Основні напрямки розвитку українського мовознавства

Міністерство освіти і  науки молоді та спорту України

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

 

 

Дисципліна « Вступ  до мовознавства »

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

Основні напрямки розвитку

українського  мовознавства

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                         Виконала:

Студентка 1 курсу 12-у групи

6.020303 Філологія*. Українська мова і література

Ясинецька Анастасія  Олександрівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кам’янець-Подільський, 2013

 

План :

1. Вступ
2. Початковий етап розвитку мовознавства.
3. Мовознавство.  Відродження і Нового часу. Універсальна логічна граматика
4. Українське мовознавство XI—XVIII ст. 
5. Основні напрями в сучасному мовознавстві
6. Висновок
7. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Мова — один із найвизначніших божественно-людських витворів, універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Це, за висловом німецького філософа Мартіна  Гайдеґґера, оселя людського духа. І не дивно, що люди ще в давні  часи зацікавились мовою і створили про неї науку — мовознавство. 
 
Мовознавство, або лiнгвiстика, — наука про природну людську мову загалом i про всi мови свiту як її індивідуальних представників.  
 
Отже, предметом мовознавства є мова як притаманний тiльки людинi засiб спiлкування й окремi конкретнi мови в їх реальному функцiонуваннi, у статицi й динамiцi, в їх теперiшньому й минулому, в усiх їх взаємозв’язках та взаємодiї з iншими соцiальними феноменами (суспiльством, свiдомiстю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцiй, структури i розвитку є дуже важливими, оскільки мова є необхiдною умовою мислення, iснування й поступу суспiльства. Через пiзнання мови пролягає шлях до пiзнання людини. 
Мовознавство — одна з найдавнiших i найрозгалуженiших наук. Усi мовознавчi дослiдження розподiляють мiж двома пiдроздiлами цiєї науки — конкретним (частковим) i загальним мовознавством. Конкретне мовознавство вивчає окремi мови (українiстика, полонiстика, богемiстика, русистика) або групи спорiднених мов (славiстика, германiстика, романiстика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальнi особливостi мови як людського засобу спiлкування, а також структуру й закономiрностi функцiонування всiх мов свiту.

 

 

 

 

 

 

Початковий етап розвитку мовознавства

Початковий етап розвитку мовознавства VIв до н. е.-XVIII в. н.е.:

1. індійський мовознавство

2. античне мовознавство

3. мовознавство середньовіччя

4. мовознавство відродження середньовіччя.

Саме тоді сформувалися важливі проблеми мовознавства, заклали основу лінгвістичну термінологію, нагромадили матеріал з вивчення різних мов світу.

Давня ідея походження мови перегукується  з міфам пов'язує поява мови з Богом- з одного сторони, і з матеріальним миром інший.

Давнє уявлення: основу зародження світу лежить божественний початок, яке перетворюється на матерію через логос (слово). «Спочатку було словом, і слово було в Бога».

Ставлення до наявності значення слова  підштовхнуло до розвитку науки про мову.

Індійське мовознавство виникла потреби тлумачення священних книжок Індуїзма . Найважливішою функцією давньо ведечних лінгвістів було відмежування священної мови санскриту від народної мови пракриту.

Найстрашніше видатна гідність індійського мовознавства – грамматика Панине (IV в. До н.е.) грамматика Панине складається з 3996 сутр (віршованих творів).

На відміну від індійського  мовознавства для європеїської-античної лінгвістики була важлива суть мови, його зв'язку з мисленням.Учених цікавили природні найменування. На першому місці був філософський аспект мови, саму теорію мови, народжена у надрах філософії. Існує 2 теорії походження мови - найменування промови:

1. найменування за своєю природою physei (Геракліт) походження назви заперечує саму суть предмета.

2. зі становлення thesei (Демокріт) речі називають речі оскільки влаштовані люди й не відбиваючи суті.

Свій внесок внісла і велика Древньо Грецька трійця філософів: Платон, Сократ і Аристотель.

З іншого боку на становлення мовознавства вплинули філософи стоїки і Александрійські граматисти.

 

Мовознавство. Відродження і Нового часу. Універсальна логічна грамматика

Теорія мови (476 р. н.е. - 1492 р. н.е.) переживає  застій, зусилля вчених були спрямовано тільки галузь канонічних біблійних  текстів, займалися тлумаченням  текстів, дослідженням лексики і етимології.

Саме середньовіччі виникло 2 напрями  у дослідженні старовинних текстів:

· герменевтика/ палеографія (пояснювала текст, витлумачувала зміст)

·екесгетика /текстология (історія  виникнення текстів, дослідження їхньої справжності)

У період відродження й у час  відбувається вибух у духовному житті Європи, географічні відкриття, що призвели до потреби вивчення нових мов. Це час називається періодом універсальної граматики. Представники вважали, що мова буде засобом висловлювання думки, отже, і несумісність на плані висловлювання категорії є єдиним і щодо граматики.

В усіх життєвих мовами є одні й  самі частини промови, тому граматика  універсальна. Вчені прагнули розглянути граматичні функції мови з погляду логіки, якщо щось вкладалося, це було неправильним. Першим досвідом такий граматики стала загальна раціональна граматика 1660 р. Граматика Пор-Рояль – це не перший і вдалий досвіду у побудові логічного граматики.

«Загальна і раціональна грамматика Пор-Рояля» – книга, видана абатами монастиря Пор-Рояль Антуаном Арно і Клодом Лансло в 1660 року. Розроблялася для серії підручників Пор-Рояля які з посібником за логікою. Стала першим фундаментальним граматичним твором,относимим до універсальнимграмматикам, у яких граматичні категорії пояснюються через категорії мислення та сприйняття людиною дійсності. «Граматика…» розділена на частини. Перша має назва «Слова як звуки» і складається з шести глав. Друга частина називається «Слова як засобу вислови й передачі думки»; її становлять 24 глави. Саме них містяться норму закону про «основних операціях розуму» (поданні, судженні, умовиводі) і лобіювання відповідних їм категоріях мови.Операциям відповідають різницю між частинами промови: імена іменники, прикметники, займенника і артиклі співвідносні з поданням, дієслова – з судженням; спроможність до умовиводу позначається в зв'язковому тексті. Втім, автори граматики визнавали необхідним визначення частин промови облік ролі слів у пропозиції.

Основа теорії, що викладена у  «Граматиці Пор-Рояля», – опис «операцій розуму», з яких сприймається, аналізується і осмислюється навколишнядейстительность; на думку авторів «Граматики…», названі операції збагненні лише крізь язик, івиразими лише з його допомогою ми.

А мовна практика розвивається за шляху створення граматик нових європейських мов.

Починаючи з XV в. З'являються граматики  Іспанського і Італійського мов, в XVI в. З'являється граматика французького, англійського, німецької мови.

Поширюється лексикографія, створюються  повні академічні словники. Для підготовки словника французької було створено французька академія наук. У Росії її починаючи з XVI в. граматики (М. Грек «Словесна граматика 1586 р., Лаврентій Зизаний «Граматика словесна сучасного мистецтва восьми частин слова» 1596 р., М. Смотрицький «Граматика словесна 1619 р.). У 1789–1794р. виходить перший словник Академії Російської.

 

Українське мовознавство XI—XVIII ст.

Початки українського мовознавства сягають періоду Київської Русі. У «Повісті минулих літ» ідеться про те, що наші предки цікавилися і 
загальнотеоретичними питаннями мовознавства (походженням мови і слов’янської мови зокрема, спорідненістю слов’янської мови з іншими, етимологією етнонімів поляни, бужани, полочани, древляни тощо), і прикладними (тлумачення запозичених грецьких і староєврейських слів). Є непоодинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найдавніших пам’яток — Ізборнику Святослава (1073). 
У давньоруський період з’явилися перші азбуковники — невеличкі словнички. Серед них «О именіх’ь и глемьіх’ь жидовьскьімь кхзьисьмь» та «Річь жидовьскаго кхзьїка, преложена на роускоую», в яких тлумачаться біблійні власні імена осіб і топоніми, незрозумілі старослов’янські слова, а також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало 
фундамент, на якому згодом були створені солідні граматичні й лексикографічні праці. 
Приблизно 1581-им роком датується перший церковнослов’янсько- український рукописний словник невідомого автора «Лексись сь толкованіем’ь словенскихт> слов’ь просто», в якому пояснено тодішньою 
українською мовою 896 церковнослов’янських слів. У 1596 р.в м. Вільно опубліковано «Граматіку словенску, совершеннаго искуства осми частій слова» Лаврентія Зизанія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. — 1634) — 
першу слов’янську граматику східних слов’ян. У цьому ж році у Вільні було видано і перший друкований словник Л. Зизанія «Лексись, Сирічь Рєчєнїа, 
В’ькрат’ьц’Ь собран(і>)ньі и из слове(н)скаго язьїка на простьі(й) рускі(й) діалє(к)гь истолОь)кованьі», який містить 1061 церковнослов’янське слово, перекладене українською мовою (абіє — зараз, алчу — исти хочу, 
мєсть — помста, свідитель — свідок?*, юноша — паробокь тощо). За своїм типом — це диференційний словник: у ньому наведено тільки такі слова, які в церковнослов’янській і українській мовах не збігаються. 
У 1619 р. у м. Ев’ї (коло Вільна) вийшла друком «Грамматіки Словєнскиа правилноє Сунтаґма» Мелетія Смотрицького (ймовірно, 1577—1633) — 
найвизначніша граматична праця українського середньовіччя, яка служила майже 200 років підручником церковнослов’янської мови і була зразком для 
створення подібних праць у наступний період. Складається з чотирьох частин: орфографії, просодії, етимології (морфології) і синтаксису. У ній виділено вісім частин мови: ім’я, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Смотрицький уперше відокремив церковнослов’янську мову від живих слов’янських мов, виокремив вигук як частину мови, місцевий відмінок, а до української графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних у слов’янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула на розвиток граматичної думки в Росії («Российская грамматика» М. Ломоносова), Сербії, Хорватії, Болгарії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське мовознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по 
праву вважають основоположником української славістики. 
У 1627 р. в Києві видруковано найвизначнішу лексикографічну працю українського середньовіччя — «Лексікон’ь славеноросскій и имен^ тл’ькованіє» Памва Беринди (між 1555 і 1560 — 1632). У цій оригінальній, самобутній праці 6982 книжнослов’янські та іншомовні слова пояснено відповідниками української мови, часто декількома синонімами (у словнику 
налічується 1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця XVI — початку XVII ст. У словнику використано всі основні засоби лексикографічного опрацювання матеріалу: паспортизація реєстрових слів, ремарки (переносне, образне, метафора), ілюстрації, фразеологізми з реєстровими словами, відсилання до інших слів, етимологічні довідки. Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку української і зарубіжної лексикографії. 
Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVII ст. було створено латинсько-слов’янський словник «Лексикон латинській» Єпіфанія Славинецького (кін. 
XVI ст. — 1675), який дійшов до нас у багатьох списках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця староукраїнського періоду, 
справжня скарбниця церковнослов’янської і староукраїнської лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено церковнослов’янськими словами, а за 
відсутності церковнослов’янських відповідників — українськими. 
У середині XVII ст. з’явилися граматичні й лексикографічні праці з власне української мови. До них належать «Синоніма славеноросская» невідомого автора, що являє собою зворотну переробку «Лексікона…» Памва Беринди, «Лексикон словено-латинскій» Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а також «Граматика словенська» Івана Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варіантах (паризькому — 1643 р. й арраському — 1645 р.). У 1970 р. її було опубліковано в Києві. У ній описано систему української мови середини XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними явищами польської, чеської, хорватської, латинської, грецької, староєврейської. Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов’янську 
граматичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили А. Арно й К. Лансло). В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший науково описав українську мову. 
Отже, українська лінгвістична думка XI—XVIII ст. не відставала від європейської, а українська лексикографія була однією з найрозвинутіших у Європі.

Основні напрями в сучасному мовознавстві

На середину ХХ століття структуралізм  себе вичерпав, і вчені повернулися  до дослідження мови за принципами антропоцентризму.

3 напрями:

·Когнитивная лінгвістика –  направлення у мовознавстві, яке  досліджує проблеми співвідношення мови та свідомості, ролі мови в концептуалізації і категоризації світу, в пізнавальних процесах і узагальненні людського досвіду, зв'язок окремих когнітивних здібностей людини із мовою і форми їх взаємодії. Мова – пізнавальний механізм, система знаків, специфічнокодифицирующая і котра трансформує інформацію. (лінгвісти: ЧарльзФиллмор, ДжорджЛакофф, РональдЛангакер, ЛеонардТалми, ОлександрКибрик.)

· Функціональна лінгвістика (функціоналізм) – сукупність шкіл і напрямків, що виникли як одна з відгалужень структурної лінгвістики, що характеризуються переважним увагою до функціонування мови як засобу спілкування. Попередники Ф. л. – І.А.Бодуен деКуртене, Ф. деСоссюр, Про.Есперсен. Основою принципФункциональной лінгвістики – розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження.

·Генеративная лінгвістика (трансформаційна породжує граматика,трансформационно-генеративная граматика,хомскианская лінгвістика) – найбільш популярне з кінця 1950-х рр. направлення у світовому мовознавстві, що ставить метою розробити теорію мови на зразок математично-природничої грамотності; основоположник і одночасно лідер – Ноам Хомський (США). Мета лінгвістичної теорії поХомскому у тому, щоб пояснити факт разюче швидкого засвоєння рідної мови дитиною з урахуванням явно недостатнього зовнішнього стимулу, тобто такої інформації, яка то, можливо залучена з промови оточуючих. У основі мовної здібності людини лежить вроджений біологічно обумовлений компонент, що визначає основні параметри людського мислення та, зокрема, структуру мовного знання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Отже, серед явищ, які є  об’єктами рiзних наук, важко знайти такий об’єкт, який хоча б вiддалено нагадував людську мову. Мову можна вивчати з найрiзноманiтнiших поглядів i в найрiзноманiтнiших аспектах. Багатоаспектнiсть дослiдження мови зумовлена її складнiстю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою комплекс численних дисциплiн i напрямiв, якi то зближуються i перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнiтивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія 
   лінгвістичної думки. — К., 1985. — С. 6—53.
2. Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. С. 3-31.
3. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень.

К., 1980. — С. 8—18.

4. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.
5. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985.
6. Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською 
   та білоруською. — К., 1980.
7. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. – К., 1991.
8. Павлюк М. В. Основні етапи розвитку українського мовознавства дожовтневого періоду. – Київ – Одеса, 1978.
9. Русанівський В. М. Україністика // Українська мова: Енциклопедія. – К., 2000. - C. 648—652.