РЕФЕРАТ
На тему: Біографія Івана Франка
план
1, ранні роки (1 сторінка)
2. перші літературні твори (1,2 сторінка)
3. перший період творчості (2 сторінка)
4. сім'я ( 2,3 сторінка)
5. завершення освіти (3,4 сторінка)
6. політична діяльність(4
сторінка)
7. останні роки життя
( 4,5 сторінка)
Ранні роки
Іван Франко народився 27 серпня 1856-го року в селі Нагуєвичі Дрогобицького
повіту у Східній Галиччині
поблизу Борислава, в родині
заможного селянина-коваля Якова Франка. Мати,
Марія Кульчицька, походила із зубожілого
українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки
молодшою за чоловіка. Свою селянську
ідентичність, що виявлялась у подиву
гідній працелюбності й невибагливості
в побуті, Франко зберіг до кінця життя.
Навчався спочатку
в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій
нормальній школі при василіянському монастирі Дрогобича (1864–1867).
Коли Іванові було
9 років (1865 р.), помер батько. Мати вийшла
заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик,
уважно ставився до дітей, фактично замінив
хлопцеві батька. Франко підтримував дружні
стосунки зі своїм вітчимом протягом всього
життя. Коли Іванові було 15 років, у 1872
році, померла мати. Вихованням дітей стала
займатися мачуха.
1875-го року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Дрогобицький
педагогічний університет). Залишившись
без батьків, Іван був змушений заробляти
собі на життя репетиторством. З свого
заробітку виділяє гроші на книжки для
особистої бібліотеки.
У багатьох автобіографічних
оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben») художньо відтворено
атмосферу тогочасної шкільної освіти
з їїсхоластикою, тілесними покараннями,
моральним приниженням учнів. З них довідуємося,
наскільки важко було здобувати освіту
обдарованому селянському хлопцеві. Він
жив на квартирі в далекої родички Кошицької
на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися
у її столярній майстерні («У столярні»).
Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив
феноменальні здібності: міг майже дослівно
повторити товаришам годинну лекцію вчителя;
знав напам'ять усього«Кобзаря»; домашні завдання
з польської мови нерідко виконував у
поетичній формі; глибоко й на все життя
засвоював зміст прочитаних книжок. Серед
його лектури у цей час були твори європейських
класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки
на природничі теми. Загалом особиста
бібліотека Франка-гімназиста складалась
з майже 500 книжок українською та іншими
європейськими мовами. У цей же час Франко
починає перекладати твори античних авторів
(Софокла,Еврипіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством
і красою української мови, починає збирати
й записувати зразки усної народної творчості
(пісні, легенди тощо).
Восени 1875-го року Франко став
студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав
до москвофільського товариства.[2] Під час навчання матеріальну
допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.[3].
Перші літературні твори
Перші літературні
твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки»
(1875) були надруковані
у студентському часописі «Друг», членом
редакції якого він став з 1875-го року. Активна
громадсько-політична, видавнича діяльність,
листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням
у належності до таємного соціалістичного
товариства. Після відбутого ув'язнення
співпрацює з польською газетою «Praca»,
знайомиться з працями Карла Маркса, Фрідріха Енґельса, разом із Михайлом Павликом засновує 1878-го року часопис «Громадський друг», який після конфіскації
виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».
1880-го року Франка вдруге
заарештували, обвинувачуючи в підбурюванні
селян проти влади. Після 3-місячного ув'язнення
перебував під наглядом поліції, був змушений
припинити навчання в університеті.
Перший період творчості
Перший період
творчості Франка визначають його політичні
поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., повісті
«Boa constrictor» (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882), низка літературознавчих,
публіцистичних статей. 1881-го року Франко став
співвидавцем часопису «Світ», після закриття
(1882) якого працював у
редакції часопису «Зоря», газеті «Діло» (1883–1885). Зневірившись у співпраці
з галицькиминародовцями, Франко спільно з
діячами Старої Громади пробував заснувати
власний незалежний орган («Поступ»); з
цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і
1886 року, зустрічався з громадсько-культурними
діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким тощо); познайомився
зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886 року взяв
з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії
Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина
з «українкою» сприймалося тодішніми
киянами як уособлення духовної і політичної
єдності Західної та Східної України.
1888 року Франко деякий
час працював у часописі «Правда». Видав
один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб
заснувати власний український часопис
був змушений вдатися до співпраці з польською
пресою, яка давала хоч невеликий, зате
стабільний прибуток: був довголітнім
співробітником польськомовної газети «Kurjer Lwowski» (протягом 1887–1897 років; цей період Франко
назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував
до «Przyjaciela Ludu», австрійської «Die Zeit».
Сім'я
- дружина — Ольга Франко (Хоружинська) (10 квітня 1864— 17 липня 1941), письменниця, перекладачка, громадська діячка;
- син Андрій (1887–1913);
- син Тарас (9 березня 1889 — 13 листопада 1971) — письменник, член
Спілки письменників СРСР;
- син Петро (21 червня 1890 — 28 червня 1941) — український педагог
і письменник;
- донька Анна (9 серпня 1892 — 24 квітня 1988) — українська письменниця,
публіцист, мемуарист.
Завершення освіти
- Через «соціалістичний
процес» 1877–1878 р. із Львівського університету
Івана Франка виключили.
- Професор Степан Смаль-Стоцький не радив Франку робити докторат у Львівському університеті
(про це Франко писав у листі до дружини 10 серпня 1891). Задля наступного захисту докторату Франко одинсеместр провчився у Чернівецькому університеті, де викладав Смаль-Стоцький. Відтак Іван Франко поїхав до Віденського університету, де з відомим професором-славістом Ватрославом Яґічем узгодив тему докторату:
«Варлаам і Йоасаф — старохристиянський
духовний роман і його літературна історія»,
а також здав кандидатські іспити. Після
цього він взяв відпустку у газеті Kurjer Lwowski, де працював журналістом, і7 жовтня 1892 прибув до Відня для написання дисертації. У травні 1893 дисертація була завершена.
І.Франко склав іспити з відзнакою. 1 липня відбулася промоція
(урочистий акт оголошення про присудження ступені доктора
та вручення диплому)
Політична діяльність
- 1888 року Франко деякий
час працював у часописі «Правда». Зв'язки
з наддніпрянцями спричинили третій арешт
(1889) письменника. 1890-го року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української
Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898 р.[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини[5]), але — через виборчі маніпуляції
адміністрації, провокації ідеологічних
та політичних супротивників — без успіху. 1899-го року через кризу в РУРП почалась криза, Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну
Партію, з якою співпрацював до 1904-го року, після чого полишив активну участь у політичному житті.
- На громадсько-політичному
відтинку Франко довгі роки співпрацював
з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому
«европейського політика». Згодом Франко
розійшовся з Драгомановим у поглядах
на соціалізм, у питанні національної
самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906)
- Іванові
Франку належить ініціатива ширшого вживання
в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали
себе корінні галичани. В «Одвертому листі
до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не
буковинськими, а українцями без соціальних
кордонів…»
Останні роки життя
- 1908-го року стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив багато перекладів з античних поетів. 1913-го року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.
- Період останнього
десятиліття життя Франка — дуже складний. За
розповідями сина Андрія, «у цей період
батька переслідував дух померлого дідуся,
який бив його золотим молотом
по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг
ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти,
і, коли, проте, не переставав робити, то
робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко.
За таких обставин за неповний рік до смерті
Франко створив 232 поетичні переклади
й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних
рядків.
- Пам'ятник Івану Франку
у Львові
- Помер Іван Франко 28 травня 1916-го року у Львові. Через 2 дні відбулось кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка, розпізнана з допомогою Ольги Роздольської, була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено 1933-го року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».
- Бандрівський Карло у 1917 р., виконуючи останню волю письменника, передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства ім. Т. Шевченка.