрішнього світу героя, відтворенням його душевних страждань, вагань і болісних розчарувань, що особливо йде в розріз із головною настановою доби, коли письменник мав акцентувати увагу на суспільному житті історичних осіб, що ставали об’єктом белетристичної обсервації. Письменниця детально занурилася в психологічні переживання засланця, перейнялася його душевними стражданнями, життєвими проблемами, переломила життєвий шлях митця через авторське сприйняття. Авторка не творить канонізований образ, не показує в потрібному руслі постать, а намагається зрозуміти й пояснити наявні життєві факти.