Література другої половини ХХ ст.

Помітним явищем у світовому  процесі другої половини XX ст. став «магічний реалізм».

«Магічний реалізм» — напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності.

Найбільш розвинувся в  латиноамериканській літературі (А.Карпент'єр, Ж.Амаду, Г.Гарсіа Маркес, М.Варгас Льоса, М.Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, культурні, свідомі, підсвідомі та ін.), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г.Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.

На думку А.Карпент'єра, специфіку латиноамериканського «магічного реалізму» зумовлює прихильність письменників до барокових форм, які дозволяють створити дивовижний і яскравий світ, «де поєднались усі раси й культури і зустрілись усі епохи». Автори намагаються осмислити історичний досвід людства у широкому міфологічному і культурному контексті, не зосереджуючись на окремих фактах чи подіях, а висвітлюючи загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.

У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття все "більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г.Белль, Е.-М.Ремарк, В.Биков, Н.Думбадзе та ін.). У художній прозі помітне місце посідає філософська та політична публіцистика.

Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту — поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з  неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно (Б. Пастернак, У. Фолкнер  та ін.). Цей принцип допомагає  письменникам відтворити багатогранність  сучасної епохи.

Помітне прагнення реалістів  до широких узагальнень, що виявляється  в зображенні подій різних країн  і народів від глибокої давнини  до наших днів. Світ неначе отримує  втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз'єднання реальних зв'язків і стосунків (Ч.Айтматов, Е.Хемінгуей та ін.). Однак синтетизм  оповіді часто порушується —  і в змісті, і в композиції, і в стилі твору, що засвідчує  відсутність гармонійної єдності  в навколишній дійсності.

Як зауважив О.Звєрєв, реалістична  література XX ст. відбила розпад Всесвіту на окремі світи, показала драматизм існування людини, у якої не залишилось «іншого реалізму особистого життя — самотнього, жахливого, безнадійного, але все-таки справжнього» у загадковому і таємничому бутті.

Таким чином, літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, «магічного реалізму», авангардистських явищ тощо. Загалом мистецтво другої половини XX ст. відрізняється особливим драматизмом, але, як писав Е.Хемінгуей, «надія приходить нізвідки, і в цьому її сила». У літературі останнього часу висловлюються сподівання на повернення світові втрачених ідеалів, відновлення порушених зв'язків, подолання відчуженості.

 

Війна закінчилася... У світі склалися воєнно-політичні блоки, які протистояли один одному. Почала розпадатися система колоніалізму, наростала національно-визвольна боротьба в Азії, Африці. Численні локальні конфлікти та війни продовжували тримати людство у напруженні. І хоча у 60—70-х роках загрозу третьої світової війни було відвернено, привид атомної війни ще блукав по земній кулі. 
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років відбулися події, які змінили і карту світу, і становище в світі. Дві німецькі держави возз'єдналися. СРСР, Югославія, Чехословаччина розпалися на суверенні держави. 
Світова художня література повоєнних років жила тривогами і проблемами свого часу та надією на розум людський, який колись скаже остаточно: «Прощавай, зброє!» 
До подій другої світової війни зверталося багато авторів, наприклад чеський письменник Ян Отченашек («Кульгавий Орфей»), німецькі письменники Дітер Ноль («Пригоди Вернера Хольта»), Макс Вальтер Шульц («Ми не порох, що летить за вітром»), Еріх Марія Ремарк («Ніч у Лісабоні») і Генріх Белль («Більярд о пів на десяту»), американський письменник Ірвін Шоу («Молоді леви») та ін. 
З'явився «робітничий роман» в літературах ФРН (Макс фон дер Грюн), Англії (Реймонд Уїльямс), США (Ларс Лоренс, Філіп Боноскі), НДР (Брвін Штрітматтер, Анна Зегерс), Чехословаччини (Ян Козак). 
Помітним явищем у світовій літературі 50—60-х років став антиколоніальний роман, насамперед англійський. Так, Стентон — герой роману Безіла Девідсона «Річні пороги» (1966), дія якого відбувається в Африці, після важких роздумів зрікається свого колоніального минулого. У романі Джеймса Олдріджа «Гори і зброя» (1974) Мак-Грегор усвідомлює правоту гордих синів Курдистану, які борються за свої національні права, і готовий допомогти їм. Десмонд Стюарт (трилогія «Зміна ролей», 1965—1968) на прикладі життя декількох поколінь англійської сім'ї в період з кінця XIX століття до 60-х років XX століття досліджує причини змін у колоніальному світі. 
Письменники, розуміючи, що у XX столітті людство опинилося перед таким вибором шляхів у майбутнє, від якого залежить саме його існування, намагаються осмислити досвід своєї доби. Одні з них віддають перевагу формам умовним, алегоричним, інші — життєподібним. Але всі вони занепокоєні Бредбері («451° за Фа-ренгейтом», 1953) зосереджує увагу на бездуховності тоталітаризму, а Робер Мерль попереджає майбутнім. Наприклад, французький письменник Робер Мерль і американський письменник Рей Бредбері в своїх романах-антиутопіях певну негативну тенденцію сучасного суспільного розвитку роблять основою алегоричного або ж фантастичного сюжету, в якому відчувається биття пульсу саме XX століття. Рей про небезпечність ідеологічних чвар, які можуть призвести до атомної катастрофи («Мальвіл», 1972). Митці єдині в головному: світ мусить змінитися, щоб не загинути. 
Непокоять письменників і проблеми духовного розвитку суспільства. У другій половині XX століття бурхливо розвивається так звана «масова культура», зокрема «масова література». «Масова культура» не збагачує, не вдосконалює суспільство і людину, а прагне маніпулювати ними. Малохудожня книжкова продукція пропагує бездумний, безтурботний, іноді жорстокий і розпусний спосіб життя. 
Проте справжніх митців XX століття хвилює у першу чергу людина з її складними й неоднозначними проблемами. Швейцарський драматург Фрідріх Дюрренматт у «Візиті старої дами» (1956) і «Метеорі» (1966), французький романіст Ерве Базен в «Анатомії одного розлучення» (1975), італійський драматург Едуардо Де Філіппо у «Циліндрі» (1966), німецький письменник Гюнтер де Бройн в «Буридановім ослі» (1968), відтворюючи різні життєві ситуації та розповідаючи про різні людські долі, підводять читачів до спільного висновку: розбіжність між ідеалами, які проголошуються суспільством, й облудною практикою суспільного життя — одна з головних причин бездуховності. А ще, крім того, — всесилля «золотого тельця», якому продовжує поклонятися людство. А ще — зречення вічних цінностей. А ще... А ще... А ще... 
От чому письменники, які сповідують гуманістичні принципи буття, страждають і борються за душу і розум людини. Це — об'єднуюче начало в літературі XX століття. У творах нігерійського романіста Чінуа Ачебе «І прийшла розруха» (1964) та «Спокою більше нема» (1965) розкривається згубний вплив антикультури на суспільство. Південноафриканські письменники-співавтори Крістіан Барнард і Зігфрід Стендер в романі «Небажані елементи» (1974) виступають проти філософії та практики расизму. Перуанський письменник Маріо Варгас Льйоса в гротескно-сатиричному романі «Тітонька Хуліа і писака» (1977) відтворює звичаї, що панують у буржуазних засобах масової інформації. Гватемальського письменника Мігеля Анхеля Астуріаса понад усе хвилює доля рідного народу, його боротьба за соціальне і національне визволення («Зелений Папа», 1954). Кенійський письменник Меджа Мванги розповів у повісті «Неприкаяні» (1973) про трагічну долю двох хлопчиків, знищених у нетрях великих міст. 
Так на літературних орбітах зустрічаються митці різних країн і континентів, щоб розповісти про свій час чесно і щиро, вболіваючи за людину, котра, як і світ, попри все «має бути доброю» (Бертольт Брехт). 
У мистецтві XX століття безперервно відбуваються взаємодія і взаємозбагачення різних літературних течій і напрямів. Відбуваються навіть тоді, коли одні митці (наприклад, Бертольт Брехт) звинувачують інших (модерністів) у пропаганді «відчаю і безсоромного пристосовництва», або одні заперечують метод інших (наприклад, Ежен Іонеско стверджував: «Я дедалі більше схиляюсь до висновку, що реалізм є брехливим та ірреальним, що справжнім є те, що ввижається»).

У 50—60-х роках виявився творчий потенціал «театру абсурду», «нового роману», західнонімецької «лірики-модерн», інших модерністських течій. Так, «абсурдисти» у своїх драматургічних творах тяжіли до універсальності висновків, зображували життя у формах алегоричних, умовних. Мистецтво для них було певним символом життя, а художнє зображення не мало конкретно визначених просторово-часових орієнтирів. Проте саме таке зображення виявляло у сьогоденному вічне — предмет творчості. 
У п'єсі французького драматурга Ежена Іонеско «Носороги» (1959) йдеться про те, що в одному з містечок на півдні Франції почалася незвичайна епі демія: люди перетворилися на носорогів, і стадо носорогів знищує пам'ятки культури й архітектури, матеріальні та духовні цінності. Всі капітулюють перед нашестям носорогів. Навіть головний герой Беранже, який сповідує ідеали гуманізму і вважає, що потрібно активно протистояти носорогам, визнає їх. Страшні зміни відбуваються в його свідомості: «Негарний я. Зовсім негарний. Ох, як я хотів би бути таким, як вони! Шкода, що в мене немає рога. Як це огидно — гладенький лоб! Як би було добре мати один чи два роги!.. Але може ще статися, що і я прийду до них, і ми будемо разом...» 
Дехто шукав у «Носорогах» алегорію на європейську трагедію 30-х років, дехто натякав на ближчі історичні події. Але «Носороги» написано таким чином, що в них постає не конкретна історія, а вічна історія про антилюдяність тоталітарного режиму, в яке б вбрання він не вбирався — чи то в римську тогу, чи в коричневу форму, чи в носорогову шкуру. 
В основі п'єс драматургів-«абсурдистів» лежить па радоксально осмислена історія, а власне парадокс перетворюється на провідний мистецький принцип. От чому Ежен Іонеско вважав, що його театр можна назвати театром парадокса. 
До парадокса як художнього прийому вдавалися не лише «абсурдисти», а й митці, які справедливо вважаються майстрами реалістичної літератури XX століття (Бернард Шоу, Бертольт Брехт та ін.). І в цьому е сенс, адже мистецтво розвивається за власними законами, не підвладними ідеологічному диктату. Саме тому реалістичне мистецтво повоєнних років різноманітне і багатобарвне. 
Після другої світової війни виникло непересічне мистецьке явище — італійський неореалізм. Його представники сповідували простоту мови, лаконічність, доступність оповіді. Твори неореалістів тяжіли до документального опису реальних подій, предметом їхнього художнього дослідження стала людина соціальних низів, яка протистояла бездуховності навколишнього світу. Про це писав Васко Пратоліні, романи якого вплинули на розвиток італійської драматургії 60-х років. То була гостросоціальна за своєю суттю драма. Дженнаро Пістіллі в п'єсі «Арбітр» досліджував вплив гангстеризму на формування суспільної моралі. Джузеппе Маротто і Белізаріо Рандоне у фарсі «Втішаючий удовиць» розповідали про спекуляції ділків на людських трагедіях. Франко Брузатті в п'єсі «Зайва» передав трагедію самотності у суспільстві, де панує філософія прагматизму. Едуардо Де Філіппо в драмі «Циліндр» розкрив бездуховність людей, які живуть у світі, де все продається і купується. Неореалісти вболівали за «маленьку» людину, співчували їй. 
60—70-ті роки XX століття — це час розквіту і так званого магічного реалізму, що сміливо поєднував реалістичні й символічні узагальнення, життєву (навіть побутову) достовірність і міф, національну своєрідність та універсальність, раціональне (навіть дидактичне) та ірраціональне, містичне. Магічний реалізм дав світові блискучих майстрів слова, найвидатнішим серед яких є Габрієль Гарсіа Маркес. Цей колумбійський письменник приголомшив художній світ XX століття своїми романами. І насамперед — романом «Сто років самотності». Звернувшись до народно-міфологічної фантастики, він створив фантастичний всесвіт, який щільно переплітається з історичними реаліями Латиноамериканського континенту. 
Реалізм другої половини XX століття не зрікався набутків минулого, але й не проходив повз досягнення сучасного мистецтва. Це відкривало можливості для найповнішого виявлення таланту митців, які лишалися на позиціях реалізму, досліджували соціальні проблеми буття у формах самого буття і водночас тяжіли до найширших узагальнень. Сучасний реалізм представлено багатьма відомими іменами. Серед них — ім'я американського письменника Уїльяма Фолкне-ра — одного із найвизначніших майстрів реалістичної прози.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДНЗ « ІЗЮМСЬКИЙ  ПРОФЕСІЙНИЙ АГРАРНИЙ ЛІЦЕЙ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ « Література ХХ століття» 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Учениця 33-ї групи

Жеребцова О.В.

 

 

ІЗЮМ-2013

Наприкінці 80-х — на початку 90-х  років відбулися події, які змінили  і карту світу, і становище  в світі. Дві німецькі держави  возз'єдналися. СРСР, Югославія, Чехословаччина розпалися на суверенні держави. 
Світова художня література повоєнних років жила тривогами і проблемами свого часу та надією на розум людський, який колись скаже остаточно: «Прощавай, зброє!» 
До подій другої світової війни зверталося багато авторів, наприклад чеський письменник Ян Отченашек («Кульгавий Орфей»), німецькі письменники Дітер Ноль («Пригоди Вернера Хольта»), Макс Вальтер Шульц («Ми не порох, що летить за вітром»), Еріх Марія Ремарк («Ніч у Лісабоні») і Генріх Белль («Більярд о пів на десяту»), американський письменник Ірвін Шоу («Молоді леви») та ін. 
З'явився «робітничий роман» в літературах ФРН (Макс фон дер Грюн), Англії (Реймонд Уїльямс), США (Ларс Лоренс, Філіп Боноскі), НДР (Брвін Штрітматтер, Анна Зегерс), Чехословаччини (Ян Козак). 
Помітним явищем у світовій літературі 50—60-х років став антиколоніальний роман, насамперед англійський. Так, Стентон — герой роману Безіла Девідсона «Річні пороги» (1966), дія якого відбувається в Африці, після важких роздумів зрікається свого колоніального минулого. У романі Джеймса Олдріджа «Гори і зброя» (1974) Мак-Грегор усвідомлює правоту гордих синів Курдистану, які борються за свої національні права, і готовий допомогти їм. Десмонд Стюарт (трилогія «Зміна ролей», 1965—1968) на прикладі життя декількох поколінь англійської сім'ї в період з кінця XIX століття до 60-х років XX століття досліджує причини змін у колоніальному світі. 
Письменники, розуміючи, що у XX столітті людство опинилося перед таким вибором шляхів у майбутнє, від якого залежить саме його існування, намагаються осмислити досвід своєї доби. Одні з них віддають перевагу формам умовним, алегоричним, інші — життєподібним. Але всі вони занепокоєні майбутнім. Наприклад, французький письменник Робер Мерль і американський письменник Рей Бредбері в своїх романах-антиутопіях певну негативну тенденцію сучасного суспільного розвитку роблять основою алегоричного або ж фантастичного сюжету, в якому відчувається биття пульсу саме XX століття. Рей Бредбері («451° за Фа-ренгейтом», 1953) зосереджує увагу на бездуховності тоталітаризму, а Робер Мерль попереджає про небезпечність ідеологічних чвар, які можуть призвести до атомної катастрофи («Мальвіл», 1972). Митці єдині в головному: світ мусить змінитися, щоб не загинути.