Генрі Джеймс

Генрі Джеймс

Генрі Джеймс - видатний письменник, якого часто називають англо-американським, тому що за походженням він - американець, але понад 40 років провів у Великобританії і в останній рік свого життя навіть прийняв англійське громадянство. Однак, живучи на відстані цілого океану від своєї батьківщини, він не поривав з нею духовних зв'язків, цікавився усім, що відбувалося у США, робив героями своїх творів співвітчизників-американців, хоча дуже часто вони перебували і діяли за межами рідної країни, в Європі - Англії, Італії тощо.

Як це не раз траплялося в історії літератури, велика слава  прийшла до Генрі Джеймса вже після того, як він завершив свій письменницький і життєвий шлях. Його романи, повісті, оповідання, статті, а він працював дуже плідно, виходили друком регулярно, мали коло своїх читачів і знаходили відгуки в критиці, але справжнього визнання за життя письменник не зажив. І це сталося в першу чергу тому, що все ним написане здавалося сучасникам, зокрема в Америці, надто незвичним за манерою. Воно дратувало своєю вишуканістю, змістом, далеким від актуальних проблем часу, найглибшим зануренням у примхливу і суперечливу психологію людини, своєю філософською ускладненістю, відсутністю чітких однозначних моральних висновків. Коротко кажучи, тим, що виявилося співзвучним художнім та ідейним шуканням XX ст.

Життя Генрі Джеймса було небагате на якісь надто яскраві події. Все воно, до останніх днів, було віддане творчій праці. Письменник навіть не одружився з тих міркувань, що сімейні обов'язки будуть заважати цій праці. Одного разу у своєму записнику він занотував: «О, мистецтво, мистецтво, які ще інші труднощі можна порівняти з тим, що ти ховаєш? І в той же час, яке ще задоволення, яку радість можна порівнювати з тим, що ти даруєш? Не було б їх, світ і справді став би для мене сумною пустелею».

Біографія. Г. Джеймс народився в 1843 р. у Нью-Йорку у вельми заможній і шанованій родині, яка належала до інтелектуальної верхівки країни. Не випадково з неї вийшло два видатних діячі культури - сам письменник і його старший брат Вільям - відомий психолог і філософ, один із засновників філософського прагматизму. Ще в дитинстві Генрі побував із батьками в Європі, що справило неабиякий вплив на формування його світогляду. Він гостро відчув різницю між європейськими країнами з їхньою давньою історією, багатовіковою культурою, чудовими витворами мистецтва і молодою державою - Сполученими Штатами. Після закінчення навчання Джеймс прожив певний час у Франції та Англії і нарешті в 1874 р. оселився в країні Шекспіра та Діккенса назавжди. Молодий письменник не лише добре знав європейську літературу, а й, перебуваючи у Парижі, ввійшов у коло митців, які задавали тон у французькій літературі. Він був особисто знайомий з Флобером (його, як і Бальзака, вважав своїм учителем), Золя, Мопассаном і Тургенєвим. Найвища стильова довершеність Флоберової прози, прагнення французького майстра до абсолютної об'єктивності у відтворенні існування внутрішнього світу героїв через усе це особливо приваблювало молодого Джеймса. На час переїзду до Європи він написав уже кілька творів - літературно-критичних статей і оповідань, які охоче друкували в журналах, хоча його художня проза була ще несамостійною. У цих творах були відчутні впливи Бальзака, Меріме, Готорна.

Ідеї Готорна про новий сенс літератури, яка має «вперто шукати справжні нетлінні цінності», закладені у звичайному повсякденному житті; сполучати це з розкриттям їхнього глибокого змісту, піднести буденне на вищий духовний щабель, окрилити його думкою і почуттям, були близькі Джеймсу із самого початку його письменницької діяльності, як і «пристрасть до проблем моралі». Саме тому при першому знайомстві у Франції з її найбільшими письмен-никами-натуралістами молодий американець не прийняв їхньої естетики, вона здавалася йому надто заземленою, неповноцінною, без отієї духовної піднесеності буденного, розуміння звичного простого життя як зовнішньої форми глибшого сенсу існування. Під впливом нових уявлень про завдання літератури були написані два його великих романи суспільно-громадянського і політичного звучання «Бостонці» й «Княгиня Казамас-сіма» (обидва 1886). Однак справжнім явищем у художній літературі став його перший значний роман «Родерік Хадсон» (1876), написаний вже після переїзду до Європи. В ньому йшлося про глибокий внутрішній конфлікт молодого скульптора-американця, який не знаходить підтримки, розуміння свого таланту на батьківщині, задихається в атмосфері рідного провінційного Нортгемптона, де його мистецтво нікому не потрібне, і мріє, що за океаном, у Європі, він зможе самоствердитися, знайти визнання. Проте його ілюзії не витримують випробування реальною дійсністю. За кордоном у Римі він стикається із складними, не завжди йому зрозумілими подіями и відносинами, заплутується в них, як людина зазнає морального краху. А втрата зв'язку з рідною землею позбавляє його творчої наснаги. Духовний і мистецький занепад призводять Родеріка до самогубства. Для Джеймса у цьому романі сполучаються дві провідні теми. Перша - це тема мистецтва, художника і суспільства, призначення творчості, її сенсу та мети, і того, наскільки митець усвідомлює своє призначення. Чи може він за існуючих умов залишатися на рівні високих завдань справжнього творення прекрасного? І друга, вже згадана, тема: «зіткнення двох типів цивілізації, що склалися на протилежних берегах Атлантики, шукання «колишнього дому», який лишився у Старому Світі, колізія, що її створюють американська «наївність» і європейська «освіченість» (О. Зверєв). Ця тема стане провідною в багатьох творах прозаїка, пройде червоною ниткою від знаменитої повісті «Дейзі Міллер» (1878) через багато новел і повістей 80-90-х років, романи «Європейці», «Жіночий портрет», «Посли» і аж до одного з останніх - «Крила голубки».

Ще одна важлива для  письменника тема - це буржуазний практицизм, дуже характерний для його батьківщини. Практицизм створює цілу систему  фальшивих цінностей, деформує уявлення про істинні людські ідеали, завдання людини на цій землі. Він змушує навіть талановитих і порядних людей  ганятися за пустими міражами, витрачати  своє життя, сили і почуття на нікчемні справи. Про це Джеймс писав у таких великих романах, як «Вашингтонська площа» (1880) -перша частина трилогії, до якої, зокрема, входять «Бостонці» (1886).

Ми не маємо змоги охарактеризувати більшість творів Генрі Джеймса, в першу чергу його масштабні романи, які він написав майже два десятки. Однак, звертаючись до відносно невеликих за обсягом творів митця, можна нагадати його слова: «Обсяги творів не мають значення - нехай кожний обробляє свій сад. Треба написати багато новел і написати їх так, щоб вони були досконалими». Загалом творів малої прозиДжеймс написав приблизно сто. Така його «плодючість» не дивує, якщо пам'ятати, що лише творчість була для нього сенсом існування. Деякі повісті й оповідання письменника у теперішнього читача викликають особливий інтерес. Серед них є такі шедеври, як «інтернаціональна» психологічна повість «Дейзі Міллер», як абсолютно блискучо пронизливі «Листи Асперна» (1888), гіркий «Урок майстра» (1888) або сповнений містичної таємничності триллер «Поворот гвинта» (1898), гумористичне оповідання «В клітці» (1898) та ряд інших оригінальних, захоплюючих творів, написаних із великою психологічною та стилістичною майстерністю. У цих взірцях малої прози втілилися всі ті риси стилю Джеймса, всі його новаторські відкриття, що випереджали свій час, які знайдемо і в його великих романах. Може, тільки в компактніших текстах вони якісь помітніші та виразніші, не розмиті багатослівністю.                    ПОВІСТЬ «ДЕЙЗІ МІЛЛЕР»

Серед вищеназваних повість  «Дейзі Міллер» була першою за часом написання і залишалася найвідомішою. У повісті події відбуваються вЄвропі в курортному містечку Веве в Швейцарії, де в готелі, найкращому в цьому куточку мальовничої гірської країни, зібралося заможне, вишукане, космополітичне товариство. Всі ці люди нічим не зайняті, вони розважаються, гуляють, фліртують, ведуть пусті балачки і, звичайно, розпускають плітки про своїх знайомих і сусідів. Це - типові курортники, яких тоді було багато у Швейцарії, Італії, на середземноморському узбережжі Франції. Серед них у Веве найчисельніші -американці (хто, як не Джеймс, знав своїх співвітчизників, бо з дитинства належав із батьками до кола американських відвідувачів Європи). Про життя у Веве і про його гостей читач дізнається начебто не від автора, а від одного з відпочиваючих. Спочатку автор висвітлює події через його сприйняття і розуміння. Така постать посередника між автором і його героями одержала від Джеймса спеціальну назву -«центральна свідомість». У «Дейзі Міллер» це експатрид 27-літній американець Фредерік Вінтерборн, симпатичний, добре вихований молодий чоловік, загальний улюбленець. Він досить безбарвна особа, типова для кола заможних молодих людей без конкретних занять та інтересів. У створенні такої постаті «центральної свідомості» й усуненні автора-оповідача полягало певне новаторство Джеймса, яке належно оцінили лише наступні генерації літераторів. Завдяки цьому учаснику і коментатору подій виникає своєрідна подвійна перспектива. Вдумливий читач бачить і те, що бачить цей досить духовно обмежений скептичний спостерігач, і значно більше, робить інші глибші висновки й оцінки, відчуває яскравіші емоції. Оповідь втрачала чітку однозначність, яку їй може надати всезнаючий автор. Навпаки, вона ставала розмаїтішою за відтінками змісту, суперечливішою, дис-кусійнішою. Письменник начебто розкривав перед читачем певні можливості співавторства, оригінального, власного прочитання і тлумачення тексту залежно від свого людського досвіду, знання людей та світу і всіх суспільних рис, які творять читацьку особистість. Цей прийом виключав категоричність оцінок і давав простір читацькій уяві. Звичайно, автор певною мірою спрямовував думку і почуття читача, але не жорстко, не нав'язливо. В майбутньому це буде успішно розвинене іншими митцями, як і усунення постаті автора зі сторінок його прози. І до Джеймса письменники експериментували з постаттю фіктивного розповідача. Згадаймо хоча б Рудого Панька з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя або Бєлкіна з пушкінських повістей тощо. Однак ці персонажі були досить умовними. Власного обличчя, по суті, не мали, в подіях участі не брали, лише переповідали спостережене чи почуте.

Не такий Фредерік Вінтерборн у Джеймса. Саме його знайомство і спілкування з Дейзі Міллер становить сюжет повісті. Суперечливі вра-жвння Вінтерборна від цієї дуже гарної юної дівчини, його розмови про неї з тіткою-багачкою, вишуканою американською панею з вищого нью-йоркського товариства місіс Костелло - усе це дуже важливе для розкриття центральної теми твору. А це не лише протиставлення природного, щирого, незіпсованого в характері Дейзі й жалюгідного схиляння перед умовностями інших членів курортного товариства, агресивного снобізму, безапеляційних суджень-вироків про людей, які стоять на нижчій соціальній сходинці. Відомо, що у Сполучених Штатах не було власної родової аристократії, як, скажімо, в державах Європи. Однак багаті американці з родин давніх переселенців у Новий Світ створили касту, яка навіть перевершувала європейських князів чи графів своєю бундючністю і зарозумілістю. Для пані Костелло грошовитий новобагатій Міллер - батько Дейзі - заслуговує лише презирство. Вона навіть прикидається, що не може запам'ятати його плебейське ім'я Міллер («мірошник» - українською) - називає Дейзі міс чи то Бекер («пекар»), чи то Гандлер («крамар»). Безпосередність, щирість Дейзі, її наївність і товариськість сприймається в колі готельних мешканців як вульгарність, невихованість, якщо не розгнузданість. Кожний її крок розглядають уважно і прискіпливо десятки очей, усе, що вона робить або каже, оцінюється з точки зору ханжесь-кої моралі.

Однак конфлікт у повісті  значно масштабніший, має подекуди узагальнюючий, навіть символічний  характер. Це зіткнення юної американської  душі, природної та незіпсованої, яку  уособлює Дейзі, з європейською культурою, освіченістю і духовною втомою. Дейзі шукає в Європі чогось незвичайного, про що вона й сама не може точно сказати. І не знаходить нічого, що збагатило б її духовно, естетично. Не має суттєвого значення, що Дейзі не спілкується з дійсними представниками високої культури Старого Світу, а перебуває в колі своїх співвітчиз-ників-експатридів, людей, котрі роками з власного вибору живуть не на батьківщині, які набралися в Європі не кращого, а гіршого. Важливо, що Європу вона бачить очима туристки, лише ковзає по поверхні її історії, культури, відмінностей у формах життя та звичаях. А ті, хто має залучити її до живлющих джерел, це лише наймані гіди, охоронці та особи для супроводження. Свіжа, незіпсована, відкрита життю і людям дівчина переживає закоханість. Вона й сама не до кінця розуміє, що спілкування з Вінтерборном більше, ніж приязнь або флірт. Проте і тут юна американка не знаходить справжнього почуття. Фре-дерік просто нездатний на нього. Він скутий всілякими пересудами свого товариства, надто нерішучий і розбещений легкими, необов'язковими зв'язками з жінками.

У повісті діє не дуже багато персонажів, але кожний постає перед читачем виразно, об'ємно. Такий  ефект виникає і тому, що розповідач -отой «центр свідомості» - наділений автором пильним оком і доброю пам'яттю. Він докладно фіксує зовнішність, одяг тих, із ким стикається, їхні манери, жести, точно передає їхні слова і навіть інтонацію, з якими вони сказані. Інша річ, що його розуміння цих людей, оцінювання їх як особистостей тощо може не збігатися з читацьким. У нашій, може, несвідомій дискусії з оповідачем народжується, власне, глибше особистісне осягання образів, створених Джеймсом.

У повісті немає справжньої інтриги, події незначні й розгортаються  в уповільненому темпі. Марно  шукати в ній яскравих випадків, драматичних сцен. Зустрічі, розмови, які ні до чого серйозного не ведуть, наївне кокетство Дейзі й скептичні міркування Вінтерборна про її характер та поведінку, які так відрізняються від звичних для нього характерів і поведінки європейських молодих жінок його кола, - ось основне, про що йдеться в оповіді. Дейзі - чарівна в кожному русі й приваблює Фредеріка одночасно своєю безпосередністю, невимушеністю, сміливістю у вчинках і ставить його в глухий кут, навіть дратує. Вона для нього незвична й незрозуміла, а це і зацікавлює, і відштовхує. Джеймс використовує у своєму малюнку центральних постатей напівтони, незавершеність. Не вчинки, дії, а внутрішні переживання, слова з прихованим змістом, душевні поривання, які виявляються в жесті, посмішці, виразі очей, - усе це є основою його прози.

«Дейзі Міллер» закінчується трагічно. В Римі, куди дівчина приїхала, продовжуючи знайомство з Європою, вона захворіла на небезпечну лихоманку і через кілька днів померла. Під час останньої випадкової зустрічі з Вінтерборном уночі біля освітлених руїн Колізею Дейзі захоплюється красою краєвиду, цвірінькає щось несуттєве. А потім у неї прохоплюється запитання, чи повірив Фредерік в її заручини. Мабуть, для неї його відповідь була дуже важливою. Однак Вінтерборн поставився з байдужістю, можливо, уявною, до того, чи вона заручена, чи ні. На його зауваження про небезпечність для неї римської лихоманки звучать у відповідь такі слова юної красуні: «Мені цілком все одно, - з якоюсь незвичною інтонацією мовила Дейзі, -підхоплю я римську лихоманку чи ні». Вони дуже характерні не лише в цьому випадку своєю тьмяністю, розпливчатістю й багатозначністю. В прозі Джеймса часто зустрічаємо такий прийом, коли за недбало мовленим, начебто звичайним, незначним словом, приховується дуже глибокий зміст, сильне почуття. Такий прийом використовував у своїй драматургії сучасник Джеймса уславлений Генрік Ібсен, якого американець шанував як майстра і наслідував у п'єсах 90-х років. Пізніше цей прийом став провідним у діалогах у Хемінгуея і одержав назву «підтекст».