Етнографiчно - побутова течiя як вiдгалуження украiнськоi реалiстичноi прози 60-х рокiв ХІХ столiття

УДК 821.161.2

Н. М. Рудецька

ЕТНОГРАФІЧНО-ПОБУТОВА ТЕЧІЯ ЯК ВІДГАЛУЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕАЛІСТИЧНОЇ ПРОЗИ 60-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Стаття  відображає результати актуального  дослідження етнографічно-побутової течії як відгалуження української реалістичної прози 60-х років ХІХ століття. В українському літературознавстві вперше здійснено детальний аналіз етнографічно-побутової течії в українській прозі вказаного періоду на матеріалі творів Г. Барвінок,   С. Воробкевича, Є. Згарського, П. Кузьменка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, О. Стороженка.

Ключові слова: етнографізм, побут, течії, реалістична проза, типізація.

Українська  література другої половини ХІХ століття – новий етап в історії українського письменства. Завдяки самобутності українських письменників реалізм в 60-ті роки ХІХ століття сприймається під різними кутами зору. Художній конфлікт набуває виразнішого характеру, що зумовило й появу нових героїв. Українська реалістична проза 60-х років ХІХ століття об’єктивно-правдиво відобразила життя українського народу в соціальній і психологічній  площинах, у залежності від глибини й особливостей творчості того чи іншого письменника, зумовлених його ідейно-естетичним ідеалом. На цій основі сформувалися способи творчого самовираження та оригінальні підходи, своєрідні течії: соціально-побутова і соціально-психологічна. У зв’язку з активізацією на початку 60-х років ХІХ століття національно-культурного життя в Україні у літературному процесі розвивається й інша ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової, основним представником якої в 60-ті роки ХІХ століття вважався Пантелеймон Куліш, а також його дружина – Ганна Барвінок. На тому або іншому етапі творчого розвитку  цієї школи до неї приєднувалися С. Воробкевич, Є. Згарський, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Костомаров, П. Кузьменко, О. Стороженко та інші письменники. 

Етнографічно-побутова  літературна  школа звичайно протиставлялася  радянськими філологами  «чисто»  реалістичному напряму прози  того часу, представниками якої були Марко  Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Анатолій Свидницький, Іван Франко і, безперечно, Тарас Шевченко. Треба зазначити, що й у творчості цих письменників етнографічно-побутова тематика відігравала хоча і не основну, але значну роль.

Розгляд окремих етнографічно-побутових елементів у реалізмі можливо знайти у працях О. Білецького, О. Вертія, О. Гончара, М. Жулинського, С. Захаркіна, В. Івашкова, Ю. Луцького, Є. Нахліка, Л. Похилої, П. Хропко, Д. Чижевського, Ю. Шевельова. В останні роки більш пильну увагу українських вчених до етнографічно-побутового напряму прози другої половини ХІХ століття засвідчують дисертаційні дослідження О. Федорука «Пантелеймон Куліш і літературний процес у Західній Україні 60-х – початку 70-х років ХІХ століття» (2001), В. Подзігун «Творчість Ганни Барвінок в українському літературному процесі другої половини ХІХ століття» (2006). 

Не дивлячись на це, до останнього часу фундаментальних наукових праць, що базуються на комплексних  дослідженнях  етнографічно-побутової  течії 60-х років в українській прозі,  недостатньо. Тому метою нашого дослідження є синтетичний аналіз етнографічно-побутової школи української прози наведеного періоду.

Об’єктом роботи є прозові твори Г. Барвінок, С. Воробкевича, Є. Згарського, П. Кузьменка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, О. Стороженка. У межах даного об’єкта предмет дослідження – етнографічно-побутова течія як відгалуження української реалістичної прози.

Наукова новизна даної  роботи полягає у застосуванні комплексного підходу до аналізу  прозової творчості  більшості українських письменників 60-х років ХІХ століття в етнографічно-побутовому аспекті.

Уже в період становлення  української реалістичної прози  у творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка відбилися деякі ознаки  цієї загальної риси реалістичного творчого методу. У творах першого українського повістяра бачимо тяжіння до історично-конкретного зображення життя через відтворення етнографічно-побутового елементу, картин природи, особливостей мови і національного характеру українського селянства та міщанства. В. Бєлінський, характеризуючи першу українську повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, відзначав правдивість у відтворенні етнографічно-побутового боку народного життя, мальовничої  природи: «Крім Наума, Марусі, Василя й Насті в повісті є ще герой і герой перший, який важливіший і за Наума,  і за Василя,  і за Настю і за саму Марусю − це Малоросія, з її поетичною природою, з її  поетичним життям простого народу, з її  поетичними звичаями. Саме цей герой і становить усю принадність, усю поетичну красу повісті» [1, с. 75].

Постійна увага національної літератури, почасти реалістичної прози, на ранньому етапі її розвитку до побуту та етнографії пояснювалась як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами.

По-перше, це своєрідність естетичного  об’єкту літератури як переважно селянської й її читача − в більшості також простонародного, оскільки, як відомо, національної  інтелігенції тоді  на Україні майже не існувало.

По-друге, прагнення перших представників української літератури якомога ширше змалювати етнографічно-побутовий бік народного життя з усією його моральною і поетичною красою, барвистістю фарб було своєрідною реакцією на офіційну точку зору царату та дворянської  шовіністичної критики про нібито несамостійність так званої малоросійської   культури.  А між тим саме в етнографії та фольклорі відбилось у значній мірі минуле народу, багата історія його духовного життя. Тому активне звернення до етнографічних та фольклорних джерел на той час відкривало чи не єдину можливість довести перед цивілізованим світом духовну повноцінність пригнобленого російським царатом українського  народу, ствердити правомірність його домагань на самостійне культурне життя.

По-третє, поширення творів етнографічно-побутової  школи, особливо в 60-ті роки ХІХ століття, можна пояснити також посиленням урядових заборон (Валуєвський циркуляр 1863 року) на українське слово. Здавалось би – алогізм, але, гадаємо, саме так, оскільки охоронцям самодержавства та офіційної народності була небезпечною перш за все українська викривальна література, сила якої з такою глибиною та пристрастю показала себе в полум’яній творчості Т. Г. Шевченка, а твори етнографічно-побутового спрямування з їх апологетизацією патріархальщини  в селянському житті відповідали постулатам офіційної народності, на які й орієнтувала літературу російська реакційна  дворянська критика. Та й ліберальна як українська, так і російська критика із цілком зрозумілих причин підносила твори етнографічно-побутового спрямування (згадаємо її однобоке ставлення до творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка). Все це разом взяте створювало сприятливий ґрунт для етнографічно-побутової школи.

Письменники зосереджують увагу  насамперед на типових героях з нижчих верств населення та нелюдських обставинах їхнього життя. Розширюється коло селянських героїв. Представники етнографічно-побутової течії приділяли першорядну увагу родинно-побутовим конфліктам, котрі спричиняли   відповідний для них аспект типізації характерів та обставин. Створили вони й чимало життєвих характерів. Але, коли для Марка Вовчка, Ю. Федьковича морально-етична площина типізації персонажів на побутовому тлі була лише одним з аспектів їх реалістичного творчого методу, то для Ганни Барвінок, О. Стороженка та інших послідовних представників етнографічної школи він був основним. Тому створені ними літературні образи, переважно з селянського середовища, хоча й уособлювали чимало типових рис народу, як правило, не відбивали його класової складності і соціальних прагнень.

Серед подібних творів, що друкувалися в «Основі», життєвістю ситуацій і людських характерів виділяється оповідання П. Кузьменка  «Не так ждалось, да так сталось». У центрі  його − старий Степан Дубрава − заможний і добродійний  господар, що в своєму житті керується правилом: «Бійся бога», «Не бійся труда», «Не обижай менших» [3], його жінка Стеха, якій, навпаки, «панство та людська шаноба на умі», їх дочка Христина «як та чаєчка, прудка та весела» [3, с. 5] годованець Микола − роботящий і мовчазний, закоханий у Христину. Характери їх розкриваються в обставинах, типових для старого села: в зіткненні людської  щирості, простоти і невибагливості з егоїзмом та багатством. Христя стає жертвою честолюбних намірів матері і своїх сліпих почуттів до писаря Калюжного − згодом злодія і шахрая. Микола − мужня, благородна натура − добровільно йде в солдати, переживаючи трагедію нерозділеного кохання.

Сильні і  яскраві характери української  сільської молоді створюють в  оповіданнях «Гордовита пара» П. Куліш і  «Не було з малку − не буде й до станку» Г. Барвінок. У  привабливому  образі Зіньки −  героїні другого твору −  відбито чимало типових ознак народного морального ідеалу, котрі ріднять її з кращими образами дівчат, створеними українською літературою. У ній приваблює глибина, щирість  і послідовність почуттів до кріпака Федора. Ці її риси розкриваються  у типових для того часу умовах, які не заломлюють, а загартовують характер дівчини. Вона одружується з коханим, чим добровільно накладає на себе підневільне ярмо. Якщо подібні колізії в «Козачці» Марка Вовчка є основною причиною трагедії  його героїв, в Г. Барвінок вони  не стають провідними при зумовленні драматичного фіналу оповідання. Письменниця наголошує на факторах чисто побутових, навіть на непереборній силі фатуму, про що свідчать, зокрема,  і назва оповідання. 

Часто обходив  гострі соціальні конфлікти кріпосницького села, фіксуючи свою увагу на явищах другорядних, переважно етнографічно-побутового характеру, і О. Стороженко, який поділяв  тодішній суспільний лад. Це видно, наприклад, на образах панів з оповідання «Не в добрий час», їх взаємин з кріпаками, перш за все Данилком, в атмосфері лагідності та доброзичливості. Можна говорити про життєву правдоподібність таких ситуацій, одначе, типовими їх вважати не слід.

 Серйозне розуміння значення деталей, переважно етнографічно-побутового характеру, для створення національного колориту, більшої естетичної виразності зображуваного виявляє С. Воробкевич. Набувають поширення оповідання особливістю яких є безконфліктність, мальовничість зображуваного тла, гармонійні стосунки героя й з іншими людьми, показ в ідеалізованих тонах безтурботного, мирного, близького до природи життя простих людей, замилування щирими взаєминами, щасливими людськими долями, патріархальним способом життя, добрими людськими характерами.

Для художної роботи письменників етнографічно-побутової  школи було типове не тільки деталізоване зображення народного побуту, але  й інтенсивне використання фольклорних  уснопоетичних текстів, яких торкнулася здебільшого невелика літературна обробка.

Даний аналіз  дає можливість зробити певні  узагальнення щодо місця етнографічно-побутової  школи в літературній прозі 60-х  років ХІХ століття, її значення  для становлення українського письменства  у світоглядному та художньому плані. Внесок цієї школи у вітчизняну художню літературу сьогодні вбачається вагомішим ніж у думці вчених радянських часів, хоча вона не стала довговічною як типологічний художній комплекс, і врешті розчинилась у загальному реалістичному напрямку національної літератури. Проте у свій час це своєрідне відгалуження української реалістичної прози відіграло у цілому прогресивну роль, бо під кутом всього відзначеного раніше, поглиблений інтерес письменників до етнографії  та фольклору стимулював проникнення в літературу народного світорозуміння, розкриття й утвердження духовності українського народу, кардинальних соціальних,  побутових, психологічних його рис на різних, обширах життя.

Водночас було б неправильним виводити етнографічно-побутову течію взагалі за межі реалістичності. У ряді творів її представників помітне розширення психології народу, обсервації народного життя, відтворення його історичної пам'яті, його морально-етичних норм. В межах своєї проблематики ці письменники продемонстрували розширення самих засобів і прийомів художньої інтерпретації буття, збагачення літератури народнопоетичними мотивами й засобами образності, невимушеністю і барвистістю народного мовлення, багатством лексичної синоніміки.

Етнографічно-побутова течія  не стала довговічною як типологічний художній комплекс, і врешті розчинилась у загальному реалістичному напрямку національної літератури. Проте у свій час це своєрідне відгалуження української реалістичної прози відіграло у цілому прогресивну роль, бо під кутом всього відзначеного раніше, поглиблений інтерес письменників до етнографії  та фольклору стимулював проникнення в літературу народного світорозуміння, хоча в фетишизації етнографічно-побутового елементу таїлась і серйозна небезпека − хуторянської замкнутості, національної обмеженості літератури, збочення з того магістрального шляху критичного реалізму, на який спрямовував її  Т. Г. Шевченко.

Отже, типологічні  особливості реалізму української  прози 60-х років ХІХ століття у  площині провідної естетичної закономірності  полягають у співіснуванні соціально-побутової, соціально-психологічної й  етнографічно-побутової течій, в поєднанні реалістичних, романтичних і натуралістичних форм типізації.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Белинский  В. Г. Полное собрание сочинений  : В 13 т. / Белинский — М. : Издательство Академии наук СССР, 1955. – Т. 4. – с. 75.

2. Гончар О.  І. Просвітительський реалізм  в українській літературі: жанри  та стилі / Олексій Іванович  Гончар. – К. : Наукова думка, 1989. –  176 с.

3. Кузьменко  П. Не так ждалось, да так  сталось / П. Кузьменко. – Санктпетербургъ, 1862. – 26 с.

5. Мороз Лариса. Триєдність як основа універсалізму  (національне – загальнолюдське  – духове) /Л. Мороз // Слово  і час – 2002. – №3. – С. 22 –  32.

6. Ференц Н.  С. Основи літературознавства / Н. С. Ференц. – К. : Знання, 2011. – 431 с.

Н. М. Рудецкая

ЭТНОГРАФИЧЕСКИ-БЫТОВОЕ ТЕЧЕНИЕ КАК ОТВЕТВЛЕНИЕ УКРАИНСКОЙ РЕАЛИСТИЧЕСКОЙ ПРОЗЫ 60-Х ГОДОВ XIX ВЕКА

Статья  отображает результаты актуального исследования этнографически-бытового течения как ответвления украинской реалистической прозы 60-х годов ХІХ века. Впервые в украинском литературоведении осуществлен подробный анализ этнографически-бытового течения в украинской прозе указанного периода на материале произведений Г. Барвинок, С. Воробкевича, Е. Згарского, П. Кузьменка, П. Кулиша, И. Нечуя-Левицкого, А. Стороженка.