Теоретичні основи вивчення української культури

  Практичні завдання Тема 1

 

1)Поясніть  поняття “національна культура”.

 

  Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури визначають традиції праці й технічний рівень виробництва, культура господарювання тощо.

 

2) Визначте  періоди в розвитку української  культури.

 

  Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху різноманітні ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні та інші перепони. Вивчаючи українську культуру як цілісну систему ми розуміємо наступне: по-перше, всі надбання в галузі матеріального й духовного виробництва були створені українським народом як в Україні так і за кордоном. По-друге, у створенні української культури брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства. По-третє, українська культура, як оригінальна й своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена у сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. По-четверте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, у хронологічній послідовності.

 

3) Яку роль  відіграє духовна культура в  суспільному житті?

  Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість, відіграє головну роль, тобто таку, що підносить саму людину та її роль у світі до найвищих цілей і завдань. До структурних елементів духовної культури належать: інтелектуальні (наука, освіта); естетичні (мистецтво й література); етичні (мораль); соціальна (мова, побут, звичаї, право, політика); релігійні.

Призначення культури та роль, яку  вона відіграє в людському житті, виявляються в її функціях: пізнавальній, інформативній, комунікативній, регулятивній, аксіологічній (оціночній), виховній, світоглядній. Пізнавальна функція виражається у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. Культура – це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії. Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за “вертикаллю” (від попередніх поколінь до нових), так і за “горизонталлю” – обмін духовними цінностями між народами. Інформативна функція культури може виявлятися через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все в спільній трудовій діяльності. Тому інформативна функція нерозривно пов’язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім й опосередкованим. Безпосереднє спілкування – це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим – коли реалізується через засвоєння культурної спадщини. Культура уможливлює регулювання взаємовідносин і діяльності людей. Регулятивна функція культури реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Аксіологічна функція виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. Виховна функція культури сприяє соціалізації особи, виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу в соціокультурному вимірі.

 

4) Які критерії визначення культурних епох?

 

 Оглядаючи історичний шлях, який пройшла українська культура, можна визначити в ньому певні опорні віхи. Для цього потрібно врахувати такі чинники: тип культури певного суспільства (землеробський чи індустріальний) світоглядні домінанти (релігійні або світські), європейські й світові духовні обрії тощо.

 

5) Які культурні епохи ви знаєте?

 

  Традиційно виокремлюють такі великі культурні епохи з орієнтовно окресленими хронологічними межами:

     1. Давній час (XXV тис. до н.е. – V ст. н.е.). Тип культури цього періоду – це культура первісного суспільства (збирачів і мисливців, культура раннього землеробства й скотарства). Первісному суспільству відповідав світогляд – міфологічний.

     2. Середньовіччя (кінець V – середина XVII ст. У європейському середньовіччі існував тип культури землеробського суспільства (аграрного) – землеробська чи аграрна культура. Тут домінував релігійний світогляд. Центром світу, в уяві людей був Бог – творець світу. Людина протиставляла світ земний і світ небесний, а культура поділялася на побутову й сакральну (священну). У межах цього періоду сформувались художньо-стильові напрями: візантійський, романський, готичний.

3. Відродження (XIV–XVI/XVII ст..). Це період переходу від землеробської до промислової культури індустріального суспільства (тип культури – перехід від землеробської до індустріальної культури). Відбувається перехід від релігійного до світського світогляду. Цей світогляд ще називається антропоцентричним (від грецької антропо... άνθρωπο – людина і центр). Цей світогляд будується на релігійно-ідеалістичних поглядах, згідно з якими  людина є центром Всесвіту й кінцевою метою світобудови. У цей час поширюються ідеї гуманізму, що втілюються в художній культурі. У цей період формується художньо-стильовийі напрям ренесанс і зароджується бароко.

  Ренесанс (франц. Renaissance – відроджуюсь) За своєю основою Ренесанс антифеодальний рух, йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну), зумовлений зародженням капіталістичних відносин. У період Ренесансу розвинулась нова буржуазна ідеологія і культура, виник новий світогляд  – гуманізм, що пропонував ставитись до людини як до найвищої цінності, захищати права особистості на свободу, щастя і всебічний розвиток Для бароко характерна підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

     4. Новий час (XVII–XIX ст.). Тип культури – це культура індустріального суспільства (промислового). На Новий час припадає доба Просвітництва (XVIII ст.) і відбувається активне становлення світської культури, яка своє світобачення ґрунтує на поглядах раціоналізму (рівноваги у всьому). Цьому світогляду відповідає стиль “класицизм”. Поряд з раціоналізмом (як світоглядом) й класицизмом (як стильовим напрямом) формується світогляд індивідуалізму, якому відповідає стиль романтизму. На противагу надмірній раціональності класицизму романтизм звертає увагу на внутрішній світ людини, тобто йогоцікавить індивідуальність і суб’єктивне індивідуальне сприйняття світу людиною. На зміну романтичному стилю прийшов новий – реалізм. Реалізм (від франц. realisme – дійсний) – напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. А на самому початку цього періоду домінував стиль бароко, наприкінці – імпресіонізм (від франц. impression – враження). Імпресіонізм – стиль. що пропонував витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань без заглиблення в їхню суть. Отже ми бачимо, що на відміну від попередніх епох – в межах одної епохи – Нового часу – починають співіснувати різні світосприйняття й художньо-стильові напрями, інколи вони збігаються у часі.

     5. Новітній час (з XX ст.). В цю добу тип культури має назву культура постіндустріального суспільства (інформаційна). Під впливом науково-технічної революції сталися радикальні зміни у світосприйнятті людини, докорінне переоцінювання духовних і культурних цінностей. Люди цікавляться психічними глибинами індивідуальності, людською підсвідомістю, і світ сприймається через суб’єктивізм, ірраціональність (такий, що перебуває за межами розуму, протилежний раціональному, логічному). Виникає велика кількість напрямів і стилів, об’єднаних під загальною назвою модернізм (експресіонізм, сюрреалізм) і постмодернізм (модернізм, постмодернізм – загальні назви способів світобачення, для яких характерне заперечення реалізму).

  Окрім масштабної загальноєвропейської періодизації розвитку культури існують інші, детальніші, в яких ураховано кожну історичну сходинку вітчизняного культурно-історичного поступу. Прикладом такої періодизації розвитку вітчизняної культури може бути наступна:

     1). Дохристиянська доба (від її витоків до прийняття християнства).

     2). Культура княжої доби (IX-XIII ст.).

     3). Литовсько-польська доба (XIV – початок XVII ст.).

     4). Козацько-гетьманська доба (середина XVII - кінець XVIII ст.).

     5). Доба національно-культурного відродження (кінець XVIII – початок XX ст.).

     6). Міжвоєнна і повоєнна доба входження України до складу сусідніх держав (початок – кінець 80-х років XX ст. ).

    7). Доба державної незалежності (з 1991 р.).

 

 

1. У чому полягає суть співвідношення понять “цивілізація” та “культура“.

    Цивілізація— людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд). Її співвідношення з поняттям цивілізація таке- культура тісно пов’язана з людьми,з спільнотою людей,які мають певний закріпленний світогляд,духовні цінності ,культу́ра сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.так й цивілізація,що протягом свого розвитку надбала певні особливі риси у своїй культурі в соціально-політичній організації, економіці та ідеали. Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху різноманітні ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні та інші перепони. Вивчаючи українську культуру як цілісну систему ми розуміємо наступне: по-перше, всі надбання в галузі матеріального й духовного виробництва були створені українським народом як в Україні так і за кордоном. По-друге, у створенні української культури брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства. По-третє, українська культура, як оригінальна й своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена у сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. По-четверте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, у хронологічній послідовності.