Сьомий період розвитку української культури тільки-но роз почався і триває в нових
історичних умовах. Це — сучасний період,
що охоплює часовий відтинок від кінця
80-х і по сьогодення. Історичний акт про
державну незалежність України (24 серпня
1991 р.) відкрив нові обрії перед українською
культурою, яка вперше здобуває можливість
творитися й розвиватися як єдина національна
культура материка й зарубіжжя. За цих
умов з'явилися нові риси, нові характеристики,
які дозволяють нам з оптимізмом говорити
про майбутнє нашої культури: неабияке
розширення меж творчої свободи митця,
наявність багатющого творчого досвіду
і творчих сил, тенденція до консолідації
національних мистецьких шкіл, широкі
й багатоманітні зв'язки з мистецтвом
інших народів тощо. Разом з тим, у нову
добу посилюються усталені форми зв'язку
культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється
в процесах розвитку української культури
широкий спектр шукань більшої естетичної
дієвості культури — змістовної, гуманної,
емоційної. Попри всі складнощі як об'єктивного,
так і суб'єктивного плану, поступово заповнюються
"білі" та "чорні" плями в історії
української культури, виходять на всенародний
виднокіл раніше заборонені та замовчувані
її сторінки. Завершуючи розгляд періодів
розвитку української культури, слід зазначити,
що в часи становлення Української незалежної
держави ми намагаємося підходити й аналізувати
їх як громадяни незалежної суверенної
країни, дотримуючись нового державницького
погляду на вітчизняну історію. Цей погляд
значно відмінний від концепцій як радянської,
так і української народницької періодизації.
Основою нашого підходу до цього важливого
й архіскладного питання сучасності є
об'єктивно-логічний, історико-філософський
аналіз подій і явищ, що мали місце упродовж
усієї історії української культури від
її витоків і до сьогодення. Розглянувши
періоди розвитку української культури,
які повною мірою відтворюють її надзвичайно
складний, часто трагічний шлях до вершин
світового духовного генія, варто сказати
бодай кілька слів про те, що сьогодні
українська культура, існуючи в часі, становить
собою безперервний рух національних
культурних цінностей, що відбувається
між різними соціумами, суспільними верствами
та по коліннями. У цьому русі відбираються
і засвоюються найвагоміші культурні
цінності, одні з них набувають нового
значення, інші тимчасово або й назавжди
зникають. Іноді цей рух супроводжується
духовним піднесенням або ж духовним зламом,
які посутньо впливають на характер, темпи
і зміст процесів, що мають місце в духовному
розвитку нації. Першим духовним зламом
в історії українського етносу, що на був
масштабів загальнонаціональної трагедії,
стала на переломі X— XI ст. примусова християнізація,
відмова (знову ж таки примусова) від поганського
минулого, яке суперечило вимогам нової
для русичів релігії. Ця "відмова"
відбувалась дуже болісно для суспільного
життя тогочасного населення Київської
Русі, від її наслідків народ оду жував
не зовсім швидко Ця ж "відмова" різко
змінила й природний плин процесів розвитку
культури.
Другий духовний злам культурного поступу
України стався внаслідок поневолення
її Російською імперією, яка упродовж
трьох століть примусово відривала український
народ від традицій своєї культури.
І, нарешті, третій духовний злам українського
народу — соціалістична культурна "революція".
У ході її розгортання було знищено багато
відомих діячів української культури,
сплюндровано безліч культурних пам'яток
(зруйновано чи й зовсім знищено їх — церкви,
пам'ятники; або ж спродано "з молотка"
і вивезено за кордон — картини, церковне
начиння), зазнала нечуваного у світі утиску
релігія, занедбано основне культурне
надбання — пам'ятки культури, історії
та природи, підірвано традиції природокористування
та господарювання, мову, національні
духовно-моральні цінності.. Сама українська
культура в нашому суспільстві опинилась
далеко позаду, порівняно зі своїми західними
сусідами. Відбулось нищення культури,
яка була віднесена до старої надбудови,
"приреченого світу". Наступ на українську
культуру вівся широким фронтом. З цією
метою штучно ускладнювались зв'язки українського
народу з європейськими націями. І все
ж українська культура, сутністю якої
весь час була боротьба за своє існування,
жила і розвивалась, мужніла і збагачувалась,
засвоювала набутки культур інших народів,
повною мірою виражаючи власний духовний
світ. Незважаючи на неймовірні труднощі,
які упродовж віків долав на своєму історичному
шляху український народ і про які ми вже
щойно говорили, він витворив свою високорозвинену
(за сучасними світовими мірками) національну
культуру. Сьогодні в ній представлені
всі галузі, види і жанри духовного виробництва,
властиві найрозвинутішим культурам світу.
Досить високого рівня розвитку в Україні
дістали наука, народна освіта, література
і мистецтво. Українська література, наприклад,
має високорозвинені поезію, прозу і драматургію,
твори для дітей та юнацтва, такі жанрово-тематичні
різновиди, як наукова фантастика, пригодницька
і документальна література, історичний
роман, кіноповість, нарис тощо. Органічними
складовими української культури нині
стали: сценічне мистецтво — драма, опера,
оперета і балет; музичне мистецтво —
оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна
творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче
мистецтво — живопис, скульптура, графіка;
декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво;
самодіяльне мистецтво; народна художня
та поетична творчість тощо. Окремо варто
сказати кілька слів про одну з найважливіших
складових української культури — мову
нашого народу. Переборюючи , .надзвичайно
тяжкі умови свого розвитку та існування
як у дожовтневий (1917 р.) період, так і аж
понині, українська мова досягла досить
високого рівня свого розвитку, поступово
й неухильно входила в усі галузі суспільного
життя свого носія. Процеси поширення
суспільних , функцій нашої рідної мови
особливо активізувалися з прийняттям
Декларації про державний суверенітет
України (1990 р.), Закону про мови в Україні
(1989 р.), а також з проголошенням державної
не залежності України (1991 р.). Будучи однією
з найрозвинутіших мов світу (Словник
української мови в 11-ти томах видання
1970—1980 рр. подає понад 140 тисяч слів та
словникових статей, а в картотеці Інституту
мовознавства АН України зібрано понад
5 млн. карток, до яких занесені українські
слова з діалектними варіантами), українська
мова є законодавче оформленою і проголошеною
парламентом України державною мовою, а
отже й виконує сьогодні надзвичайно широке
коло державних су спільних функцій. Вона
є одним з елементів багатогранної діяльності
нашого народу в державному, економічному
та духовному житті, засобом створення
численних духовних цінностей, особливо
тих, що виявляються переважно у мовній
формі — літературі, науці, філософії.
Українська мова виконує роль надзвичайно
важливого засобу збереження виражених
у слові національно-культурних вартостей,
обміну продуктами духовного виробництва
нашого народу з іншими народами світу
Серед сучасних суспільних функцій української
мови варто виокремити надзвичайно важливу
для нас і таку, як засіб вузівського викладання
і навчання. При цьому зазначимо, що й підготовка
всієї науково-методичної літератури,
вся навчально-допоміжна робота здійснюються
у нас в університеті державною мовою. Мова
в даному разі виступає не просто як основний
засіб комунікації, а й як могутній арсенал,
невичерпна скарбниця національної духовності.
У ній — відгомін звитяжної слави наших
предків, героїки борінь за свободу і незалежність,
патріотичних поривань, сподівань на краще
майбутнє, заповітів нащадкам.
3.Яку
роль відіграє духовна культура
в суспільному житті?
Духовна
сфера суспільства досить багатогранна.
До неї відносять весь світ ідеального:
сукупність різних знань, ідей, ідеали,
принципи, типи світогляду, твори мистецтва,
освіту, виховання, їх відображення в свідомості
й поведінці людей, різні відносини, заклади
(музеї, театри, галереї та інші організації,
інститути і інституції) тощо.
Ця сфера підноситься над економічним
та соціально-політичним життям, є досить
віддаленою від матеріального життя і
зазнає його впливу в опосередкованому
вигляді. Дещо ближчий її зв'язок з політичними
явищами та процесами. Вона має відносну
самостійність, в ній постійно проявляється
творчий потенціал духу, суспільної свідомості,
зокрема. Якщо духовне розглядається
з точки зору його змісту, особливостей,
наявності в ньому внутрішніх процесів,
тоді вживають поняття "суспільна свідомість",
яке не зводиться до суми свідомостей
окремих людей, включає лише риси, що є
спільними й характерними для людей певних
груп чи всього суспільства. Ці риси формуються
під впливом умов життя та діяльності
людей, а також соціальних та інформаційних
процесів, роль яких зростає. Суспільна
свідомість має свій зміст, структуру,
закономірності функціонування й розвитку.
За своїм змістом вона є відображенням
суспільного буття. Як і свідомість загалом,
виражає певне ставлення до дійсності,
соціальних потреб та інтересів. Усвідомлення
останніх сприяє спрямовуванню діяльності
людей на досягнення поставлених Цілей.
Духовне
життя включає в себе й духовне
виробництво, охоплює собою всю
багатогранну діяльність людей з
виробництва, розподілу, обміну, споживання
та зберігання духовних цінностей (ідей,
уявлень, наукових знань, ідеалів тощо),
здійснюваних за допомогою певних соціальних
інститутів. Сюди відносять освіту, ідейне,
моральне, релігійне, естетичне, правове
виховання. Дехто з філософів відносить
сюди дух та ін., вкладаючи в це різний
зміст, а також різноманітні форми, засоби
залучення людей до духовної культури,
які функціонують у взаємозв'язку з іншими
видами суспільного виробництва, являють
собою процес формування й задоволення
духовних потреб та виробництва суспільної
свідомості.
Діалектико-матеріалістична філософія
виходить з того, що суспільне буття визначає
суспільну свідомість. Проте не абсолютизує
цього, оскільки суспільна свідомість
має свою відносну самостійність, і тому
може здійснювати зворотний вплив на нього.
Абсолютизація суспільного буття чи суспільної
свідомості не виправдана ще й тому, що
життєдіяльність людства є досить складним
і суперечливим процесом єдності матеріального
й духовного (ідеального). Будучи відносно
самостійними, вони взаємно доповнюють
один одного. Тому суспільна свідомість
не лише відображає світ, а й творить його,
здійснюючи випереджуючу, прогностичну
функцію щодо суспільного бутя.
Індивідуальна свідомість
конкретніша, багатогранніша,
включає в себе особливості,
які формуються специфікою
її буття. Характерним
є й те, що вона включає
в себе не лише знання,
а й ставлення до буття,
діяльності та й неї
самої. Щодо суспільної
свідомості, то вона
становить не просто
суму індивідуальних
свідомостей, а щось
інше порівняно з індивідуальною
свідомістю. Вона відображає
світ глибше й повніше,
проте абстрагується
від конкретних властивостей,
вбираючи в себе суттєве.
Цим самим вона наче
підноситься над індивідуальною
свідомістю. І все ж
індивідуальна свідомість
з її багатогранністю,
що становить сутність
духовності особистості,
є досить важливою умовою
формування цінностей
духовної культури. Слід
сказати і про особисте
духовне життя, основу
якого становить її
духовний світ (духовні
цінності, світоглядні
орієнтації тощо). Проте
він теж неможливий
поза духовним життям
суспільства. Суспільна
свідомість проявляється
у двох іпостасях: у
відображу-вальній та
активно-творчій. Вона
відображає суспільне
буття лише при умові
його одночасного активно-творчого
перетворення. Функція
випереджувального
відображення свідомості
найкраще реалізується
у її відношенні до суспільного
буття, яке постійно
прогресує. Нині ідеї
все більше випереджують
наявний стан розвитку
суспільства й перетворюють
його. І так, суспільна
свідомість може відкривати,
оцінювати суспільне
буття, його зміст, прогнозувати
й через практичну діяльність
людей перетворювати
його. Проте, за
певних умов суспільна
свідомість здатна виконувати
й роль деструктивної
сили, гальмувати суспільний
розвиток. Це залежить
від того, наскільки
ті чи інші ідеї адекватні
національним та загальнолюдським
цінностям, наскільки
можуть розкрити духовний
потенціал особистості.
Будь-які реформи, зміни
не підкріплені суспільною
свідомістю, не можуть
дати очікуваних результатів.Суспільство
завжди виступає як
матеріальна реальність,
а суспільна свідомість,
будучи духовною реальністю,
теж виступає складовою
суспільного буття,
оскільки є даністю
свідомості кожного
індивіда. І все ж суспільне
буття й суспільна свідомість
відмінні й відносно
самостійні. Якщо на
перших етапах розвитку
людства суспільна свідомість
формувалась під безпосереднім
впливом буття, то пізніше
цей процес став опосередкованішим (через
державу, політику тощо),
а вплив свідомості
на буття набрав безпосереднього
характеру.Ідеї, теорії
не виникають на голому
місці, а формуються,
розвиваються на основі
духовної культури минулого
та безперервного розвитку
людства. Носіями суспільної
свідомості є соціальні
групи, спільноти, конкретні
особистості та ін. Тобто
вона здатна існувати
лише в індивідуальному (через
індивідуальну свідомість),
а остання є духовним
світом кожної особистості. Розвиток
суспільних відносин
завжди обумовлював
зростання ролі їх суб'єктів
у подальшому збагаченні
духовного життя суспільства.
Тому дослідження цієї
проблеми обумовлюється
ще й здійсненням розробок
нетрадиційних підходів
до шляхів їхнього вирішення
(відродження національного
у культурі й духовності,
його зближення із загальнолюдським
на основі постійної
інтеграції суспільного
життя; необхідністю
становлення нової духовності,
нового менталітету
людей, культури, мислення,
свідомості; становлення
нових шляхів формування,
виховання людей, які
б по-новому могли реалізовувати
духовний потенціал
особистості; переосмислити
класичні парадигми
духовного життя). Головне
завдання заключається
в тому, щоб створити
необхідні умови для
належного освоєння
людиною всього потенціалу
національної й світової
духовності та культури.
Важливо створити й
необхідні умови для
всебічної саморезлізації
духовно-культурних
надбань та власних
сутнісних сил. Яке
ж співвідношення між
суспільною та індивідуальною
свідомостями? Реальною
сферою суспільної свідомості,
її носієм є конкретний
індивід. Суспільна
свідомість це не лише
соціально обумовлене (по
своєму зародженню,
функціонуванню, характеру
буття та історичній
місії) явище. Це атрибут
суспільства. Вона співставна
з суспільним буттям
і реалізується в системі "людина -
діяльність - спілкування -
суспільство - історія -
мова - культура",
знаходиться в розвитку,
постійному прилученні
все нових індивідів
до шедеврів історії. Поза
людством індивід не
міг би (не може) мислити
по-людськи. Коли в умовах
суспільного життя (спілкування)
люди вчаться пізнавати
світ, вони за допомогою
мови й висловлюють
свої ідеї, що виводить
їх індивідуальну свідомість
на рівень суспільного
буття. Індивід і його
свідомість конечні
в усьому, а в системі
суспільства (в межах
Існування людства)
набирають безсмертя.
Суспільна свідомість,
яка в кінцевому рахунку
продукується мозком
індивіда, тепер включена (включається)
в контекст соціального
буття і протягом життя
впливає на індивіда. Будь-яку
свідомість не можна
вивести лише з відображення
об'єктів. Тобто лише
відношення "суб'єкт -
об'єкт" не може породити
свідомість. Суспільна
свідомість надособистісна,
а не позаособистісна.
В ній все викристалізовано
людиною. Ця авторська
індивідуальність ідеї
може бути "знята"
суспільством. Тоді
вона надходить в розпорядження
особистості в надособистісній
формі, хоча й сам зміст
ідеї залишається "людським".
Як бачимо, суспільна
свідомість - це не сума
індивідуальних свідомостей,
а якісно нова об'єктивно-ідеальна
дійсність. З її вимогами
і волею має рахуватись
індивід. Проте суспільна
свідомість не протистоїть
індивідуальності як
зовнішня механічна
сила. Кожна особистість
по-різному реагує на
неї і вбирає її. Проте
кожна індивідуальна
свідомість має і свої
власні джерела розвитку,
а тому не дивлячись
на єдність, всеосяжність
людської культури,
кожна особистість унікальна.
Тому носіями свідомості
можуть бути індивід,
соціальна група й суспільство
в цілому. Нерозуміння
цього приводить до
догматизму чи волюнтаризму. Отже,
відображаючи об'єктивну
природу й іманентні
закони розвитку, суспільна
свідомість стимулює (чи
гальмує) суспільний
процес. Вона впливає
на буття в цілому, виявляє
сенс еволюції і передбачає
його перспективи. Цим
вона відрізняється
від суб'єктивної (індивідуальної
свідомості), яка обмежена
окремою людиною. Влада
суспільної свідомості
над індивідом заключається
в прийнятті ним форм
духовного освоєння
дійсності, що склались
історично і з допомогою
яких відбувається виробництво
духовних цінностей
та смислового змісту,
що накопичило людство
й поза яким неможливе
становлення особистості. Суспільну
свідомість можливо
вивчати, лише з її внутрішньої
сторони і в процесі
діяльності. Що не є
абсолютним. Прийнято
умовно ділити її по "вертикалі" (на
рівні) і по "горизонталі" (на
форми).
4.Які критерії
визначення культурних епох?
Етап цивілізації має свої культурно-історичні
епохи. Критерій виділення культурно-історичних
епох може бути різним, в залежності від
позиції та інтересів дослідника. Раніше
в радянській науці переважав формаційний
підхід. Він базувався на розумінні культури
як сукупності матеріальних і моральних
благ. У свій час цінність цієї концепції
була в тому, що вона протистояла вузькому
тлумаченню культури як лише сфери духовного
життя суспільства. Недолік цієї концепції
в тому, що з поняття "культура" фактично
виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась
не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку
культури, а на кінцевих, ціннісних результатах
цієї діяльності. Виділялись такі культурно-історичні
епохи, як первісна, рабовласницька,
феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При
цьому підході не враховувалось, що протягом
однієї формації може змінюватись духовна
атмосфера в суспільстві та існувати декілька
культурно-історичних епох. Наприклад,
протягом первіснообщинної інформації
існувало два типи культури: 1) культура
збиральництва і мисливства і 2) культура
раннього землеробства і скотарства.
Протягом феодальної формації існувала
культура середньовіччя, культура Відродження,
культура бароко і рококо. При семіотичному
підході до культури за критерій виділення
культурно-історичних епох береться розвиток
мови. Різні сторони культури можуть бути представлені
як своєрідні системи знаків, що моделюють
дійсність. Авторами концепцій, згідно
з якими культура детермінована мовою,
є В.Гумбольдт і О.О. Потебня. В залежності
від етнічного розвитку, існуючого укладу
життя, частково детермінованого кліматичними
і географічними факторами, формувалися
особливості мови. Існують мови з переважно
дієслівним (динамічним) зображенням дійсності,
але й існують мови з переважанням іменного
(статистичного) визначення понять.
Мовні відмінності накладають знач ний
відбиток на культуру народів у цілому.
Суттєво відрізняються культури алфавітного типу
від культур ієрогліфічного типу, де переважають
неперервність, статичність, споглядальність.
Для лінгвістики такий підхід є досить
лінгвістичним. Ми ж будемо базуватися
на найзагальнішому, філософському підході
до культури. Слід зазначити, що в філософії
на сьогоднішній день існує близько
трьохсот визначень культури і загальним
у них є те, що так чи інакше в них пов'язуються
поняття особистості, суспільства, діяльності.
Тільки через діяльність особистість
може об'єктувати свої духовні цінності,
створюючи матеріальні та духовні блага,
і тим самим сприяти розвитку суспільства
та історії; і лише через діяльність особистість
може засвоювати ті цінності, які були
накопичені суспільством, і тим самим розвиватися.
При філософському підході до визначення
культури особистісний фактор може бути
покладений в основу періодизації
культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість,
її світобачення, світовідчуття, виникають
нові форми людського пізнання, народжуються,
розквітають та гинуть ідеї, які наповнюють
живу свідомість людства і втілюються
в мистецтві, культурі, практичній діяльності.
Духовний світ особистості, що ускладнюється,
потребує для свого вираження нових видів,
жанрів мистецтва, нових художніх засобів.
М. Мамардашвілі якось зазначив, що європейська
цивілізація — це сукупність емпірично
намацаних механізмів реалізації людської
особистості. М. Бердяєв вважав, що про прогрес в культурі говорити
взагалі аморально, бо в цьому випадку
особистість, яка живе в певну епоху, відчуває
себе і свою діяльність як основу,
сходинку для наступних поколінь, і це
не дає їй можливості відчути свою
самоцінність, неповторність. У той же
час, недооцінюється своєрідність, непересічне
значення для людства кожної сходинки
в історії культури. Багато видатних істориків
культури вважають, що культури переживають
періоди розвитку, розквіту, потім вмирання
і падіння. Вони думають, що в стародавньому
світі були такі великі культури, в порівнянні
з якими наступні часи є лише поверненням
до минулого. Наприклад, стародавня культура
Вавилону, Стародавньої Греції були настільки
досконалими, що в багатьох відношеннях
не поступаються нашій культурі XX століття.
І, звичайно, перемога буржуазної цивілізації
над епохою поетичного варварства є абсолютним
прогресом. Якщо ми будемо розглядати
культурно-історичний прогрес з погляду наповнення
його особистісним началом, пов'язувати
його розвиток з удосконаленням самої
людини як представника роду, з еволюцією
внутрішнього світу особистості в напрямку
більшої витонченості
душевних порухів, більшої сприйнятливості,
рефлексії, усвідомлення
своєї особливості, відповідальності
і пошуку нових ідей, художніх та
естетичних засобів вираження духовного
світу особистості — то в
цьому випадку можна говорити
про поступальний розвиток в культурно-історичному процесі,
не забуваючи, а навпаки, підкреслюючи
самобутню цінність кожної сходинки
і кожного народу в історії
культури.Ніщо в культурі не вмирає, все
по крихтах вливається в
потік вічності.
5. Які культурні
епохи ви знаєте?
Антична
культура - це культура Стародавньої
Греції і Риму, яка заклала підвалини європейської
культури. "Античний" (від лат. antios)
означає "давній". У працях істориків
античним світом традиційно називають
суспільства Стародавньої Греції та Стародавнього
Риму з IX ст. до н. е. по V ст. н. е. У наш час
поняття античності поширюється також
і на крито-мікенську епоху (III-II тис. до
н. е.), так звана егейська культура, яка
існувала на о. Крит, островах і узбережжі
Егейського моря та в материковій Греції.
Розквіт її (2100-1500 рр. до н. е.)
супроводжувався створенням високохудожніх
архітектурних пам'яток, керамічних виробів
тощо. Деякі елементи цієї культури виявлено
на території найдавніших землеробських
племен Трипілля. Таким чином, історія
античності охоплює період формування,
розквіту і загибелі рабовласницьких
держав Середземномор'я з III тис. до н. е.
до середини V ст. н. е., коли перестала існувати
Західна Римська імперія. Антична цивілізація
межувала зі стародавніми цивілізаціями
Сходу - Єгиптом, Фінікією, Персією та ін.,
підтримувала з ними жваві торговельні
та культурні контакти. Хоч антична культура,
особливо у початковий період свого розвитку,
чимало запозичила з більш розвинених
на той час культур Сходу, вона була явищем
глибоко оригінальним. Характерною рисою
культур Сходу був геоцентризм, обожнення
царської влади, безумовна влада авторитету,
підкореність особистості державі, монументальність,
символічність, декоративність. Антична
ж, особливо еллінська, культура звернена
до людини, і це природно, бо породило її
зовсім інше суспільство. Основою суспільного
життя в античних державах був поліс, тобто
місто-держава, що об'єднувала місто і
навколишні землі з селами. Поліс був самостійною
політичною, господарською, культурною
одиницею, об'єднанням вільних громадян.
Саме з розвитком полісів створювались
акрополі, склалася система архітектурних
ансамблів, яка знайшла свій подальший
розвиток у класичний період. З VI ст. до
н. е. в більшості полісів встановилась
демократична форма правління, що охороняла
права кожного громадянина, робила його
активним і свідомим учасником політичного
життя. Майже всі громадяни полісів були
грамотними. Сутністю полісного життя
була єдність незалежних людей в ім'я спільного
існування, безпеки та свободи. Ці обставини
сприяли вихованню в еллінів та римлян
патріотизму, розвиненого почуття власної
гідності, волелюбності, мужності, допитливості,
схильності до раціонального осмислення
світу. Погляд на
людину як на унікальне
явище природи, повага
до особистості громадянина
поліса зумовили таку
характерну рису античної
культури, як антропоморфізм, -
перенесення властивих
людині рис на природу
і навіть на богів. Останніх
греки, а пізніше і римляни
уявляли у вигляді людей -
безсмертних, прекрасних
і вічно молодих. Одвічне
прагнення до гармонійного
розвитку людини, єдність
фізичної і духовної
краси знаходилися в
центрі античної філософії,
мистецтва, міфології.
Все це зумовило непересічне
значення античної доби
для людства, його культурного
поступу.
Культура
середньовіччя
Протягом
усієї своєї тисячолітньої
історії Візантія
була центром своєрідної
культури, яка формувалася
під впливом римської,
грецької та елліністичної
традицій. У культурному
житті розмаїта візантійська
культурологія розмежовується
на такі основні періоди:
відмирання античності
і встановлення нової
середньовічної культури
в дусі християнського
віровчення (IV- VII ст.);
культурний спад у зв'язку
з економічним занепадом
та аграризацією міст (кінець
VII- початок IX ст.);
нове культурне піднесення
Константинополя та
інших провінційних
міст (середина IX-X ст.);
найвищий розвиток візантійської
культури, зумовлений
розквітом міського
життя (XI-XII ст.);
занепад культури, викликаний
політичним ослабленням
Візантії (кінець XII-XIII
ст.);
зародження обмеженого
візантійського гуманізму,
характерною ознакою
якого було відновлення
античної освіченості (XIV -
початок XV ст.).
Слід підкреслити, що
культура Візантії -
це своєрідний міст
від античності до середньовіччя.
Одночасно цей міст
єднає культури Заходу
і Сходу, є особливим
проявом їхнього синтезу,
зумовленого географічним
положенням і багатонаціональним
характером Візантійської
держави. Переплетення
європейських та азіатських
впливів, греко-римсь-ких
і східних традицій
наклало відбиток на
суспільне життя, релігійно-філософські
ідеї, літературу та
мистецтво Візантії.
Своєрідність візантійської
цивілізації полягає
в тому, що вона відрізняється
від середньовічної
культури Західної Європи
елементами східних
цивілізацій і спадкоємністю
культур Стародавньої
Греції та Стародавнього
Риму. У Візантії
існувала мовна та релігійна
спільність. Етнічну
основу цієї держави
становили греки та
еллінізоване населення
областей, де панували
грецька мова й античні
звичаї. Тут довго зберігалася
романізація адміністративного
апарату, армії та судочинства.
Державною мовою була
латина, а з VII ст. - грецька
мова. В духовному житті
візантійського суспільства
панувало християнство,
антична культурна спадщина
тут була піддана відчутному
впливу його греко-православного
різновиду. Відмінності
православ'я від католицизму
відбились у своєрідності
філософсько-богословських
поглядів грецького
Сходу, в догматиці,
літургії та обрядовості
православної церкви,
системі християнських
етичних та естетичних
цінностей Візантії. Оскільки
візантійська культура,
на відміну від середньовічної
західноєвропейської,
спиралася не лише на
християнство, але й
на античну спадщину,
це проявилося не тільки
в мистецтві, але й в
науці, зокрема медичній.
Лікарі Візантії були
добре знайомі з творами
медиків Греції і Риму. У
середині IX ст. у Візантії
утворюються вищі навчальні
заклади, де поряд з
філософією, математикою,
астрономією, філологією
викладалася також медицина. Великою
заслугою середньовічної
медицини Сходу стало
створення громадських
лікарень і аптек. Лікарні
виникали на основі
притулків для подорожніх,
цьому сприяв розвиток
торгівлі і необхідність
надавати допомогу хворим,
які зупинялися в заїзних
дворах. Утримання лікарень
у Візантії знаходилось
у віданні церкви. В
статутах візантійських
монастирів містився
детальний опис розпорядку
лікарень, організації
навчання лікарській
справі, надання допомоги
хворим. Завдяки
постійним зв'язкам
з Візантією Київська
Русь раніше, ніж народи
Західної Європи, ознайомилася
з культурними досягненнями
античного світу. Після
занепаду Римської імперії
та поділу її на дві
частини центром Східної
Римської імперії стає
Константинополь, заснований
у 330 р. на місці давньогрецького
поселення Візантій.
Звідси й походить назва
величезної наддержави -
Візантії, до якої входили
в різні часи Македонія,
Сирія, Мала Азія, Єгипет.
Природно, що на мистецтво
Візантії, яке розвивалося
майже протягом тисячоліття (395-1453),
впливали не тільки
греко-елліністичні
традиції, а й художня
культура Передньго
Сходу, а також варварських
держав, у тому числі
сусідів-слов'ян. За
епохи Середньовіччя
християнська ідеологія
проникає в усі сфери
Суспільного життя,
підкорюючи собі філософію,
науку, мистецтво. Світська
і духовна влади взаємно
доповнюють одна одну:
могутні феодали були
водночас і всесильними
церковниками. Мистецтво
цього періоду мало
виразно релігійний
характер. Фізично й
духовно досконала людина
провідний мотив античного
мистецтва - більше не
привертає уваги художників.
Відтепер проповідуються
аскетичні ідеали, віра
у потойбічний світ
стає могутнім знаряддям
у руках церкви, диктує
мистецтву основну тематику. Мистецтво
Візантії було підпорядковане
догмам християнства.
Художник повністю залежав
від вироблених раз
і назавжди, встановлених
православною церквою
канонів. Значні досягнення
мистецтва Візантії
пов'язані із храмовим
будівництвом. Шедевром
ранньовізантійської
архітектури є собор
св. Софії в Константинополі (532-537
рр.). Це величезна
й масивна споруда заввишки 55
м. В основі її композиції -
тринефна базиліка -
видовжена, прямокутна
будівля. Високе склепіння
увінчувалося гігантським
куполом (його діаметр
- 31м), оточеним з обох
боків напівкуполами.
Сорок вузьких вікон,
розміщених в основі
центрального купола,
пропускають у внутрішнє
приміщення світло,
завдяки чому конструкція
здається легкою і просторою. Пізніше,
у IX ст., панівним в архітектурі
стає так званий хрестово-купольний
тип церковних споруд.
Ці храми увінчувалися
банями-куполами. Прикладом
пам'ятників такого
типу є храм Феодора
в Афінах. До визначних
пам'ятників візантійської
архітектури належать
храми, побудовані в
Равенні: тринефна базиліка
Сан Аполінаре (549 р.)
і центральнокупольна
церква Сан Вітале (526-547
рр.), оздоблені розкішними
мозаїками. На
Візантійський живопис,
який, на жаль, погано
зберігся до наших часів,
помітно вплинули елліністичні
традиції. Мозаїка в
церквах Нікеї, Равенни
та Фессалонік, фрески
в Кастельсепріо зображують
сцени, пов'язані з життям
Христа. Уявлення
про ранній період живопису
Візантії дають мозаїки
Равенни, зокрема церкви
Сан Вітале. Серед кращих -
композиції "Імператор
Юстиніан з почтом"
та "Імператриця Феодора
з почтом". Кольорова
гама мозаїк насичена
яскравими золотистими,
білими, блакитними,
червоними барвами,
що мерехтять і переливаються. Живописна
культура Візантії досягає
розквіту в IX-X ст. До
цього періоду належать
мозаїки церкви св. Софії,
які зображають сцени
міфічних персонажів
та історичних осіб:
імператор Лев Мудрий
перед троном Христа,
імператор Костянтин
дарує Богоматері засноване
ним місто тощо. Об'ємне
моделювання, портретна
схожість, благородні
пропорції фігур, контрастна,
багатокольорова гама
характеризують ці мозаїки. Зразки
пізніших мозаїк збереглися
в церквах Успіння в
Нікеї та Дафні (біля
Афін). Мозаїки
тут складають органічну
єдність з конструкцією
храмів. Вони розміщені
у верхній частині будівель
і добре узгоджені із
загальними архітектурними
формами..Нищівного
удару Візантійській
імперії на початку XIII
ст. завдали хрестові
походи. Храми і палаци
були пограбовані, художні
цінності - вивезені,
майстри, які залишилися
живими, емігрували.
Проте вже на межі XIII
і XIV ст. у візантійській
культурі почалося своєрідне
відродження мистецтва.Повернення
до традицій античності
сприймалось як утвердження
свого національного
стилю. У живописі в
цей час розширюється
сама тематика, у композиціях
переважають розповідні
елементи, зростає роль
пейзажу. Стіни храмів
вкривають багатошаровими
фресками, більше використовується
декор. Відомими пам'ятками
цього часу є мозаїки
монастиря Хора в Константинополі.
Сцени на біблійні, сюжети
пройняті життєвою вірогідністю
та емоційністю. Значного
розвитку досягає у
Візантії іконописне
мистецтво. У багатьох
музеях світу зберігаються
чудові зразки візантійських
ікон. Третьяковську
галерею прикрашає знаменита
ікона Володимирської
богоматері, привезена
з Візантії до Київської
Русі ще в VII ст. Вона
втілює благородство,
ніжність, материнську
красу. До жіночого лиця
горнеться дитя. Мати
ніби передчуває трагічну
долю сина. В її очах
застиг смуток. Один
із шедеврів живопису -
ікона "Дванадцяти
апостолів" - знаходиться
в Музеї образотворчого
мистецтва у Москві.
Роботі властиві чіткий
композиційний ритм,
тематично-смислова
спорідненість, благородство
барв. Значне місце
у візантійській художній
культурі займала мініатюра.
Вона значною мірою
відбивала реальну дійсність,
подекуди наслідуючи
античну традицію. До
кращих творів слід
віднести Паризький
псалтир (X ст.). У мініатюрі "Давид,
що грає на лютні"
образ музиканта приваблює
реалізмом, значне місце
в композиції посідає
пейзаж. Зберігаючи
античні традиції, візантійське
мистецтво виробило
власний урочисто-репрезентативний
стиль, пов'язаний головним
чином з церковними
догмами. Майстри Візантії
зуміли надихнути канонічні
форми реалістичністю,
живими ознаками часу,
емоційно наситити зображення. У
1453 р. внаслідок турецького
завоювання Візантійська
імперія припинила своє
існування. Проте вплив
її культури яскраво
позначився на мистецтві
Західної Європи, південних
слов'ян, Київської Русі,
Закавказзя. У
період середньовіччя
закладаються основи
європейської цивілізації,
оскільки в стародавні
часи не було Європи
у сучасному розумінні
культурно-історичної
спільноти. Позитивний
вклад середньовіччя
в історію культури
людства величезний,
він дістав прояв в усіх
її галузях - в освіті,
філософії, конкретних
наукових знаннях, мистецтві. Таким
чином, у надрах середньовіччя
була нагромаджена величезна
духовно-культурна енергія,
яка сприяла яскравому
спалахові людського
генія в часи Відродження
і Реформації.