Олександр Довженко

З початком війни  Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він стає кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого друкує в «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинувачують у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку пропонують переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізіонування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищує три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.

Усім органам  цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О.Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?»

Режисера звільняють із посади художнього керівника Київської  кіностудії, викреслюють зі складу всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка переводять до Центральної студії кінохроніки, де він використовує свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок«Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

[ред.]Повоєнний період

Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом  кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявляє: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».

Останні роки життя  Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п'єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945-го, Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не будуть втілені.

Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рветься до України, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити має у Москві.

У 1954-му на II з'їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічі говорить про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпає кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагається в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлює стривоженість тиском, який чиниться на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкує, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого починається нова хвиля молодого кіно, що прагне порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О.Алова і В.Наумова, «Над Черемошем» Г.Крикуна, «Андрієш»Я.Базеляна та С.Параджанова).

За цей час  Довженко стикається з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951-му заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думає ставити іншу картину, до якої готувався п'ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум'яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди» Довженко їде до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко починає розуміти, що він має зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записує Довженко у щоденнику,— «[…] майже всі проти мене», кошторис фільму свідомо занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зніме Юлія Солнцева, дружина і соратник.

У 1954 році Довженко робить начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.

У 1954—1955 режисер закінчує роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. Її надрукують у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створить. У квітні 1956-го разом з іншими режисерами Довженко пише листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але вже її не дочекається. Він ще встигне повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада того ж року помирає на дачі під Москвою.

Могила Олександра Довженка

«Поему про море» (1956), «Повість полум'яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) (почали знімати у серпні 1963 студією “Мосфільм” на Чернігівщині) поставить вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважаються загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражатиме думку метра й розкриє головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум'яних літ» потерпатиме від різниці в часі між задумом сценарію у 40-і роки та його реалізацією. «Зачарована Десна» взагалі вважається пародією на задум Довженка.

Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтарі у Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».

Сам Довженко весь час тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах ще до 2009 року) та увічнення його пам'яті у державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».

[ред.]Вшанування пам'яті

Поштові марки

Пам'ятна монетна  номіналом у 2 гривні присвячена до 110 річчя від дня народження Олександра Довженка.Аверс

Реверс

Вшанування  пам'яті геніального митця Олександра Довженко в Україні є на вкрай  низькому рівні. Те, що було зроблене, в  основному було зроблене за часів СРСР та радянської влади: з 1957 року Київська кіностудія носить ім'я Довженка, у 1972-му було затверджено Золоту медаль ім. Довженка «За найкращий військово-патріотичний фільм», у 1960 році створено музей Довженка у батьківській хаті, попри те, що в Україні Довженко був персона нон-грата. Ще за два роки скульптор Анатолій Фуженко змушений був подарувати садибі пам'ятник (художня рада боялася Довженка навіть у бронзі, тому офіційно скульптуру не затвердила), отже існує лише один пам'ятник, та й то не офіційний.

Перші значні кроки  по збереженню і вшануванню пам'яті видатного українця були зроблені із здобуттям незалежності України, проте і досі цього вкрай мало, а його співітчизники не мають вільної можливості побачити фільми Довженка. 10 вересня — день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно. В цей же день з 1994 року за указом Президента України вручається державна премія в галузі кінематографа імені О.Довженка. У 1994 році було створено «Національний центр Олександра Довженка», робота якого зосереджена на двох основних напрямках: збирання та збереження фільмів (передусім національного кіно) та поширення кінострічок (в першу чергу українських), їхня популяризація серед населення. У 2006 році центр завершив роботу над виданням фільмів Довженка у форматі DVD, але унікальне видання розповсюджене лише в консульствах та посольствах як подарунок. В той же час, за кордоном, фільми Довженка на DVD вже давно в вільному продажу.

З 5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету у 2 гривні, присвячену 110-річчю від дня народження Довженка. Один з банків у м. Києві планує відкрити пам'ятник Довженку до наступного ювілею.

Нарешті у листопаді 2006 року указом Президента України започатковано програму дій щодо вшанування пам'яті Олександра Довженка.

В лютому 2011 р. один з кінотеатрів Києва влаштував ретроспективу фільмів Олександра Довженка — варто зауважити, що фільми на замовлення українського Мінкульту було оцифровано та суттєво поліпшено якість зображення оцифрованих копій^[10].

[ред.]Мистецька та літературна спадщина

[ред.]Літературні твори

• Воля до життя
• Зачарована Десна (кіноповість)
• Земля (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм)
• Мати
• Ніч перед боєм
• Повість полум'яних літ
• Нащадки запорожців (драматична поема)
• Україна в огні (кіноповість)
• Поема про море (кіноповість)
• Антарктида (кіноповість)
• Життя в цвіту (п'єса)
• Щоденник 1941-56
• Оповідання "Сон" та інші

[ред.]Фільмографія

• 1926 Вася-реформатор (співрежисер, сценарист, фільм втрачено)
• 1926 Ягідка кохання (режисер, сценарист)
• 1927 Сумка дипкур'єра (режисер, переробка сценарію, актор)
• 1927 Звенигора (режисер, переробка сценарію)
• 1929 Арсенал (режисер, сценарист)
• 1930 Земля (режисер, сценарист)
• 1932 Іван (режисер, сценарист)
• 1935 Аероград (режисер, сценарист)
• 1939 Щорс (режисер, сценарист)
• 1939 Буковина, земля українська (режисер)
• 1940 Визволення (режисер)
• 1943 рос. Битва за нашу Радянську Україну (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою та Я. Авдєєнко)
• 1945 Перемога на Правобережній Україні (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою)
• 1945 Рідна країна (художній керівник)
• 1948 Мічурін (режисер, сценарист)
• 1951 Прощавай, Америко! (режисер, незакінчений, змонтовано лише 6 частин)
• 1959 Поема про море (режисер)

[ред.]Нереалізовані сценарії

• 1926—1929 Цар, Батьківщина, Загублений Чаплін, Згода (Повстання мертвих)
• 1934 Загублений і віднайдений рай
• 1941 Тарас Бульба [1]
• 1943 Україна в огні
• 1951 Відкриття Антарктиди
• 1954 У глибинах космосу

[ред.]Нагороди та премії

• 1934 МКФ у Венеції (Приз, фільм «Іван»)
• 1941 Сталінська премія (I ступеню, фільм «Щорс»)
• 1949 МКФ в м. Готвальдові (Премія праці, фільм «Мічурін»)
• 1949 МКФ в Маріанських Лазнях (Премія за кращий кольорвий фільм, фільм «Мічурін»)
• 1949 Сталінська премія (II ступеню, фільм «Мічурін»)
• 1959 ВКФ (Перша премія автору сценарію (посмертно), фільм «Поема про море»)
• 1959 Ленінська премія (посмертно, фільм «Поема про море»)