Виникнення та розвиток друкарства в Україні

Книговидання  України: успіхи і проблеми. З числа взятих на облік книг, виданих в Україні до 1648 р. включно, 18,6 % надруковані церковнослов’янською мовою, 13,9 — церковнослов’янською і українською, 11,2 % — українською. Оскільки церковнослов’янською мовою видавалися переважно найбільші за обсягом видання (літургічні книги, пам’ятки патристики), в загальному обсязі друкованої продукції частка церковнослов’янських текстів значно вища: понад 75 %. При цьому треба мати на увазі, що в Україні церковнослов’янська мова сприймалася в той час не як чужа, а як найвищий стиль рідної літературної мови. Крім церковнослов’янської мови, що застосовувалася в Росії і в південних слов’ян, мова українських видань відзначалася (крім іншої вимови) переважно системою наголосів, а також насиченістю елементами середньоболгарського правопису.

Орфографічні та лексичні болгаризми надавали церковнослов’янській мові архаїчності і тим самим  авторитетності як мові сакральній, здатній  забезпечувати спадкоємність розвитку культури. Підкреслювання давніх коренів  вітчизняної культури, пошуки "власної античності" — це була свідома політика українських книжників, що служила зміцненню етнічної і релігійної самосвідомості. До речі, російське друкарство, починаючи з перших московських видань, стало на шлях наближення, щоправда, обмеженого і повільного, церковнослов’янських текстів до норм живої російської мови. У самостійній державі за відсутності безпосередньої чужинецької загрози для самобутності російської культури це можна було собі дозволити. Навпаки, в Україні та Білорусі вірність давнім традиціям, збереження архаїчних форм книжкової мови розглядалися як засіб опору денаціоналізаційному натискові оточення. Цим пояснюється пуризм редакторів українських церковнослов’янських текстів, їхнє прагнення очистити тексти від специфічно української лексики. Якщо в Росії елементи живої мови впроваджувалися до традиційних пам’яток, то українці пішли іншим шляхом: видання текстів двома мовами — максимально чистою, в розумінні книжників того часу, "словенською" мовою і українсько-білоруською "простою" мовою. Останньою видавалися вірші, публіцистичні твори, передмови богословських і навіть літургічних книг. До певної міри поширення діапазону пам’яток, що їх видано в перекладі з церковнослов’янської мови на "просту", можна пов’язати з реформаційними віяннями. Спершу в таких перекладах друкувалися переважно книжки для читання, але видання першої половини XVII ст. містять у перекладах також молитви (у складі київської "Книги о вірі" 1620 р.), окремі розділи літургічних книг (синаксарі у київській Тріоді пісній 1627 р. та її перевиданнях, перекладені Тарасієм Земкою). 1637 р. лаврська друкарня передрукувала Євангеліє учительне, перекладене Мелетієм Смотрицьким, за єв’їнським виданням 1616 р. (переклад Смотрицького був здійснений з церковнослов’янського перекладу XIV ст. тексту грецького Другого патріаршого гоміліарія ⁷).

Протягом 1586 — 1615 рр. тексти українською книжною мовою становили 8,5 % загального обсягу книжкової продукції друкарень України, а в 1616 — 1645 рр. — 9,1 %. Друкування цією мовою спричинило деяку модифікацію кириличного шрифту, щоб врахувати особливості української вимови. Зокрема, вживалися два варіанти літери г: г для позначення фрикативного звуку і ґ для вибухового (останній був розроблений на основі одного з варіантів грецької "гамми").

Книги латинською і польською  мовами становили відповідно 26,2 і 28,7 % загальної кількості книг, надрукованої в Україні до 1648 р. включно. Оскільки переважно це були брошури, загальний  обсяг їх незначний (5,4 і 10,2 % обсягу друкованої продукції друкарень  України). Слід також зазначити велику питому вагу малотиражних видань —  тез, диспутів, тих панегіриків, які друкувалися не для поширення, а для дарування меценатам.

У Львові діяла також вірменська друкарня, що надрукувала дві книжки старовірменською літературною мовою (грабар) і одну книжку літературною мовою більшості українських  вірмен (вірмено-кипчацькою) ⁸.

Вірменські видання, як і  єврейські, що їх почали видавати з  кінця XVII ст., призначалися для відповідних  етнічних громад в Україні та для  їхніх співвітчизників в інших країнах. На відміну від них книги латинською і польського мовами призначалися також і для освічених українців, що знали ці мови і нерідко користувалися ними в літературній і науковій творчості. Тому всі латиномовні та деякі польськомовні видання друкарень України повинні розглядатися також в контексті української літератури (в широкому сенсі) і писемності як багатомовної. Багатомовність друкарства України визначалася характером літератури, що була явищем, породженим реальними суперечностями тодішнього життя. З одного боку, не можна забувати, що насаджування польської і до деякої міри латинської мови пов’язане з денаціоналізацією частини панівної верхівки і, зрештою, було спричинене несприятливими умовами для розвитку національної культури. З іншого боку, Україна залишалася частиною того реґіону, де особливо довго зберігалася середньовічна традиція — використовувати як літературну не "простонародну" мову, а книжкову. Не можна не визнати, що використання церковнослов’янської і латинської мови хоч і гальмувало розвиток літератури на основі народнорозмовної мови, проте відіграло на певному етапі й позитивну роль, полегшуючи культурні взаємозв’язки.

Друкарство України було тісно пов’язане з білоруським. Незважаючи на наявність специфічних рис для розглядуваного періоду, можна говорити про українсько-білоруське друкарство як вияв спільності культурного розвитку обох народів. Водночас видання латинським шрифтом можна розглядати в двох контекстах: і як невід’ємну частину всього українського друкарства, і як складову частину книгодрукування Речі Посполитої і сусідніх країн.

Разом в Україні з 1574 — 1648 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Згадані 25 друкарень діяли в 17 місцевостях, з них 7 — у селах, решта — у містах і містечках. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста — Київ, Львів, Острог: тут були наявні не лише кадри ремісників, книжників, редакторів, але й можливості ширшого збуту. При великих друкарнях були свої книгарні. Продажем книжок займалися також працівники друкарень, купці і крамарі, які розповсюджували книги поряд з іншими товарами. Цікаве джерело про це — реєстр витрат і прибутків львівського купця Петра Кунащака, який торгував українськими книгами одночасно з продажем полотна, дзвонів та інших виробів.

Збут літургічних та учбових  видань було налагоджено порівняно  добре, тому тиражі розходилися швидко, що видно з перевидань однойменних книг: Анфологіон опубліковано у Львові 1632, 1638, 1643, 1647 — 1651 рр., Катехізм вийшов у Києві 1645 р. чотирма виданнями (два польських і два українських), а у 1646 р. українське видання було повторене у Львові. Книги лаврської друкарні у перші ж роки після видрукування поширювалися по всій Україні і Білорусі, аж до їхніх західних околиць. Львівськими виданнями торгували не лише в західноукраїнських землях, а й в Наддніпрянщині. Різними шляхами проникали книги також і в міста та села Російської держави. Багато з українських видань користувалися популярністю в Болгарії, Сербії, а також Молдавії, Волощині, Трансільванії.

Попит на книги був передумовою  розширення поліграфічного виробництва. Водночас на діяльності друкарень негативно  позначалося посилення цензурних  утисків. Друкарня Івана Федорова діяла  в умовах їхнього тимчасового  послаблення, але вже 1595 р. князя  Костянтина Острозького попереджували, щоб він не друкував книг без королівського  дозволу. Навіть цей впливовий магнат не наважився вказати місце видання  на ряді полемічних антикатолицьких  видань своєї друкарні. 1610 р. був  конфіскований "Тренос" Мелетія  Смотрицького, надрукований Віленською братською друкарнею, а її керівника Леонтія Карповича за це ув’язнили. 1616 р. почалося судове переслідування Я. Щ. Гербурта за видання без привілею "Хроніки" Длуґоша. Природно, що українські друкарні у Львові боялися видавати публіцистичні твори, а Києво-Печерська лавра видала 1620 р. кілька полемічних книжок без вказівки на друкарню. Свою "Палінодію" керівник лаврської друкарні Захарія Копистенський теж не наважився надрукувати і при тому пояснив: "коли хто із наших, особливе проти латинников видасть книгу, теди такого преслідовати й през зверхность світськую опримовати не встидаються" ⁹.

Надрукований Сльозкою панегірик  православному єпископові було спалено  за вказівкою католицької консисторії. Навіть для видання літургійних  книг Львівське братство та Михайло  Сльозка вважали необхідним заручитися королівськими дозволами. Характерно, що у Києві, де влада була змушена  рахуватися з політичним впливом  козацтва, лавра довгий час дозволяла  собі видання релігійних книг без спеціальних привілеїв. Уряд не реагував на випуск 1645 р. у Києві польських та українських видань православного Катехізису, але як тільки його передрукували у Львові, одразу було порушено справу в королівському суді про надрукування "ворожого святій римській церкві твору" ¹⁰.

Православні діячі разом  з протестантами виступали проти  контролю державної влади над  книговиданням, натомість деякі  католицькі публіцисти вимагали заборони випуску некатолицьких видань. Ватиканський нунцій до Речі Посполитої наполягав, щоб у православних було відібрано  право засновувати школи й  друкарні. Спроба здійснити це була зроблена 1651 р., коли король після поразки українського війська під Берестечком конфіскував друкарні Львівського братства та Михайла Сльозки, а Андрій Скольський, який друкував в Уневі, був заарештований і підданий катуванням. Анулювати конфіскацію львівських українських друкарень вдалося, але програму діяльності західноукраїнських друкарень довелося ще більше звузити.

Крім державної діяла церковна цензура. Першою відомою спробою регламентувати друк кириличних книг було рішення православного єпископату 1591 р., що "без відомости архиєпископа, митрополита і єпископов видавани бити не мають ніякіє книги" ¹¹.

1595 р. львівський православний  єпископ Гедеон Балабан вимагав  запровадження таких порядків, "як  ся заховуєт в школах і в  друкарнях грецьких и латинських: жеби ся новозмишленного єретичеського  в друк не подавало... А коли схочуть в друкарні що нового друковати, книги церковниє іли отеческіє іли іниє школьниє науки, мають міні єпископу оповідіти, а я з духовенством маю дозріти, а потом, пересмотривши, благословити" ¹². Подібні спроби впровадження суворої церковної цензури єпископам здійснити не вдалося, тим більше, що більшість з них перейшли в унію. Пізніше митрополит Петро Могила різко критикував книги, видані без схвалення духовної влади, і намагався, щоправда безуспішно, примусити Львівське братство подавати книги йому на цензуру. Він також розпорядився публічно спалити весь наклад книги Євстахія Ґізеля "Антапологія": в ній захищалась православна публіцистика, однак автор-протестант не приховував своїх симпатій до реформаційних поглядів Стефана Зизанія.

Католицькі видання, крім панегіриків та інших дрібних брошур, підлягали цензурі архієпископської адміністрації, монастирські видавці вважали достатнім дозвіл старших свого ордену. Це призводило до конфліктів орденів з архієпископом: 1642 р. останній розпорядився спалити видану у Львові без його згоди брошуру "Iudicia iudicans", хоч в ній начебто не було чогось єретичного. Львівська католицька консисторія втручалася і в справи православних друкарень. Папська курія вимагала беззаперечного виконання заборони читати книги, не дозволені католицькою цензурою. Щоб надати право уніатському прелатові Григорію Коленді читати "єретичні та інші заборонені книги" з метою їхньої критики, потрібне було рішення комісії з п’яти кардиналів. При цьому було наказано після смерті Григорія Коленди книги спалити ¹³.

Посилення контрреформації  в країні, як і зазначений вище наступ шляхти на економічні позиції та політичні  права міщан особливо згубно відбився на діяльності дрібних друкарень, які не мали значних матеріальних резервів. До першої половини 40-х рр. XVII ст. належать останні спроби організації нових друкарень світськими людьми (Андрій Скольський, Павло Черкаський), а до середини століття з усіх приватних видавців на попередніх позиціях зміг втриматися лише Михайло Сльозка. Після його смерті залишилися лише друкарське підприємство Львівського братства і друкарні при монастирях. Характерно, що на польських землях і в Литві цей процес йшов одночасно: починаючи з 30 — 40-х рр. XVII ст. і там монастирі зайняли провідні позиції у книговиданні. Монополізація книговидання церковними установами зменшувала залежність видавців від попиту на літературу і це негативно позначалося на різноманітності книжкової продукції та її технічному рівні.

Даючи загальну оцінку початкового  періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в  його історії став перший етап —  остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.