Візантійська культура

      Третій  період – характерний появою низки  раціоналістичних концепцій. Заокрема, Михаїл Псела (ХІ) оголосив філософію  наукою, котра повинна досліджувати природу речей, робити свої висновки, перебираючи від математики її числовий метод і систему геометричного доведення.

      Останній  період характерний реакцією релігійно-містичного напряму візантійської філософії  на раціоналізм. Одним із найвідоміших містичних учень був ісихазм (спокій, тиша). 

3. Література Візантії

      Візантійська  література справила значний вплив  на європейську, в тому числі на літературу слов’ян, своїми пам’ятками, переважно  до ХІІІ ст. Візантійська писемність характеризується не тільки грецькими рукописами, але  й слов’янськими перекладами, котрі інколи зберегли твори, невідомі в оригіналі.

      Початок власне візантійської літератури належить до VI – VII ст., коли грецька мова стає панівною у Візантії. Однак пам’ятки народної творчості Візантії до нас  майже не дійшли.

      Серед церковної літератури, що дійшла до нас, виділяється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками був Роман Солокоспівець (VI ст.), котрий написав близько тисячі гімнів.

      Від елліністичного прози Візантія успадкувала  багато. Манеру еллінізму повторюють еротичні романи пригод  Геліодора (“Ефіопки” про Феогена і Харіклею) – IV ст., Ахілла Татія (про Клітор фона і Левкіппу) – V ст., Харитона, Лонга та інші. З прозаїчних жанрів на початок візантійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, автори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда. Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу. Псел – яскравий, непересічний письменник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ, автор багатьох віршів на честь василевств і прихильник їхніх ворогів. Най чисельним у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри і види грецької риторики, також промови і епітафії, монодії. У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством. Найбільш яскравим явищем у його творчості є “Хронографія”. Вона насичена іншою, художньою правдою, що створює єдину картину епохи – драму людей і драму імперії.

      Для візантійського суспільства заглиблення  в давню мову і культуру та їх ідеалізація ще більше загострювала складну проблему двомовності, яке визначалося ступенем освіченості, а врешті-решт – соціальною незалежністю. 

4. Візантійська музика

      Про роль музики у візантійському світському побуті відомо мало, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних  окликів – “акламацій”, обов’язкових у двірському церемоніалі.

      В стародавньому богослужінні інструментальний супровід, напевно не був заведений, і музика звучала у вигляді  співів. Існували засоби церковного вокального виконання: урочисте читання євангельських  текстів, що регулювалося певними музичними формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру і так звані алілуйні пісні.

      До  ХІІ-ХІІІ ст. у Візантії сформувалася розвинена система співів, яка  вживалася в державній і культурній сфері. Її специфіка – досить обмежена кількість жанрів, розкріплення за співами певних назв, наприклад: “славоспівні – за першим словом знаменитої фрази “Салва Отцю і Сину і Святому Духу”.

      Друга група співів сформувалася в залежності від часу їхнього виконання: “ранкові”, “відпускальні”. Окремі співи здобули свої назви за деякими ознаками: “катавасії” – під час співів віруючі мали підвестися.

      Традиційні, освячені століттями форми візантійської  вокальної музики, дотримувалися  одного важливого принципу: кожному  складу тексту відповідав найчастіше 1 звук. Це пов’язано з настановою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти й відчути сенс тексту богослужіння. Музика ні в якому разі не мала домінувати над текстом. На зміну цій системі приходить так званий какофонічний стиль. Його важлива риса – домінування музики над текстом. 

5. Архітектура та  образотворче мистецтво  Візантії

      Візантійська  скульптура згасла ще в пізньоантичну  добу.

      Останні спроби належать до VI ст. Пізніше скульптура перебудувала під церковною забороною  і зникла.

      Центрами  мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України  і Росії: Чернігів, Київ, Новгород.

      Елліністичне  мистецтво, що не мало внутрішньої єдності  навіть у добу свого найбільшого  розквіту, розпалася на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську (Персія), сирійську тощо. Відбувся, нарешті, поділ на грецький Схід і Латинський Захід. Мистецтво грецького Сходу в історичній літературі має назву “візантійської”. Найвище досягнення римсько-елліністичного мистецтва – храм Святої Софії (532-537 рр.) – найбільш значна пам’ятка візантійської архітектури. Її побудовано Анфімієм із Трої та Ісидором із Мінта. Від VII ст. починається “візантійське мистецтво”.

      У IV-VI ст. дуже популярною була мозаїка. У  ній аж до ХІІ ст. простежується процес згасання римсько-елліністичного імпресіонізму, втрачається монументальність, занепадає кольоровість. У ХIV ст. місце мозаїчної техніки заступає фреска, а потім станкова ікона.

      В революціях другої половини ХІІ ст. і в переворотах “Латинської навали” народжується так зване мистецтво доби Палеологів.

      Художня традиція, однак, настільки життєздатна, що ще в в ХVI-XVII ст. процвітає італо-критська школа живопису, створюються великі храмові розписи на периферії  візантійського світу, народжується видатний живописець – Панселін.

      В Константинопольській церкві Кахріє-Джамі  і в венеціанському соботі Святого  Марка живописці ще намагаються  застосовувати мозаїчну техніку, але  всі інші розписи пізньовізантійського часу – фрескові. Лише в добу європейського романтизму на початку ХІХ ст. загальне захоплення середньовічним мистецтвом і середньовічною культурою викликало інтерес і до мистецтва візантійського. 

Список  використаної літератури

• Історія світової культури / За ред. Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р.
• Українська та зарубіжна культура / За ред. Є.І.Козира. – К., 2001.