Барокко

Поняття "бароко" склалося в європейській культурі для означення естетично-художньої  своєрідності мистецтва XVII ст. Слово "бароко" (італ. barocco — дивний, примхливий) покликане  означати властиву цьому художньому стилю вишуканість форм, надмірний  декоративізм, афектацію. Поняття "бароко" склалося відносно пізно: в науковий ужиток його ввів Я. Буркгард у XIX ст. для означення своєрідності західноєвропейської культури XVII ст., що формувалася на ґрунті ідей католицької контрреформації. Критик визначає бароко як "діалект художньої мови Відродження, що виродилася" [18, с. 107]. Щоправда, поняття "бароко" стосовно мистецтва вживали уже просвітителі, зокрема Ж.-Ж. Руссо. Воно трапляється в праці І. Канта "Критика здатності судження", естетиці романтиків. Особливе значення для розуміння своєрідності бароко мала праця Г. Вельфліна "Ренесанс і бароко" (кінець XIX ст.). Специфічною рисою бароко автор вважає "відкритість форм", за якою почуття форми переноситься з поверхні вглиб предметів, набуваючи безконечності. Названу особливість бароко зауважує також А. Михайлові "...поетика бароко звернена не до читача, а до онтології самого твору, який може — і навіть повинен — створювати своє "друге дно", такий глибинний шар, до якого відсилає твір сам себе" [17, с. 121—122]. Характерною особливістю естетики бароко, втіленої в художній практиці, автор називає заглибленість у "знання", тобто той синтез знання та художності, за яким художній образ — це уособлений в образі світ. Система відносин "автор — світ — читач", характерних для мистецтва пізніших епох, у бароко змінене на інший тип: "автор — твір — світ — знання". Твір, отже, постає як самодостатнє естетично-художнє ціле тому, що він — своєрідний "звід", тобто твір, співвіднесений з цілим світом, "з його влаштованістю та зробленістю" [17, с. 120].

Естетичні характеристики мистецтва бароко, з  огляду ґенези названого типу художнього мислення, подано в праці Дж. К. Аргана "Історія італійського мистецтва". "Програма бароко, — зазначає автор, — відновлює, переоцінює і розвиває класичну концепцію мистецтва як мімесіса, або наслідування; мистецтво — це уявлення, але мета його — не лише пізнати предмет, який зображується, а й схвилювати, приголомшити і переконати. Мистецтво — це продукт уяви, і його кінцева мета — навчити розвивати уяву, без якої не можливе спасіння" [1, с. 130]. Художня уява в контексті проблеми спасіння — можливість створити засобами мистецтва "реальний образ ірреального". На думку дослідника, ідея мистецтва як "уявлення про правдоподібне", що викладена в "Поетиці" Арістотеля, стала естетичною основою формування художньої концепції бароко.

Бароко  як художній напрям складається в  Італії на основі поєднання двох різних орієнтацій попередньої культури: стилю  маньєризм зі властивим йому суб'єктивізмом і стилю ренесанс з характерною для нього орієнтацією на реальність. У бароко обидва запозичені напрями зазнають стилізації, спрямовуючись до досягнення ефекту реальності в образах, створених примхливою уявою митця. Мистецьке бароко яскраво виявило стильові риси в поезії, архітектурі, живопису, музиці.

На  розвиток естетики бароко і його художньої  практики вплинула філософія Спінози  та Декарта, які дотримувались позицій  дуалізму в сфері пізнання. Скажімо, наголошуючи на цінності раціонального  методу для пізнання явищ, вони у  поглядах на естетичне сповідують суб'єктивізм. Р. Декарт зауважує, що судження людей про речі настільки неподібні між собою, коли йдеться про красиве та приємне, що не може бути мови про мірило красивого та приємного. Цього ж погляду дотримується Б. Паскаль. Він вважає, що, на відміну від понять математики або медицини, які мають чіткий зміст, ніхто не може сказати, в чому полягає приємність, що і є предметом поезії. Представники естетики бароко так само зауважують відносність уявлень про красу.

Теоретиками естетики бароко в Італії були: Джованбаттіста Маріно (1569—1625), Еммануеле Тезауро (1592—1675), Даніеле Бартолі (1608—1685), Джан Вінченцо Гравіна, Джамбаттіста Віко (1668—1744). Основні проблеми, що розглядаються в працях згаданих авторів, — осмислення засобів виразності, з допомогою яких мистецтво здатне відобразити всі явища світу і сприяти їх пізнанню. Цінна думка представників напряму стосовно пізнавальної ролі символу. Увесь світ вони схильні розглядати як метафору. Щодо основного призначення мистецтва, то воно пов'язується з впливом на людські почуття. Наприклад, Дж. Маріно в трактаті "Священні проповіді" розглядає взаємозв'язок мистецтв, а основне їх призначення вбачає у тому, щоби "приємно живити людські душі й утішати їх піднесеною радістю" [11, с. 621]. Трактуючи мистецтва відповідно до ідеї наслідування (вплив теорії мімесісу Арістотеля), автор зауважує: відмінності між поезією та живописом простежуються хіба що в тому, "що один наслідує з допомогою фарб, а інша — словами, один наслідує головно зовнішньому, тобто образи тіла, інша ж — внутрішньому, тобто виявам духу; один ніби змушує розуміти почуттями, інша ж — почувати розумом". Не менш цікавою для розуміння мистецтва як уособленої в образній мові цілісності світової гармонії постає думка автора про музику: "...хіба партитура не наш світ, сповнений... музичними співмірностями?" [11, с. 622]. Варто звернути увагу на точність формулювання не лише відмінностей мови згаданих видів мистецтва, а й на своєрідність вияву естетичної ідеї в кожному з них.

На  естетичні ідеї Арістотеля зорієнтована світоглядна позиція Б. Тезауро, автора трактатів "Панегірики", "Моральна філософія", "Підзорна труба Арістотеля" (1655). Останній трактат — кращий твір з теорії поезії бароко не лише в Італії, а й у всій Європі. У ньому досліджені основні чинники художньої виразності мистецтва, зокрема поетичного. Автор розглядає роль Розуму, що має два природних дарунки — Прозорливість і Багатогранність. Відтак він допомагає проникнути у найвіддаленіші й ледь помітні властивості будь-якого предмета, а отже — "в субстанцію, матерію, форму, випадковість, якість, причину, ефект, мету, симпатію" [11, с. 625]. Геніальність твору мистецтва автор узалежнює не від уміння наслідувати симетрію природних тіл у скульптурі, форми та прикрас в архітектурі та ін.; вирішальним він вважає розум творця мистецтва: жодна картина не заслуговує звання геніальної, якщо вона не є наслідком гострого розуму.

Питанням  поетичної мови та стилю в поезії присвячено трактат Д. Бартолі "Літератор". Ця ж проблема є центральною в працях іншого італійського теоретика естетики — Д. Гравіна, який, однак, опозиційно ставиться до естетики бароко, вважаючи мистецтво цього стилю "поганим смаком". У трактаті "Поетичний Розум" автор звертається до грецької та римської античності, визначаючи, що мистецтво цих народів, зокрема театр, мали на меті показати примхливість долі й відкрити шляхи для відтворення звичок і думок людини. Автор утверджує новий, просвітницький підхід до мистецтва: його виховну роль, значення у "виправленні звичок". "...Якщо звести трагедію до її істинної ідеї, то вона приносить народу плоди філософії та красномовства, виправляючи його звички і його мову..." [11, с. 637).

Особливе  значення для естетики бароко мала праця Дж. Віко "Основи нової науки  про спільну природу націй", в якій порушуються також проблеми естетики.