Візантійська культура

В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії), по-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.  
 
Візантійська імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини XV ст.  
 
Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську імперії.  
 
Імператором Східної Римської імперії, було проголошено Аркадія (395-408 рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу “Роменською”.  
 
В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця існування Візантії – грецька мова.  
 
У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3 основних періоди.  
 
Перший період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом рабовласницьких і початком формування феодальних відносин.  
 
Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток феодалізму.  
 
Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального господарства.  
 
В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:  
 
- Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення;  
 
- Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації.  
 
- Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста.  
 
- Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст.  
 
- П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії.  
 
- Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманітарної ідеології.  
 
До особливостей візантійської культури належить незначний порівняно з Західною Європою культурний вплив варварських племен. Разом із тим, візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо.  
 
Освіта розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі. На громадське й ідейне життя Візантії накладали відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству і візантійській церкві. Між православною і католицькою церквою з самого початку виникли суттєві відмінності. Хоча та й друга генетично походили від єдиної всесвітньої церковної організації, кожна з них уже з перших століть їхньої історії (в ІV – V ст.) розвивалася своїм особливим шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом, й Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і константинопольської патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне і політичне панування, боротьба, що ніколи не згасала.  
 
Якщо на Заході склалася суворо централізована церковна організація й тільки папа мав безперечний моральний авторитет і величезну реальну владу, то на Сході в теорії панувала система пентархії – одночасного існування п’яти рівноправних патріархій: в Римі, Константинополі, Олександрії, Антіохії та Єрусалимі. Своєрідність суспільного розвитку ранньої Візантії не менш яскраво проявилася і в галузі правових відносин. У Візантійській імперії в галузі як цивільного, так і кримінального права більшою мірою і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних традицій. На відміну від інших країн середньовічного світу Візантія, передусім у ранній період своєї історії, залишалася державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов’язкове для всього населення імперії чинне право.  
 
В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено кращі досягнення римської юридичної думки: в ньому вже завершилася розробка римської теорії права; здобули остаточну теоретичну форму такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права і процесу; закладено основи регулювання міжнародних відносин.  
 
В пам’яті нащадків Візантія залишиться країною, де здійснена знаменита Юстиніанові кодифікація римського права. Зведення цивільного права Юстиніана, котре сучасники назвали “храмом правової науки”, складалося з Кодексу – основних настанов положень, запозичених у римських юристів, Інституцій – короткого керівництва з юриспруденції і Новел – нових законів, що були видані безпосередньо за часів Юстиніана.  
 
Аристократія у Візантії стала формуватися пізно, протягом багатьох століть Візантія була державою чиновників на чолі з верховним чиновником – імператором. У певному розумінні там усі були рівні перед державною машиною, перед бюрократичним чудовиськом. Вшановувалася не особистість імператора, а його посада.  
 
Чиновницька потуга уособлювалася імператорським престолом, що тримався на п’єдесталі з 60 міністерств. Кожен чиновник мріяв про кар’єру, заради якої треба було сподобатися начальству; найкоротшим шляхом до цієї мети була “філія”, що просякла геть усю імперію. 
 
Монархи розгортали регулярні компанії боротьби з тяганиною; для цього створювалися нові й нові інстанції для нагляду. Вирішити щось можна було тільки через особисті зв’язки. Хабар став нормальною формою ділових відносин. Чиновники боялися можливих доносів. “Якщо ти служиш Василевсові – повчає чиновник Кекавмен, - всіляко стережися, коли говориш із своїми товаришами. А якщо мовиться про Василева, то взагалі нічого не відповідай, а зникни геть. Багатьох я знав, котрі втрапили у таку небезпеку. Всіма силами стримуй свій язик і підкоряйся тим, хто стоїть вище. Таємницю свою не розкривай нікому. Не ручайся ніколи ні за кого, навіть якщо це твій близький друг”.  
 
Приватної власності на землю у Візантії не було. Кожний маєток, кожну ділянку можна було будь-коли відібрати. Скаржитися на начальство ставало справою безнадійною. Які з численних законів чинні – ніхто не знав. Уряд підтримував штучно стабільні ціни, заради чого здійснювався жорстокий контроль над ремісництвом і торгівлею.  
 
В країні панувала атмосфера ксенофобії, тобто ненависті до іноземців. За іноземцями стежили як представники органів, так і численні добровольці з простого народу. Найбільшу підозру і ненависть викликали “прокляті католики”, навіть більшу, ніж мусульмани, що реально загрожували існуванню імперії, і, як відомо, ця загроза здійснилася. Ідеологічні принципи тяжіли над істинними потребами держави й суспільства.