Парадигма спілкування в сучасній культурі

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………………….3

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

Парадигма спілкування в сучасній культурі………………………...………………..5

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..……………….11

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………...…………………………………...12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Історія людства  дає безперечні докази визначального  впливу суспільних, загалом міжлюдських стосунків на характер розвитку особистості, напрям її самореалізації, формування її духовного світу. Крім Маркса, значення цих стосунків розкривали і стверджували такі провідні філософи й соціологи XIX—XX ст., як Фердінант Тенніс, Еміль Дюркгейм, Джордж Герберт Мід, Карл Мангейм та ін. Завдяки відомим особливостям марксистської ідеології, що панувала в СРСР, ці визначальні для будь-якого індивідуального життя соціальні й міжлюдські стосунки в нас звикли розуміти вкрай знеособлено, як щось суто матеріально-економічне або навіть господарче. Проте не слід забувати, що вже сам Маркс, особливо в ранніх своїх працях, для позначення фундаментальних відносин, які детермінують спосіб життя людських індивідів, вживає термін «спілкування». В інших філософських і соціологічних концепціях останніх століть, незалежно від ступеня їх віддаленості від марксизму, можна знайти як речовистсько-об'єктивуюче, однобічно економічне тлумачення даних відносин  — так і глибоке розкриття їхнього морально-гуманістичного змісту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСНОВНА ЧАСТИНА

 

Виходячи з нагромадженого на сьогодні матеріалу досліджень та їхнього теоретичного узагальнення, можемо говорити про фундаментальне значення процесів спілкування для  всього розвитку людської цивілізації  й культури, так    само як для  кожної окремої особистості. І нині неможливо ігнорувати глибокі висновки Маркса, що стосуються матеріально-практичних підвалин спілкування та його загально-цивілізаційного  впливу. Разом з тим у сучасній  науці доводять свою актуальність думки  Дж. Г. Міда про роль засвоєних міжіндивідуальних взаємодій у конституюванні людського «Я» К. Мангейма та його послідовників — про спілкування як детермінуючий чинник пізнавальних процесів  та ін. Відомому радянському психологові Л. С. Виготському належать важливі узагальнення щодо впливу реального спілкування на розвиток  внутрішньої мови,  а відтак — мислення і свідомості людського суб'єкта. Широке визнання дістала й ідея М. Бахтіна про культуру загалом як про феномен, здатний існувати лише на межі між різними суб'єктами, в просторі актуального діалогу й спілкування між ними. На терені сучасної семіотики цю ідею конкретизував, зокрема, тартуський дослідник Ю. М. Лотман, на думку якого, культура, подібно до свідомості самої людини, є таким семіотичним механізмом,  що передбачає актуальну присутність у ньому принаймні двох різних мов, котрі взаємно інтерпретують одна одну,  породжуючи тим самим усе нові  комплекси значень і відкриваючи простір для творчості.

Наведений перелік  підходів, що розкривають різні аспекти  багатомірної стимулюючої ролі спілкування  в житті людської особистості  й культури загалом, легко можна  було б продовжити. Не випадково  у XX ст., коли зазначена роль спілкування  виявилася належним чином усвідомленою на рівні власне філософських узагальнень, у філософії відбувається справжній  комунікативний поворот — поворот  від позиції єдиного самодостатнього  суб'єкта до прийняття принципів  діалогу, інтер-суб'єктивності, як керівних засад осмислення людського буття і діяльності.

Втім, сутність такого повороту ще в першій половині XIX ст. провістив видатний представник  філософ­ського антропологізму Л. Фейєрбах. Як стверджував Фейєрбах, спростовуючи канони тодішнього ідеалізму, що не знав «чуттєво даного Ти», — «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною». Саме ця єдність, що «спирається лише на реальність відмінності між Я  і Ти», і є, на думку німецького мислителя, «щонайвищою й останньою  засадою філософії». Оскільки ж найбільш показовим проявом цієї єдності  «Я» і «Ти» через відмінність  між ними є любов, — філософія  Фейєрбаха переростає часом у  справжній панегірик цьому високому почуттю. «Де нема любові, — зазначає філософ у праці «Основні положення  філософії майбутнього», — там  немає й істини. Тільки той становить  собою дещо, хто щось любить. Бути нічим і нічого не любити — те ж саме. Чим більше буття в людині, тим більше вона любить, і навпаки».

Маркс, як ми вже  бачили, значною мірою позбавив свою теорію суспільних відносин цього високого людино-творчого пафосу. Натомість  він надає ідеї спілкування конкретної методологічної форми, яка робить її придатною для використання в  аналізі соціально-історичних процесів. Не в останню чергу саме завдяки  цьому в після-марксівські часи дана ідея справляла дедалі зростаючий вплив на європейську соціологічну думку, аж поки не стала її аксіоматичним здобутком.

У філософії ж XX ст. до ідей, висловлених Фейєрбахом, повертаються, аби розвинути їх на новій основі, чимало яскравих мислителів. Насамперед у цьому зв'язку варто  згадати М. Бубера — єврейського  релігійного філософа, який, спираючись на принцип «Я — Ти» зв'язку, осмислює буття людини як нескінченний діалог людського «Я» з Богом, світом і наявними у світі іншими, емпіричними  «Ти». Як філософ, Бубер належав до німецької, ширше — західноєвропейської  духовної традиції, його ідеї визрівали  в тісному міжнаціональному й  міжкультурному спілкуванні з відомими представниками європейської культурної еліти 1910—30-х років. Що ж до слов'янського регіону, то тут подібні за своєю  принциповою суттю ідеї розвиває, зокрема, М. М. Бахтін, його концепція діалогу, як універсального принципу творчості, знайшла втілення в низці блискучих літературознавчих праць, завдяки чому здобула широку популярність, ставши однією з найбільш визначних і впливових у сучасній гуманістиці.

Свій внесок у  становлення філософії спілкування, або комунікативної філософії, роблять  і інші визначні мислителі XX ст. Серед  німецьких екзистенціалістів, зокрема, цікавою у цьому відношенні е  постать К. Ясперса, який висуває, як центральне у своєму розумінні людини, поняття «комунікації». Протиставляючи «екзистенційну комунікацію» повсякденному спілкуванню, Ясперс розглядає її як співвідношення неповторних екзистенцій, як глибоко інтимне й особистісне співбуття в істині, за допомогою якого дістає втілення людська автентичність . Варто додати, що досвід розбіжності між повсякденним, поверховим і глибинним екзистенційним спілкуванням добре знайомий сучасній людині, хоча й не завжди достатньо усвідомлюється нею. Концептуальне опорядження, потрібне для усвідомлення цього досвіду, й надає нашому сучасникові вчення К. Ясперса.

Оскільки спілкування  передбачає мову, огляд підходів до нього у філософії XX ст. неодмінно  має торкнутися сучасної філософії  мови, що є чи не найпотужнішим чинником згаданого «комунікативного повороту». Являючи собою надзвичайно широку й різноманітну галузь досліджень на межі власне філософії, логіки та лінгвістики, філософія мови загалом має на меті як філософське осмислення мови й мовлення, так і використання певних закономірностей останніх для  прояснення низки традиційних філософських проблем. Серед найвідоміших представників  філософії мови — Б. Рассел, Дж. Остін, Н. Хомський та ін.

Нарешті, важливо, що й у межах самої етики людське  спілкування, комунікація постає останнім часом не лише, як тема спеціального розгляду, а й як методологічна  парадигма дослідження щонайширшого спектра проблем. Назвемо в цьому  зв'язку ім'я К.-О. Апеля — сучасного  німецького філософа, який прагне обгрунтувати етику, виходячи з комунікативної трансформації філософії загалом. В основу всього комплексу етичних імперативів Апель покладає принцип «ідеальної комунікативної спільноти» як контролюючої інстанції, що має забезпечити умови згоди й осмисленості при обговоренні і прийнятті будь-яких моральних норм. «Чини так, ніби ти є членом ідеальної комунікативної спільноти», — так формулює узагальнений імператив комунікативної етики Апеля А. Піпер. Надзвичайно істотно, що й за самою формою обгрунтування своїх нормативів комунікативна етика передбачає не дедукцію з якогось «єдино-правильного» положення, істинність якого засвідчує монологічний розум, а процедуру спілкування — обговорення, дискурсу, всі учасники якого рівноправні й вільні від жодного примусу — крім, як зауважує Ю. Габермас, «невимушеного примусу кращого аргу­менту» Подібні способи обгрунтування, засновані на дискурсивній раціональності в сучасному розумінні цього терміна, тобто на раціональності невимушеного обговорення — дискурсу, дедалі ширше запроваджуються, до речі, в найрізноманітніших галузях сучасного наукового, культурного й ділового життя.

Все перелічене не є якимось випадковим набором  імен, концепцій, течій — по суті, це лише деякі з аспектів осмислення масштабної, ще не звіданої остаточно  реальності процесів спілкування, реальності, невідворотну присутність і значення якої дедалі ясніше усвідомлює сучасна  людина. Результати цього усвідомлення і знаходять свій відбиток у тих  фактах розвитку філософії, соціології, етики, що з них деякі були наведені вище. При цьому за кожною з пойменованих гуманітарних дисциплін стоять відповідні галузі культури в цілому — соціальні  стосунки, мораль, освіта, виховання, мистецтво  тощо, — які вже практично стикаються з проблемами й вимогами сучасного  спілкування і безпосередньо  на собі відчувають їх трансформуючий вплив. Таким чином, ми маємо підстави говорити про своєрідний «комунікативний поворот» не лише у філософії XX ст., а й у людській культурі загалом, — поворот, котрий, як ми бачили, спонукає до поглиблення уявлень про людино-творчу роль спілкування в найрізноманітніших її проявах.

Причини повороту, про який ідеться, не треба далеко шукати. Зростаюча соціальна мобільність, динамізм нинішнього життя різко  збільшують кількість і якісний  спектр міжлюдських контактів, незалежно від власної волі ми дедалі частіше стрічаємося з різноманітними людьми, представниками різних соціальних прошарків, освітніх та професійних груп, різних націй, конфесій, культур, політичних та духовних орієнтацій. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, супроводжуваний небаченим розвитком інформаційних засобів, значно наближує одне до одного віддалені раніше країни, народи, культури, материки, породжуючи своєрідний феномен «мультикультуралізму», — а часом веде й до прямих зіткнень між ними, приклади чого теж загальновідомі. Так само мимоволі наш сучасник здебільшого застає себе в ситуації сутнісного спілкування зі світом природи: з одного боку, в такому спілкуванні він знаходить конче потрібну йому розраду, з іншого — відкриває в природному довкіллі не тільки предмет насолоди або простір для вільного виявлення власних сил, але сукупність своєрідних суб'єктивностей, що звертаються до сумління й відповідальності людини, вимагають від неї розуміння і співчуття.

Культура колишнього СРСР також не лишилася осторонь зазначеного  комунікативного повороту, хоча сприйняла  його в специфічних формах. Таким  чином, якщо в 50— 60-х роках місце  горезвісної сталінської ідеї «людини-гвинтика»  в нас поволі заступає уявлення про  людину як насамперед суб'єкта практичної діяльності — уявлення, що спиралося  переважно на праці молодого Маркса, — то, починаючи з ранніх 70-х, не без впливу текстів М. М. Бахтіна і О. О. Ухтомського, що саме тоді починають друкуватися, діяльнісну концепцію людини так само поступово, але неухильно починає витісняти концепція комунікативна. Теж спочатку спираючися на Маркса, дана концепція висувала на передній план уже його аналіз соціальних відносин як об'єктивованих форм спілкування; втім, досить швидко вона вийшла за межі ортодоксального марксизму. Працюючи в цьому ідейному річиші,  філософ Г.  С.  Батищев,  наукознавець  В.  С.  Біблер, психолог Л. В. Буєва, історик культури Ренесансу Л. М. Баткін, а слідом за ними дедалі більше їхніх колег та однодумців переконливо розкривають фундаментальну роль спілкування у становленні людини — як у сутнісному плані, так і в плані конкретно-особистісному, а також культурно-історичному. Згодом парадигми спілкування починають застосовуватися в естетичному дослідженні, завойовують помітне місце і в інших галузях гуманітарного пізнання.

Особливо слід підкреслити  значення комунікативних засад у  такій основоположній з етичного погляду галузі, як педагогіка. І  в традиційній європейській педагогіці XIX — початку XX ст., і, ще більшою мірою, в офіційній радянській педагогіці в цілому домінував погляд на дитину або учня передусім, як на об'єкт  цілеспрямованих впливів, об'єкт, що його треба довести до певної кондиції, «сформувати» відповідно до того або  іншого ідеалу. На противагу до цього  гуманістична педагогіка XX ст. від Я. Корчака до В. О. Сухотинського обстоює ставлення до того, на кого спрямовані зусилля вихователя, саме як до суб'єкта, якому потрібно допомогти «розкритися», знайти власний шлях у житті — звичайно ж, у всеозброєнні загально­людських знань і досвіду. «Виховання, що спонукає до самовиховання, — це і є, за моїм глибоким переконан­ням, справжнє виховання», — так формулював свою принципову педагогічну позицію В. О. Сухомлинський. Але ж таке «справжнє виховання» немислиме поза повноцінним, взаємо-зобов'язуючим спілкуванням між дорослим і дитиною, учителем і учнем, — спілкуванням, сповненим поваги й любові до того, хто розпочинає свій життєвий шлях.

Такими є деякі  суттєві аспекти тієї загальної  парадигми спілкування, всеохоплюючий  характер якої дедалі глибше усвідомлює сучасна людина.

Однак придивимося  ближче до самого поняття спілкування  як сфери реалізації людської моральності.

Досі ми вживали  як синоніми вирази «спілкування», «комунікація», «діалог». Проте між ними існують  певні відмінності, істотні з  точки зору морально-етичного змісту даних понять.

Щодо співвідношення комунікації й спілкування, то перша  відмінність між ними, як зазначає дослідник цього питання М. С. Каган, полягає в тому, що коли комунікація у вузькому розумінні слова є суто інформаційним процесом, тобто переданням тих чи тих повідомлень, спілкування як таке здатне набувати й практично-матеріального, й духовно-інформаційного, й практично-духовного, а насамперед — цілісно-людського характеру. Друга відмінність пов'язана з першою: як передання певних повідомлень комунікація в принципі має одно-направлений харак­тер і не передбачає саме суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Вона може означати інформаційний зв'язок суб'єкта-передавача з будь-ким — людиною, твариною, машиною, хто є приймачем певного повідомлення, здатним його прийняти, декодувати, належним чином засвоїти й діяти відповідно до нього, тобто безпосередньо постає саме як об'єкт даного інформаційного впливу. Звичайно, комунікацію можна розуміти й ширше, по суті, ототожнюючи її зі спілкуванням, проте зазначена тенденція до об'єктивації суб'єкта і в цьому випадку зрештою дається взнаки.