Феномен читання, передавання настрою через художній твір

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  “ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ”

 

Кафедра журналістики

 

 

 

 

 

 

ФЕНОМЕН ЧИТАННЯ, ПЕРЕДАВАННЯ  НАСТРОЮ ЧЕРЕЗ ХУДОЖНІЙ ТВІР

 

 

 

                                                                                                 Реферат

студентки IVкурсу

гуманітарного факультету

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Острог - 2012

Вступ

Феномен читання цікавив  дослідників не лише з літературної антропології, а й герменевтики та структуралізму. Але не можна вважати, що це питання є дослідженим, адже немає багато праць та досліджень із цієї теми.

На мою думку, читання  є одним із найважливіших питань в антропології. Тому що, дослідивши цю тему, краще розумієш суть та важливість цього процесу. Читання породжує значущість тексту, адже без читання цього не можна уявити. Коли реципієнт читає твір він робить його зрозумілим для себе. Він намагається вникнути в суть написаного, зрозуміти усі смисли тексту, а також вкласти в них щось своє. Адже автор досить часто залишає прогалини у творі, де читач може скористуватися своєю фантазію, ідеями або ж польотом думки та додати туди щось своє, що дуже важливим для кожного із нас, як для читача. Бо в такому разі ми теж є частково творцями тексту. Читач вкладає у текст велику кількість нових значень подіям у творі.

Кожний твір може передавати настрій читачеві. Зокрема, якщо це мелодрама, то у нас виникають дещо сентиментальні почуття до героїв чи описаних подій, коли ж ми читаємо детектив, то ми весь час перебуваємо в напруженні, і не лише інтелектуальному, а й психічному, ми слідуємо із тривогою на серці із головним героєм. Кожен твір має свій настрій, що може передаватися реципієнту. Тому що кожен із нас, прочитавши якусь книгу, може знаходитись ще довгий час під її впливом.

 

Марія Зубрицька у своїй  статті вказує на дві проблеми, пов’язані з категорією читача, які треба строго розмежовувати. Перша проблема – художній текст і «уявний» чи гіпотетичний читач, який перебуває поза межами тексту. Якщо всі прочитання відрізняються одне від одного настільки, наскільки неповторні індивідуальності читачів, то відпадає необхідність вивчати «контексти», авторський задум, реалії, встановлювати генеалогію твору. А це означає не що інше, як відмову від культурного надбання.

Друга проблема: читач у  структурі художнього тексту, тобто, читацька присутність як художній феномен, що полягає у її здатності бути початком, що організовує художнє ціле. Отже, тут роль читача зводиться до організації художньої цілості. Така роль дає змогу уникнути надмірного суб’єктивізму та засвідчити присутність у структурі тексту якогось незмінного ядра, тієї серцевини, що ефективно функціонує у всі часи [2].

Спільним у цих двох проблемах є співпраця читача із текстом. Щодо цього існує й  інший аспект такої співпраці, за У. Еко, – це контекстуальний відбір значень. Коли читач стикається з лексемою, він не знає, яке саме значення треба актуалізувати. Всі значення представлені в свідомості читача, в його «енциклопедії», – термін «енциклопедія» він розумів у найширшому значенні, тобто йдеться про об’єм пам’яті, однак у процесі читання на передній план виходить лише одне значення, яке приглушує інші. Крім контекстуального, існує ще так званий непрямий відбір значення, коли один і той самий вислів має різні значення в різних семіотичних системах.

Після актуалізації дискурсивного  рівня, зразковий (ідеальний) читач  встановлює фабулу тексту. Він не встановлює фабулу після прочитання, а власне «переживає» її крок за кроком. Так, кожний момент читання тягне за собою певні зміни в сюжеті, і читач повинен здійснювати проміжні операції – заповнювати смислові розриви, щоб мати цілісну картину. Тобто, читач «передбачає» сценарій розвитку, чому сприяють антиципаційні аспекти значеннєвої структури тексту [7]. Кінець тексту не лише підтверджує чи відкидає припущення та сподівання читача, а й засвідчує правдивість чи неправдивість усієї системи гіпотез, на які насмілилась читацька уява.

За Ізером твір має два полюси: художній та естетичний. Художній стосується тексту, створеного автором, а естетичний вказує на його реалізацію, яку здійснює читач. Із цієї полярності випливає, що літературний твір не може бути повністю ідентифікований із текстом або з реалізацією тексту, а насправді повинен знаходитись посередині. Твір є щось більше, ніж текст, тому що текст оживає тільки тоді, коли він реалізується, і крім того, ця реалізація в жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача – ця залежність зумовлюється різними зразками тексту. Сходження в одній точці тексту і читача започатковує екзистенцію літературного твору, і це сходження ніколи не можна точно передбачити, але завжди воно повинне залишатися можливим для здійснення, оскільки не ідентифікується ні з текстуальною дійсністю, ні з індивідуальними уподобаннями читача [4]. Я погоджуюсь із цією думкою, адже справді твір існує лише в ту мить, коли його читають, а так, він просто є текстом, що лежить десь на полиці і чекає свого прочитання.

Якщо читач використовує різні перспективи, запропоновані  йому текстом, для того, щоб визначити  зв'язок між зразками і «схематизованими думками», він надає творові руху, і цей процес завершується пробудженням зворотної реакції у читача. Отже, читання примушує літературний твір розгортати притаманний йому динамічний характер.

Лоуренс Стерн зауважує: «Немає автора, який розуміє межі етикету і доброго виховання і який би наважився подумати, що найбільша повага, якою він може віддячити за читацьке розуміння, означає ділити цей матеріал дружелюбно порівну, і залишити читачеві щось для домислу. Щодо мене, то я завжди віддячую йому компліментами і роблю все, що від мене залежить, щоб підтримувати його уяву такою ж діяльною, як і моя» [5].

Концепція літературного  тексту у Стерна нагадує  гру уяви, в якій беруть участь читач і автор. І це є добре, адже  літературний текст повинен сприяти тому, щоб читач задумувався над ним, дізнавався щось нове, включав у прочитання свою уяву, щоб відбувалася взаємодія. Це повинна бути не масова література, тому що вона не дає поля гри уяві читача, і він буде нудьгувати під час читання, або ж взагалі не продовжуватиме читати.

Також на думку Ізера, будь-яке читання входить до нашої пам’яті і з часом затирається. Пізніше воно може знову відновитися і налаштовуватися на різний тон, в результаті чого читач спроможний розвивати непередбачувані до того моменту зв’язки. Відновлена пам’ять, однак, не може ніколи заново набувати оригінальної форми, оскільки це б означало, що пам’ять і перцепція ідентичні, а це, очевидно, не так. Новий фон просвітлює аспекти того, що ми запам’ятали, а це освітлює новий фон і спричинює складніші антиципації [7]. Отже, встановлюючи ці взаємодії між минулим, теперішнім та майбутнім, читач, по-суті, змушує текст виявляти свою потенційну різноманітність зв'язків. Ці зв’язки є продуктом читацької уяви, витвореної на сирому матеріалі тексту, хоча вони не є самим текстом, оскільки останній складається з речень, повідомлень, інформації тощо.

Як ми побачили, активність читання можна схарактеризувати як вид калейдоскопу перспектив та спогадів. Кожне окреме речення вміщує «попередній огляд» наступного і формує тип «видошукача» того, що надходить; а це змінює «попередній огляд» і стає «видошукачем» того, що вже прочитано. Але якщо випадково наступне речення не має відчутного зв’язку з реченням, яке ми тільки-що продумали, тоді в потоці думки відбувається блокада. Ця лакуна більшою чи меншою мірою пов'язується з активним враженням або обуренням. Така блокада зникає, коли процес читання повторюється [1]. Або ж читач може заповнювати такі лакуни, встановлюючи власні зв’язки, коли процес читання переривається і його покинуто у невизначеності. 
            Ці лакуни мають різний вплив на процес антиципації та ретроспекції, оскільки їх можна заповнювати різними шляхами. Тому один текст потенційно здатний на кілька різних реалізацій, і жодне читання ніколи не може вичерпати всіх потенційних можливостей, оскільки кожен індивідуальний читач заповнюватиме прогалини в тексті на свій смак, вилучаючи багато інших можливостей; у процесі читання він робить власний вибір способу заповнення лакуни. Це підтверджується тим, що повторне читання літературного тексту часто викликає враження, відмінні від першого прочитання [4].  
            Причиною такого явища є зміна власних обставин читача, і текст повинен дозволяти таку варіантність прочитання. У процесі повторного перечитування тексту старі пригоди з’являються у новому світлі. 
            У кожному тексті є потенційна часова послідовність, яку читач неминуче повинен поступово осягнути, оскільки навіть малу частину тексту неможливо поглинути відразу. Отже, акт читання завжди включає момент бачення тексту через перспективу, що безперервно перебуває у русі, пов'язуючи різні фази, і так конструює те, що ми називаємо дійсним виміром.

Це не означає, що друге відчитування тексту «правдивіше» від першого, обидва акти читання просто різні: читач встановлює дійсний вимір тексту через реалізацію нової часової послідовності. Отже, навіть при повторному перегляді текст дозволяє, і, звичайно, викликає нові відчитування.

Подібне твердження стосується і літературного тексту: ми можемо уявляти тільки те, чого тут немає; написана частина тексту подає нам інформацію, а ненаписана – дає нам можливість уявляти речі; але, звичайно, без елементів невизначеності та наявності лакун у тексті ми не здатні використати нашу уяву.

Цікавими на мій погляд є думки дослідника про ідентифікацію. Він вражає, що ідентифікація – є встановленням подібності між собою та іншим, що є поза нами, відомою основою, виходячи з якої, ми можемо піддаватися досвіду ще непізнаного. Мета автора - це не тільки передати досвід, але й, насамперед, передбачити ставлення до того досвіду.

Отже, «ідентифікація» є тільки стратегія, завдяки якій автор збуджує уяву читача, що, звичайно, не заперечує того, що з’являється форма участі у тексті через читання: дехто втягується у текст настільки, що виникає відчуття, ніби не існує відстані між ним та описуваними подіями. Це можна побачити і на власному досвіді. Адже досить часто ми уявляємо, або ж вважаємо себе героєм твору, який читаємо. Ми ідентифікуємо себе з ним. Ось чому читач часто відчуває себе втягнутим у хід подій, які в момент читання здаються для нього реальними, навіть якщо насправді дуже далекі від його власної дійсності. факт, що цілком різні читачі по-різному піддаються впливові «дійсності» окремого тексту, достатньо наочний приклад того як літературний текст трансформує читання у творчий процес, що далекий від простої перцепції написаного. Літературний текст активує наші власні здібності, надаючи нам змогу відтворювати світ, представлений у тексті. Продуктом цієї творчої активності є те, що можна було б назвати дійсним виміром тексту. Цей дійсний вимір не є самим текстом, ні не є уявою читача, він надходить разом із текстом і уявою[1].

Кожний твір просякнутий  певним настроєм. Адже при читанні  у нас може виникати ціла низка  різних почуттів, емоцій та переживань, що виникли під впливом художнього твору. Усе написане стимулює нас не лише до роздумів, а й до переживань над подіями чи головними героями.

Свої міркування про ступінь  стимулювання читача, як творчого співучасника, висловила Вірджинія Вульф у дослідженні «Джейн Остін». На її думку, «Джейн Остін є майстром набагато глибших емоцій, ніж ті, які з'являються на поверхні. Вона стимулює нас додавати те, чого там немає. Те, що вона пропонує, ніби дрібниця, але дрібниця, яка вміщує у собі щось таке, що здатне розширюватися в уяві читача, і наділене такими найстійкішими формами життєвих ситуацій, які ззовні видаються тривіальними. Тут завжди надається значення характерові. Повороти і вигини діалогу тримають нас увесь час у стані очікування. Наша уява розділяється між теперішнім та майбутнім. І саме у цій незавершеності та основній підлеглості твору полягає велич Джейн Остін» [4].

Феноменологічний аналіз пропонує власні послуги, особливо тоді, коли деякі розкидані спостереження, зумовлені психологією читання, тяжіють, переважно, до психоаналізу і обмежуються ілюстрацією наперед визначених ідей, пов'язаних із підсвідомістю.

Загадковим є те, якою різкою протилежністю до матеріалу психологічної творчості є таємниця походження матеріалу споглядального, таємниця, стосовно якої, нерідко хочеться думати, що вона не є ненавмисною. Бо ж людина природно схильна припускати (а сьогодні особливо під впливом психології Фрейда), що за усією тією почасти спотвореною, а почасти сповненою передчуттями темрявою повинні стояти особисті переживання, за допомогою яких могла б бути пояснена загадкове бачення світу [8].

Упродовж усього XX століття філософи, культурологи та літературознавці намагалися теоретично осмислити категорію читача чи у світлі рецептивної естетики, чи теорії інтерпретації, чи теорії читацького відгуку. Так чи інакше, всі концепції читача в теоретичних пошуках XX століття зводилися до тези: кожний письмовий текст містить у собі образ свого читача, а отже, можна говорити про те, що читач є однією з дійових осіб     будь-якого твору. Звідси появилася ще одна аксіома: процес письма органічно пов’язаний з процесом читання [2].

Висновки

Отже,  після розгляду багатьох поглядів на феномен читання, важко сказати, що є достовірним, чи потребує подальших роздумів, не можна і дізнатись якоїсь однієї думки на цю тему. На мою думку, читач  є органічною частиною будь-якого  тексу, що вплітається у розповідь, з того моменту коли розпочав читати.

Читач дає творові шанс на життя, яке триває впродовж читання  твору. Кожний читач вкладає у  твір частину свого досвіду, своїх  переживань та фантазій. У момент читання  звільняється його уява і летить десь далеко за виміри тексту, незважаючи на час, простір чи стіни. Навіть якщо ти і не був десь у далеких краях, все ж твоя уява може їх відтворити у твоїй голові. Читаючи, ти перебираєш на себе роль героя і мандруєш, переживаєш та дієш разом із ним. Кожне читання додає щось нове та забирає старе із твору. Адже кожне прочитання є різним, навіть якщо читач один. Тому що, коли ти ростеш чи старієш, у тебе змінюється світогляд і досвід стає все більшим, і прочитання все новішим.

 

Література:

1. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство / Н. Зборовська, К., 2003. – 392 с.
2. Зубрицька М.  Читач як теоретична категорія в культурологічному дискурсі ХХ сторіччя  / М. Зубрицька, Львів, 2007.
3. Зубрицька М. Homolegens: читання як соціокультурний феномен / М. Зубрицька, Львів, 2004.
4. Ізер В. Процес читання, феноменологічне наближення / Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької, Львів, 1996. – С.349 – 368.
5. Изер В. К антропологи художественной литературы // Новое Литературное Обозрение (Москва)  - № 94 (6'2008). - С. 7-21.
6. Фрейд З. Вступ до психоаналізу / З. Фрейд, К., 1998. – 657с.
7. Эко У. Роль читателя : исследования по семиотике текста / У. Эко. — Спб. : Simposium ; М. : РГГУ, 2005. — 502 с
8. Юнг К.- Г. Психологія і поезія / К. – Г. Юнг, Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької, Львів, 1996. – С.91 – 108.