Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Сентября 2014 в 13:09, контрольная работа
Українська класична музика своїм корінням заходить у глибоку давнину, в народну творчість. Протягом віків вироблялися її специфічні особливості і риси, що згодом визначили її національний характер,
Українська музична культура зростала в боротьбі проти жорстокого соціального і національного гніту з боку самодержавства. Вона розвивалася під благотворним впливом передової російської музичної культури, у тісних взаємозв'язках з нею. Для неї властиві демократична спрямованість, любов до батьківщини і народнопісенна основа.
Введення
Глава 1. Основи класичної музики
1.1 Перша українська симфонія
1.2 Композитори Могучої кучки
1.3 Українські народні пісні для хору
Глава 2. Український театр
2.1 Театральне мистецтво
2.2 Театр корифеїв
2.3 Український театр класичної доби
2.4 Діячі українського театру
Українському професійному театру довелося зіткнутися зі значними труднощами, бо продовжував діяти указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою.
Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа не мала постійного приміщення, вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях - ярмаркових балаганах, холодних залах. Не вистачало костюмів, декорацій. Але ніщо не могло зупинити розвитку сценічного мистецтва. Організатори театру збагачували сценічний репертуар. Для театру пишуть М. Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Дві сім’ї», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук» та ін.). Іван Карпенко-Карий створив 18 п’єс («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Безталанна», «Хазяїн», «Сава Чалий»), М. Старицький («Не судилося», «Богдан Хмельницький», «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці»).
У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив вистави українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв 10 років. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у Москві і Петербурзі, і заборонено у Києві, він відповідав: “Там театр – искусство, здесь – политика”.
Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени Костянтин Станіславський сказав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Сакса ганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени – ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”.
Справді, Іван Карпенко-Карий (1845-1907), митець найбільшої театральної культури серед корифеїв, сміливо утверджував реалістичну драму і комедію, переборюючи мелодраматизм та етнографізм. Він враховував емоційний вплив на глядача музики, проте не погоджувався з тим, щоб вистава перетворювалася на звичайне розважальне дійство без вищої ідеї.
Марко Кропивницький (1840-1910), засновник українського театру, талановитий режисер та актори, як драматург не виходив за межі народних сюжетів: суворий реалізм, правда характерів і деталей – ось головні його художні принципи і літературні засади.
Михайло Старицький (1840-1904) прославився як неперевершений режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Під час його антрепренерства у 1883-1885 рр. театр мав пишні декорації, оркестр і великі хор і танцювальну трупу.
Панас Саксаганський (1859-1940) прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі.
Микола Садовський (1856-1933) був незрівнянний у героїчних ролях, постійно дбав про збагачення репертуару п’єсами молодих українських драматургів – Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся.
Марія Заньковецька (1860-1934) – актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво.
Марія Садовська-Барілотті виконувала народні пісні на високому професійному рівні.