Платонівська концепція культури

Міністерство освіти науки молоді та спорту України

Львівська філія Київського Національного  університету культури і мистецтв

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 на тему:Платонівська концепція культури

 

 

 

 

 

 

Виконала

Студентка групи:ДЗС-12ЛВ

Шишко Марія

 

 

 

Львів-2013

Зміст

1. Біографія Платона

2. Платон і Сократ

3.  Платонівська концепція культури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біографія Платона

 

Платон  походив з аристократичної сім'ї, що брала активну участь у політичному житті Афін (рід його батька Аристона походив від міфічного царя Кодра^[2]; серед пращурів матері, Периктіони, законодавець Солон, один з «семи мудреців»)^[3]; після перемоги спартанців уПелопонеській війні дядько Платона, Хармід, став одиним із десятьох ставлеників Лісандра в Піреї у 404—403 роках^[4], Критій — один із«тридцятьох» тиранів у Афінах) в розпал Пелопоннеської війни, коли Стародавні Афіни вели суперництво з аристократами Спарти за гегемоніюнад еллінськими державами. При народженні названий Аристоклом на честь діда. Своє прізвисько отримав вже у зрілому віці, що перекладається з давньогрецької мови як «широкий». За однією з версій, Платону дали таке ім'я як синонім широких поглядів на світ, що вирізняли великого афінянина^[5].

Хлопчиком Платон навчався у найкращих  афінських вчителів: риторику він  осягав з Діонісієм, музику — з Драконтом, гімнастикою займався з Аристоклом із Аргоса^[6]. Деякий час слухав софіста гераклітівської орієнтації Кратила. Крім того навчався у живописців і трагіків, оскільки останні вважались наставниками всієї Еллади. В юні роки і сам Платон складав дифірамби богові Діонісу, захоплювався комедіямиАристофана і Софрона, навіть складав на них епіграми. В 408 до н. е. 20-річний Платон в Афінах, де збирався брати участь у змаганнях авторів трагедій, випадково перед театром Діоніса на схилі Акрополя почув Сократа, який вів бесіду з афінянами. Ця зустріч перевернула його світогляд: витончені мистецтва відійшли на другий план, поступившись місцем філософії (він навіть спалив усі свої ранні поетичні твори), відмовився від політичної кар'єри. Платон став одним з найвідданіших учнів Сократа і до самої його страти залишався в числі постійних співбесідників. Хоча сучасники відзначають, що Платон усе життя відрізнявся крайньою сором'язливістю і замкнутістю.

Свої міркування про державу  Платон у невідомій нам формі  оприлюднив ще до 392 (коли були поставлені «Жінки в народних зборах» Арістофана, що містять пародію на проект платонівської держави). Писати він почав у поширеному на початку 390-х рр. жанрі судової промови. У центрі«Апології Сократа» (392) — першому закінченому тексті Платона що дійшов до нас — проблема несумісності індивідуальної чесноти й існуючого державного устрою. Він пише також промови, що ввійшли потім у діалоги «Менексен», «Федр», «Бенкет». Поступове оформлення «школи Платона» у 2-й половині 380-х років дозволило йому знайти адекватну літературну форму — діалоги. Свої діалоги, як зазначає Ніцше, Платон писав не з метою навчання чи виховання, а тільки для того, що людина, яка вивчала їх, змогла їх пригадати (можливе пояснення можна знайти в діалозіФедр). У своїх діалогах він, в більшості випадків, змушував Сократа дискутувати із різними опонентами на певні теми.

 

Платон  і Сократ

 

Після смерті Сократа в 399 до н. е. Платон їде в Мегари до Евкліда, в якого тепер збирались афінські сократові учні (Socratici viri). Пізніше відправився у довгу подорож^[]. Спочатку 387 до н. е. відвідує Південну Італію, Локри Епізефірські — батьківщину найдавніших записаних законів Залевка (з Локр походить піфагорієць Тімей, ім'ям якого названий знаменитий діалог Платона, подорож взагалі замислювалася насамперед заради знайомства з піфагорійцями). На Сицилії в Сіракузах він знайомиться з Діоном, наближеним тирана Сіракуз Діонісія I. Після повернення із Сицилії 387 до н. е. побував у Північній Африці, в Кірені, звідки походив математик Феодор, який свого часу навчав математиці Сократа; відвідав також Єгипет, де вів бесіди із жрецями, навчився магії у фінікян, в Іудеї познайомився із давніми вченнями, у Вавілоні вивчав астрономію. Мандруючи, Платон не раз наражався на небезпеку. Одного разу навіть майже був проданий в рабство — його викупив і звільнив один з мешканців Егіни.

 

Академія  Платона

Повернувшись  до Афін, Платон придбав на північно-західній околиці міста будинок із садом, де заснував свою відому філософську  школу. Вся ця місцевість, де колись розташовувалось святилище богині Афіни, перебувала під покровительством героя Академа. Як свідчить легенда, останньому цю землю заповідав напівміфічний цар Аттики Тесей. Так 385 до н. е. виникла Платонівська академія, в якій, за задумом самого Платона, мали б виховуватись істинні мудреці, призначення яких — керувати державою^[8]. Учні Академії навчались невідомим раніше наукам: діалектиці, аналітиці, методології, філософії, індуктивним і дедуктивним методам пізнання.

Із виникненням Платонівської  школи відбувся переворот в глибинах грецької цивілізації. З одного боку, Платону дорогий світ чуттєвий, споглядальний, з іншого — він байдужий до ідеального, тієї єдиної реальності, яку душа може пізнати тільки умоглядно. До Академії Платона, зокрема, належали: племінник Платона Спевсіпп, що став на чолі Академії після його смерті;Ксенократ — третій схоларх Академії; знаменитий математик і астроном — Евдокс Кнідський, що залишався на чолі школи під час другої поїздки Платона в Сицилію. У 366 до н. е. в Академії з'являється Аристотель і залишається до смерті Платона^[9].

Долучившись до мудрості великих народів, Платон виріс в очах сучасників і  як наставник молоді, і як особистість. Він відмовився від сократівської іронії та звички ходити вулицями, починаючи розмови із першим перехожим. Водночас він не перейняв зверхності піфагорійців з їхніми суворими правилами не допускати до себе сторонніх. Доброзичливість Платона була настільки притягуючою, що учнями Академії ставали й жінки, переодягнені у чоловічий одяг. Заняття в Академії двічі переривались у зв'язку із поїздками до Сицилії на проханняДіона Сіракузького в 367—366 і 361 роках до н. е. Прагнучи привнести мудрий початок в політику, перевірити свою теорію на практиці, 60-річний філософ намагався реформувати державну владу за допомогою філософії. Саме так було в Сіракузах: спочатку за правління Діонісія Старшого, а потім — Діонісія Молодшого. Проте спроби Платона залишились марними, і він переконався, що тиранія назавжди залишиться глухою до філософії.

Залишок життя Платон присвятив  філософським та науковим заняттям в  Академії та роботі над своїми «Діалогами». Помер Платон в 347 до н. е. у віці вісімдесяти років, в день свого народження. Його поховали в саду Академії. Значення Платона та його вплив на світову філософію підкреслив англійський філософ і математик 20 століття Альфред Вайтхед:«Найнадійніша характеристика європейської філософії полягає в тому, що вона являє собою лише низку приміток до Платона.»^[10].

 

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей(ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів^[1

 

 

 

 

 

 Платонівська концепція  культури

Архетип циклічності, властивий античній думці в цілому, певним чином розкривається  у філософії історії й культури Платона (427-347 рр. до н. е.).

Філософсько-історична модель Платона - це синтез міфологічної традиції, відображеної в праці Гесіода "Труди і дні", і вчення Демокріта про історичний розвиток як нагромадження корисних знань і зростання комфортабельності життя. Платон був перейнятий ідеєю космічного кругообігу, раціоналізованого до певного ступеня вже в навчаннях Геракліта, Емпедокла й інших натурфілософів прадавньої Греції.

Платон стверджував, що світовий рух, коли він спрямовується богами, є  гармонійним, коли ж відбувається сам  по собі - наближається до хаосу, при  цьому дві фази утворюють повний цикл. Керований богами підйом забезпечує розквіт природи й поліпшення людства, однак після катастрофічного  зламу, яким філософ вважає загибель Атлантиди, починається деградація природи й людства, що проходить  свої фази, порівнюванні з фазами Гесіода. Державотворення конкретизує моральний регрес у вигляді зміни форм правління (тимократії - влади честолюбців, олігархії, демократії й тиранії), кожна з яких породжує наступну, гіршу за попередню.

Модель ідеального поліса для Платона - це, по суті, модель досконалої культури. Так, у своїх трактатах "Держава" і "Закони" Платон описав ідеальний  поліс, у якому панує станова  система, є суворий контроль верхівки суспільства над діяльністю низів. Основа правильного устрою держави, за Платоном, - це правильне трактування  поняття чеснот, справедливості, тому на чолі поліса повинні бути філософи - люди, що володіють справжнім знанням. Платон, по суті, став автором аристократичної  концепції культури, де культура трактується  з морально-етичних, філософських позицій.

Якщо культура для Платона - це насамперед досконалий світовий порядок, суспільна  гармонія, то сутність мистецтва філософ  виводить із явища мімезису. Це питання хвилювало ще піфагорійців, які вбачали в музиці наслідування "гармонії сфер". У свою чергу Демокріт виводив усі мистецтва й ремесла з наслідувальної діяльності тварин: у співі ми наслідуємо птахів, у будівництві помешкань - ластівок тощо. Теорія наслідування розвинулась і була систематично викладена у філософських працях Платона. Платонівська теорія мімезису не лише пояснювала сутність мистецтва, але й доводила його слабкість, недосконалість, пізнавальну й естетичну неповноцінність, адже мистецтво є наслідуванням не вічних і незмінних ідей, а прийдешніх, мінливих і неістинних чуттєвих речей. Оскільки чуттєві речі - самі копії ідей, то мистецтво, наслідуючи чуттєвий світ, є копією копій, тінню тіней. На цій підставі Платон відкидав деякі види й жанри мистецтва, вважаючи, що вони шкідливі, розбещують юнацтво, пом'якшують характери людей.

У цілому антична думка визнавала  величезне соціальне значення мистецтва  й культури, розглядаючи їх як необхідні  елементи суспільного та державного життя, засоби виховання й освіти громадян. Теорія і практика виховання  в демократичних полісах ґрунтувалася на естетичному вихованні. Головним засобом такого виховання вся  антична думка визнавала музику, вважаючи її найдієвішим засобом впливу на внутрішній світ людини.