Середньовічна мусульманська культура Близького та Середнього Сходу

 

                                           Міністерство освіти і науки України

                           Уманський  державний педагогічний  університет

                                                   імені Павла Тичини

                                                Економічний факультет

                                              Кафедра фінанси і кредит

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

«Середньовічна мусульманська  культура Близького та Середнього Сходу »

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Студент 11 групи

Кузмяк Г.В.

Перевірив:

Бержанір А.Л.

 

 

 

 

 

                                                       Умань 2013

                                                            ПЛАН

1. Захід і Схід у світовій культурній традиції.
2. Пророк Мухаммад і його вчення.
3. Культура Арабського халіфату VII-X ст.
4. Культура Ірану X -XV ст.
5. Список літератури .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Захід і  Схід у світовій культурній  традиції

Інтерес до Сходу в  європейців завжди був великим. Древні греки захоплювалися єгипетською  цивілізацією. Древні римляни говорили: “Ex Oriente lux” - “Зі Сходу - світло”. Зацікавлене ставлення до Сходу збереглося в Європі і в ранньому середньовіччі, а згодом посилилося в період хрестових походів. У Новий час колоніальні завоювання португальців, голландців, англійців і французів у Азії, розгром турків у 1683 р. під Віднем зумовили політичне й економічне домінування Заходу і в той же час пробудили суспільну думку Європи. Діячі епохи Просвітництва поклали початок серйозному вивченню “Східної проблеми”. Сформувалася ціла наука - орієнталістика, або сходознавство. Орієнталістика або сходознавство виникло у XVI-XVII ст., а сформувалося у XVIII-XIX ст.

У XVII - XIX ст. в європейських країнах навіть склалася своєрідна  мода “на все східне”. Свідчення  тому - поява переказів на європейські  мови “Корану” і “Тисячі і однієї ночі”, “Персидські листи” Монтеск'є та історичні драми Вольтера. Похід Наполеона на Єгипет сприяв появі в європейській літературі цілого напряму, названого екзотизмом. У його рамках виник ліричний цикл великого І.В.Гете “Західно-східний диван”. “Східні вірші” В.Гюго утвердили у Франції романтичну поезію. Без східних поем - “Гяур”, “Лара”, “Корсар” - був би неповним творчий доробок Дж.Г.Байрона. В.А.Жуковський своїм зверненням до перського та індійського епосу (повість у віршах “Рустем і Зохраб”, поема “Наля і Даяманті”) укріпив романтичну поезію в Росії. В Україні до теми Сходу зверталося ряд видатних поетів та письменників: Іван Франко (численні переклади староарабських поезій, казок), Агатангел Кримський (поетична збірка в трьох частинах “Пальмове гілля”, цикл “Бейрутські оповідання”) збагатили українську літературу східними мотивами.

І все-таки в XIX ст. переважаючою в Європі була думка, сформульована  знаменитим автором “Книги джунглів”  англійським поетом Редьярдом Кіплінгом: “Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися”. Життя спростувало цей постулат. У наш час народи Сходу домоглися політичної незалежності від західних “цивілізаторів”, а ряд держав - і великих економічних успіхів. Їх тисячолітня культурна спадщина вливається в океан загальнолюдської культури великою повноводною рікою. У цьому потоці - могутні струмені того джерела, яке пробилося на поверхню з глибин Арабського халіфату, що охоплював в VII - X ст. територію від Піренеїв на Заході до Середньої Азії і Північної Індії на Сході.

Середньовічна культура Ближнього і Середнього Сходу  зародилася і виросла на тому ж  інтелектуальному ґрунті, що й культура європейських народів. Ґрунт цей  був рясно удобрений попередніми  цивілізаціями Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Східного Середземномор'я і греко-римською античністю. Національне сім'я молодих народів, занесене на цей ґрунт вітрами історії і бурями соціальних потрясінь, дало рясні сходи і дивні плоди. Багато з них досі живлять наш інтелект і надають невимовну естетичну насолоду своїм специфічним смаком і ароматом. Але якщо в Європі квіти її цивілізації запилювалися ідеалами християнства, то на Сході таку роль відігравав іслам – наймолодша з світових релігій.

 

2. Пророк Мухаммад  і його вчення

Історія виникнення. Іслам виник і склався у спекотних напівпустелях і зелених оазах Аравійського півострова, заселеного кочовими й осідлими арабськими племенами. Це трапилося в двадцяті роки VII сторіччя - зовсім недавно, за історичними мірками. Пророка Мухаммада відділяють від Ісуса Христа цілих шістсот років, а від Будди і зовсім дванадцять століть.

Мухаммад, що арабською  означає “той, кого хвалять” (в європейській транскрипції - Мохаммед, Мухамед, Магомед), народився в 570 р. в місті Мекка. Біля 610 р. він отримав від Аллаха (арабською – Бог Одкровення), яке і став проповідувати серед мекканців і кочовиків рідного племені. Мекка в той час була великим перевалочним пунктом на старовинному караванному торговому шляху з Індії і Візантії в Африку та Європу. Вона ж була і значним релігійним центром, в ній жили язичники, буддисти, іудеї і християни. Правда, більшість аравитян до проповіді Мухаммада вважала за краще поклонятися виключно “своїм” ідолам - родоплемінним богам, серед яких були небесні світила, джерела, дерева, скелі і навіть камені. Зокрема шанувався метеорит, що й донині зберігається як святиня в головному святилищі ісламу - в храмі Кааба.

Спочатку в проповіді  Мухаммада не було нічого принципово нового в порівнянні з віровченнями іудеїв і християн. Основне положення  – відкинути старих богів та ідолів і визнати тільки одного - єдиного бога Аллаха та бути безумовно покірним його волі (іслам у перекладі з арабської - покірність, присвячення себе Богу). На практиці це означало повне підкорення всіх правовірних (арабською “муслім”, звідси і друга назва ісламу - мусульманство) новому пророку. Це положення закріплювалося формулою: “Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад - пророк його”.

Проповідь Мухаммада  відкидала старі родоплемінні вірування  і в цьому значенні була революційною. Природно, це не могло сподобатися старій мекканскій знаті, яка побоювалася, крім іншого, втратити паломників до Кааби і пов'язані з цим прибутки. Мухаммаду і його прихильникам довелося втікати в сусіднє місто Ясріб, пізніше перейменоване на Медіну (“місто пророка”). Це переселення (хіджра) здійснилося у 622 р., і ця дата стала початком мусульманського літочислення. Тут пророку поталанило більше: на його бік незабаром перейшли кочові племена, і на 630 р. його владу визнала практично вся Аравія. З мекканською знаттю був досягнутий компроміс: та визнала нове віровчення, а Мухаммад оголосив Каабу головним святилищем ісламу, паломництво до якого (хадж) обов'язкове для кожного мусульманина хоч би раз у житті.

Догматика та обрядовість. З моменту свого виникнення іслам був тісно пов'язаний з арабською державою, яка зароджувалася. У перших своїх проповідях Мухаммад, як і інші пророки, сповіщав близькість Страшного суду й обіцяв праведникам рай з тінистими садами і прохолодними джерелами (вікова мрія мешканця пустелі), а грішникам-ідолопоклонникам - геєну вогненну, жахливішу від розжарених пісків. Однак у подальшому Мухаммад все частіше звертався до більш насущних, земних турбот. Аллах продовжував посилати пророку все нові знамення, а той з його слів роз'яснював правовірним, як їм потрібно шанувати самого пророка, як їм поводитися з іновірцями, ділити військову здобич і успадковане майно, одружуватися і розлучатися...

Іслам закріплював і  освячував приватну власність, розділення мусульманської общини (умми) і всього суспільства на багатих і бідних. “Ми, - говориться в Корані, - роздаємо життєві блага в цьому дольному житті, звеличуємо одних над іншими так, що одні... тримають інших підвладними собі невільниками”. Освячуючи безумовну покору нижчих вищим і бідних багатим, іслам заохочував заняття торгівлею, але засуджував лихварство, утверджував неподільну владу чоловіка над жінкою, забороняв азартну гру, свинину й алкоголь. Як і інші релігії, він проголошував певні етичні заповіді: не убий, не кради, не обдури, будь чесним і т.п. Щоправда, стосувалися ці заповіді тільки “своїх”, правовірних, на ідолопоклонників та іновірців вони не поширювалися: на них чекав “джихад” - священна війна за віру.

Мусульмани вірили, що крім всемогутнього Аллаха існують  ще ангели і джини, які, як і люди, повністю перебувають під владою Аллаха і виконують, в кінцевому підсумку, його волю. Існує божественне зумовлення - доля, фатум, бо Аллах заздалегідь визначив кожній людині її долю. Він призначив одних людей до праведного життя на Землі і майбутнього райського блаженства, тоді як інших - до беззаконня в тлінному світі і потойбічних мук. Проте в Корані, як і в Біблії, Бог багато разів іменується милостивим, всепрощаючим. Найважливіша ж якість Аллаха є його нескінченна могутність і велич.

Обрядовість ісламу зводиться в основному до: обов'язкової п'ятикратної молитви у встановлені години; обов'язкового обмивання перед молитвою і після якого-небудь забруднення; податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; щорічного посту (ураза) протягом всього місяця рамазану; вже згадуваного паломництва в Мекку. Правила ці аж ніяк не важкі, але навіть з них допускаються винятки. Наприклад, хворий може не поститись в рамазан, а відпоститись таку ж кількість днів після видужування і т.п.

Ранній іслам не визнавав посередництва між Богом і людиною і тому не створив організації типу християнської церкви. Община-умма, що формувалася спочатку навколо Мухаммада, складалася переважно з родичів, але доступ у неї був відкритий для всіх, хто приймав іслам і визнавав Мухаммада духовним і світським вождем. Тим самим в арабському суспільстві руйнувалися родові і племінні зв'язки, на зміну яким приходив розподіл його на правовірних і невірних, а всередині самої умми розподіл ішов вже за класовою ознакою - на багатих і бідних, повелителів і підданих... Главою мусульман вважався імам - буквально “людина, що стоїть попереду”, який керував колективною молитвою. Оскільки Мухаммад і його перші спадкоємці-халіфи (заступники) самі керували молитвою й одночасно очолювали общину і державу, то імам став сприйматися всіма мусульманами як носій і духовної, і світської влади. Іслам згодом розпався на ряд течій, головними з яких стали сунніти, шиїти і хариджити. Спочатку вони відрізнялися один від одного швидше політичними мотивами, а пізніше стали відрізнятися і догматичними канонами.

Таким чином, у свідомості мусульман  з самого початку злилися воєдино  віросповідальні і морально-правові  настанови, релігія і політика, духовна  і світська влада.

Причини швидкого поширення  ісламу. Один з основоположних приписів раннього ісламу - обов'язок кожного мусульманина і общини загалом вести священну війну за віру - джихад (газават). Протягом восьми місяців на рік (чотири, що залишилися, вважалися “заборонними”) належало воювати з ідолопоклонниками і багатобожниками, підкоряти або винищувати невірних, захоплювати їх майно. У цьому догматі яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властивий ранньому ісламу. Прихильники інших релігій - невірні (гяури) повинні були підкоритися ісламу, в іншому випадку вони підлягали знищенню.

Звичайно, протягом століть цей  догмат мусульманства зазнавав істотних змін. У наш час багато ісламських богословів і політиків трактують  його як суто мирний заклик до поширення  ісламу словом, як заклик до морального вдосконалення особистості. Правда, догмат про джихад дожив до нас не тільки в такому трактуванні, але і в самому примітивному його розумінні: досить пригадати Боснію, Чечню, Косово або афганських талібів.

У ранньому середньовіччі гасло  джихаду найкраще відповідало інтересам арабської кочової знаті, освячувало захоплення нею чужих земель. Воно заохочувало на розбій і рядових “борців за віру”, обіцяючи в нагороду здобич тим, хто залишався живим і ласки райських гурій загиблим.

Вже за перших наступників Мухаммада, - халіфів Абу-Бекре, Омарі, Османі і Алі (632 - 661) - були захоплені Сірія, Іран, Єгипет. Завоювання продовжувалося при халіфах з роду Омейядів (661 - 750). Їм підкорилися нові великі землі: - Азербайджан, Закавказзя, Середня Азія, Афганістан, вся Північ Африки та Іспанія. Склалася величезна держава, яка європейцями пізніше була названа Арабським Халіфатом. У середині VIII ст. на хвилі народного невдоволення до влади прийшла династія Аббасидів (750 - 1258), столицею яких став Багдад. Халіфат Аббасидів проіснував до монгольського нашестя.

Оцінюючи загалом етику, обрядовість  і догматику раннього ісламу як історико-культурний феномен, ми без великих зусиль виявляємо, що у цієї релігії багато загального з іудейсько-християнським світоглядом. Однак ідеологія ісламу простіша, а тому зрозуміліша для широкої маси наставляємих “на шлях істинний”.

Важливим був і соціальний чинник. Селянин і городянин, дрібний  феодал або правитель великої  імперської провінції, які прийняли іслам, на певний термін звільнялися  від десятків податків і сотень поборів на користь свого колишнього повелителя. На перших порах завойовані і новонавернені сплачували тільки один особливий вигляд податку - закят.

Протягом багатьох сторіч в сутичках ісламу і християнства іслам майже  завжди виходив переможцем. Ще в ранньому середньовіччі він витіснив християнство з Сірії, Малої Азії, Єгипту, Північної Африки та Іспанії. Багато пізніше були ісламізовані деякі народи Кавказу, а на Балканах - окремі групи болгар, македонців, боснійців і албанців, які були колись християнами. Масового ж навернення мусульман в християнство історія не знає.

Внаслідок перемог арабської шаблі  і купецької проповіді синдбадів-мореплавців  іслам прокотився по всій Передній Азії і Південному Середземномор'ю  подібно степовій пожежі в липневу спеку. У VIII - IX ст. іслам став пануючою релігією у всіх землях Арабського халіфату - від Іспанії на заході до Середньої Азії на сході. У XI - XIII ст. він значно поширився у Північній Індії, в XIV - XVI ст. - в Індокитаї, проникнув у Золоту Орду, до народів Поволжя і Причорномор'я, а потім на Північний Кавказ і в Західний Сибір. Внаслідок цього на найширших просторах виник історичний феномен, сукупно названий мусульманською культурою. Цей термін звучить дуже загально. Напевно, можна говорити про загальну арабо-мусульманську культуру на ранній стадії її історичного розвитку. У період же з X до середини XIII ст. поряд з арабською складаються інші національні культури в ісламській ідеологічній оболонці: арабо-берберська, перська, тюркська, північноіндійська та інші.