Специфіка української соціокультурної ситуації половини 20 початку 21 ст

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ І СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

 

Реферат

на тему:

“ Специфіка української соціокультурної ситуації

 половини 20 початку 21 ст.”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав        студент групи 2

Питайчук О.О

 

 

                                                  Київ - 2012

 

                                                      План

1. Поняття соціокультурної динаміки

2. Характерні риси  основних культурних процесів

                       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття соціокультурної  динаміки

 

Чільне місце серед  проблем культурології посідає  динаміка культури, яка складає один із розділів теорії культури. Проблема культурних змін цікавила дослідників  завжди, але попервах вона розглядалася в контексті аналізу історичного процесу розвитку суспільства, виявлення передумов та рушійних сил його поступу. Цим пояснюється той факт, що динаміка культури досліджувалась в межах „філософії історії”, „філософії культури” та інших напрямів соціо-гуманітарного знання. Термін „філософія історії” запровадив у науковій обіг у 1765 році французький філософ-просвітник Франсуа Марі Аруе, відомий широкому загалу під псевдонімом Вольтер. Власне поняття „культурна динаміка” з’явилося майже через 200 років потому. Його почали широко застосовувати у другій половині ХХ ст., після опублікуванні чотирьохтомної праці П. Сорокіна „Соціальна і культурна динаміка” (1927, 1959 – стислий виклад праці).

 

Оскільки культура є  змістовним аспектом спільної, тобто  соціальної діяльності людей, їх життя, то поряд з поняттям ”динаміка культури” застосовують термін „соціокультурна динаміка”.

 

Вивчення динаміки культури вимагає  з’ясування процесів, які складають  її зміст, та відповідних категорій. Категорія „динаміка культури”  тісно пов’язана з іншими поняттями, таким як „культурні зміни”, „культурний розвиток”, „модернізація культури” тощо.

 

Культурні зміни – це поняття, яке  охоплює будь-які зміни патернів суспільства. Під патернами розуміють  структурні зразки, стереотипи поведінки, які склалися в межах певної культури, а також усталені конфігурації зв’язків людей між собою, з штучними предметами та природним середовищем. До них, наприклад, належить матеріальні предмети, певні способи поведінки, правові і моральні норми, жанри і стилі в мистецтві. Інакше кажучи, культурні зміни передбачають будь-які трансформації в культурі.

 

Для характеристики деяких типів культурних змін застосовують поняття „культурний  розвиток”. Культурний розвиток –  це зміни матеріальних і духовних компонентів культури, які призводять до змін її складу або структури, виникненню чи зникненню певних елементів культури або зв’язків між ними, що призводить до появи нового якісного стану культури як цілісності. Для процесів, які характеризують культурний розвиток, притаманні такі властивості, як незворотність, спрямованість і закономірність змін, а також поява нового якісного стану в культурі.

 

Динаміка культури – поняття, яке  характеризує процеси змін в середині культури і у взаємодіях культур, а також типової моделі взаємодії людей у суспільстві, яким притаманні такі риси, як цілісність, наявність упорядкованих тенденцій і спрямований характер трансформації.

 

Важливе значення для розуміння  динаміки культури мають механізми  її реалізації, під якими розуміють  фактори, конкретні умови і способи її здійснення.

 

Зміни в культурі за тривалістю можуть бути поділені на три групи: макродинамічні, мікродинамічні і швидкоплинні. На цій підставі виокремлюють історичну  макродинаміку культури (тривалість процесів 100 і більше років), актуальну динаміку культури (від 25 до 100 років).Швидкоплинні зміни в культурі, як то сезонні зміни моди, жаргону молодіжної культури, не спроможні закріпитися в глибинних прошарках культурного життя, а тому не розглядаються в якості проявів динаміки культури.

 

В залежності від способів здійснення динаміки культури розрізняють: інтеграційні і дезінтеграційні, еволюційні та революційні  механізми. Способи культурних змін та їх особливості суттєво відрізняються  в залежності від сфери культурної активності, що дозволяє вести мову про динаміку політичної, правової, релігійної, художньої культури та комунікативної діяльності.

Зміст механізмів динаміки культури розкривають типові культурні процеси. Культурні процеси – це типові, універсальні за масштабами поширення в різних культурах стійкі та повторювальні функціональні процедури. В залежності від конкретних умов типові процеси отримують різну динаміку і змістовне наповнення, які характеризує поняття культурної події. Культурні події – це конкретно-історичні випадки здійснення культурних процесів, які характеризуються певними унікальними рисами, що зумовлені обставинами та способами їх реалізації [13, с. 260].

 

До основних типів породження та існування феноменів культури належать процеси:

 

- генезис культури;

 

- наслідування традицій;

 

- дифузія культури;

 

- трансформація культури;

 

- реінтерпретація форм  культури;

 

- системна трансформація культури;

 

- функціонування культурних явищ  та інші.

 

Під генезою культури розуміють процеси як формування культури, так і виникнення нових форм культури та інтеграцію їх в соціальну практику, а також процеси формування нових систем і конфігурацій культури, які постійно відбуваються в суспільстві на протязі всієї історії людства [8, с. 366]. Йдеться передусім про появу нових знань, ідей, уявлень, символічних форм, інновацій у вигляді зразків техніки і технологій, соціокультурних механізмів регулювання життєдіяльності людей.

 

Поняття „наслідування  традицій” охоплює процеси трансляції, відтворення новими поколіннями  та відмирання існуючих елементів культурної спадщини. Традиції наслідуються або шляхом практичного повторювання певних дій, зразків поведінки, або за допомогою народного фольклору, певних текстів (міфологія, твори мистецтва, наукові праці).

 

В доіндустріальному  суспільстві більшість рис культури транслювалась традицією, саме тому воно й дістало назву традиційного. В наш час з’явилися інші канали трансляції досвіду: радіо, телебачення, ЗМІ, школи, університети.

 

В якості традицій можуть поставати певні цінності, звичаї, ідеї, погляди, смаки, норми поведінки, ритуали. Якщо традиції існують доволі тривало, то вони можуть перетворюватися на соціальні інститути. Прикладом останнього може слугувати перетворення парного шлюбу на інститут сім’ї.

 

Дифузія культури – процеси  просторово-часового розповсюдження зразка культури, запозичення і впровадження нових форм культури у вже існуючі системи культури [8, с. 177]. Запозичення інновацій з інших культур спостерігається майже у всіх відомих культурах. Воно відбувається по каналам „культурної” комунікації, серед яких особливу роль відіграють торгівля, завоювання, колонізація, міграція, добровільне копіювання певних норм і способів організації життєдіяльності людей, жанрів та стилів мистецтва. Під впливом процесів глобалізації все більшу роль в дифузії культури відіграють сучасні засоби масової інформації та новітні технології (телебачення, Інтернет і т.п.).

 

Абсолютизація ролі зовнішніх  чинників в розвитку культури та зведення еволюції культурних рис лише до просторового їх поширення сприяло виникненню наприкінці ХІХ – початку ХХ століття самостійного напрямку в науці - дифузіонізму. Розвиток ідей дифузіонізму пов’язують з працями німецьких вчених Л. Фробеніуса та Ф. Гребнера, англійського антрополога Г. Чайлда. Прихильники цього напрямку відстоювали погляди, згідно яких повністю заперечувалися поняття еволюції культур і прогресу, а динаміка культури зводилась до розповсюдження певних культурних зразків у просторі з якогось одного чи декількох центрів.

 

Культурологи вирізняють три основні варіанти дифузіонізму: інвайзіонізм, теорію культурного центру та погляди представників культурно-історичної школи щодо запозичень культурних форм.

 

Інвайзіонізм (від англ. invasion - вторгнення) стверджує, що розвиток власної культури спричинений майже  повністю екзогенними (зовнішніми) факторами, серед яких: вторгнення диких племен, військові завоювання інших народів та культурні запозичення під час мирних міграцій людей.

 

Теорії культурного  центру зображують розповсюдження культури в світі у вигляді хвиль, які зароджуються в якомусь центрі і поступово досягають найвіддаленіших країн світу. В якості такого центру визначають цивілізації Шумера, Вавилона чи Єгипту. Згідно поглядам німецьких істориків Ф. Деліча та Г. Вінклера колискою світової культури був Вавилон, а англійський вчений У. Дж. Перрі вважав, що існував лише один світовий центр цивілізації - Єгипет.

 

Представники культурно-історичної школи вважали, що розповсюдження культурних інновацій відбувалося не з одного, а декількох центрів – культурних кіл. Так чи інакше, але дифузіонізм з середини ХХ століття послабив свій вплив. Разом з тим, культурологи визнають його внесок в подальший розвиток культурології – була розроблена теорія культурних кіл та теорія культурних міграцій, винайдені методи картографування культурного простору та деякі інші експериментальні методи та методика крос-культурних досліджень.

 

До процесів трансформації  форм культури належать процеси поступових змін утилітарних та соціально-регулятивних функцій, формальних рис і семантичних  значень певних культурних форм. До трансформаційних процесів відносять як процеси модернізації, так і деградації, витіснення їх з соціокультурної практики.

 

В динаміці культури дістали  розповсюдження також процеси реінтерпретації  форм культури. Ці процеси пов’язані як з символізацію (маркуванням) навколишнього середовища, напрацюванням нормативних зразків інтерпретації запозичених форм, так і зі змінами в їх смисловому навантаженні, смислів.

 

.

 

Важливою характеристикою  динаміки культури є оцінка результатів  змін та особливостей протікання соціокультурних процесів.

 

В залежності від оцінки напрямків та результатів змін у  культурі розрізняють прогресивний та регресивний характер змін. Проте  можливо виокремити і особливий  стан культури – застій, за якого  спостерігається частковий занепад та довготривала стагнація культурних цінностей. Усі три можливі варіанти перегукуються з існуючими в сучасній науці напрямками розвитку суспільства – прогресистським, регресистським та циклічним.