Культурно-історичні епохи

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ  КУЛЬТУРИ

План

1.Визначення поняття “культура”.

2. Матеріальна  й духовна культура.

3. Функції  культури.

4. Культурно-історичні  епохи

 

1.Визначення поняття “культура”.

Термін “культура” походить від латинських слів “colo”, “cultio”, що означає обробіток, і первісно означав обробку ґрунту. Поступово поняття “культура“ поширюється на такі сфери людської діяльності, як навчання, виховання. У XVIIст. слово “культура” вживається для визначення різноманітних результатів діяльності людей. Зараз поняття “культура” тлумачиться як комплекс характерних і матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних ознак суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Поняття “культура” вживається:

– для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, англійська культура);

– для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична  культура, художня культура), у вужчому смислі – як сфера духовної життєдіяльності людей;

– як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання,твори  мистецтва, норми моралі й права  тощо.

   Культура – це фактор, що організує усі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані:

– народна культура (корінна) створюється  в глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;

– “висока культура” – кращі, найдосконаліші зразки її створюють окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, вони виховані народною культурою і є справжніми її носіями;

– елітарна культура – культура, притаманна еліті суспільства; для неї характерно дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;

– демократична культура – культура, невід’ємна від трудового народу, культура вільна, майже не формалізована;

– масова культура – для неї  характерна стандартизація культурної діяльності, активне тиражування  за допомогою кіно, телебачення тощо.

Культура умовно поділяється на підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича. Побутова культура характеризується особливостями  побуту, традицій народів, що тривалий час проживають на певній території. Політична культура – важливий фактор суспільства, що формується відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися в різних народів у різні часи. Правова культура – формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних відносин і державних структур, дедалі важче стає впорядкувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча декларуються як загальнолюдські. Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певного виду діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання. Технічна культура – оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні  й розвитку суспільства, нагальним питанням є створення більш досконалої техніки, оволодіння новою технікою та новітніми технологіями, що визначає технічну культуру. Виробнича культура – стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом.

 

2. Матеріальна й духовна  культура.

На основі різновидностей людської діяльності виділяється дві форми  культури: матеріальна й духовна. До матеріальної культури відносять  сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва. Духовна культура поступово формується із ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятих уподобань і пріоритетів і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво. Матеріальний і духовний елементи культури нерозривно пов’язані між собою.

Духовну культуру поділяють на дві  сфери: 1. Духовні якості людини і  діяльність з їх реалізації; 2. Духовні  цінності, які створює людина згідно зі своїми духовними можливостями (у вигляді наукових теорій, творів мистецтва, норм права тощо). Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість. До структурних елементів духовної культури належать: інтелектуальні (наука, освіта); естетичні (мистецтво й література); етичні (мораль); соціальна (мова, побут, звичаї, право, політика); релігійні.

Говорячи про взаємозв’язок  матеріальної та духовної культури, необхідно  розрізняти їх особливі ролі. Матеріальна, що є фундаментом, базою життя суспільства, відіграє основну роль. Духовна, пробуджує в людині особистість, відіграє головну роль, тобто таку, що підносить саму людину та її роль у світі до найвищих цілей і завдань.

Культура поділяється на світову  й національну. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури визначають традиції праці й технічний рівень виробництва, культура господарювання тощо.

 

3. Функції культури.

Призначення культури та роль, яку вона відіграє в людському житті, виявляються в її функціях: пізнавальній, інформативній, комунікативній, регулятивній, аксіологічній (оціночній), виховній, світоглядній. Пізнавальна функція виражається у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. Культура – це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії. Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за “вертикаллю” (від попередніх поколінь до нових), так і за “горизонталлю” – обмін духовними цінностями між народами. Інформативна функція культури може виявлятися через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все в спільній трудовій діяльності. Тому інформативна функція нерозривно пов’язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім й опосередкованим. Безпосереднє спілкування – це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим – коли реалізується через засвоєння культурної спадщини. Культура уможливлює регулювання взаємовідносин і діяльності людей. Регулятивна функція культури реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Аксіологічна функція виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. Виховна функція культури сприяє соціалізації особи, виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу в соціокультурному вимірі.

 

4. Культурно-історичні  епохи

Оглядаючи історичний шлях, який пройшла  українська культура, можна визначити  в ньому певні опорні віхи. Для  цього потрібно врахувати такі чинники: тип культури певного суспільства (землеробський чи індустріальний) світоглядні домінанти (релігійні або світські), європейські й світові духовні обрії тощо.

Традиційно виокремлюють такі великі культурні епохи з орієнтовно окресленими хронологічними межами:

 

1. Давній час (XXV тис. до н.е.  – V ст. н.е.). Тип культури цього  періоду – це культура первісного  суспільства (збирачів і мисливців,  культура раннього землеробства  й скотарства). Первісному суспільству  відповідав світогляд – міфологічний.

 

2. Середньовіччя (кінець V – середина XVII ст. У європейському середньовіччі існував тип культури землеробського суспільства (аграрного) – землеробська чи аграрна культура. Тут домінував релігійний світогляд. Центром світу, в уяві людей був Бог – творець світу. Людина протиставляла світ земний і світ небесний, а культура поділялася на побутову й сакральну (священну). У межах цього періоду сформувались художньо-стильові напрями: візантійський, романський, готичний.

 

3. Відродження (XIV–XVI/XVII ст..). Це  період переходу від землеробської до промислової культури індустріального суспільства (тип культури – перехід від землеробської до індустріальної культури). Відбувається перехід від релігійного до світського світогляду. Цей світогляд ще називається антропоцентричним (від грецької антропо... άνθρωπο – людина і центр). Цей світогляд будується на релігійно-ідеалістичних поглядах, згідно з якими  людина є центром Всесвіту й кінцевою метою світобудови. У цей час поширюються ідеї гуманізму, що втілюються в художній культурі. У цей період формується художньо-стильовийі напрям ренесанс і зароджується бароко.

 

Ренесанс (франц. Renaissance – відроджуюсь) За своєю основою Ренесанс антифеодальний рух, йому властивий гуманістичний  світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну), зумовлений зародженням капіталістичних відносин. У період Ренесансу розвинулась нова буржуазна ідеологія і культура, виник новий світогляд  – гуманізм, що пропонував ставитись до людини як до найвищої цінності, захищати права особистості на свободу, щастя і всебічний розвиток .

 

Для бароко характерна підкреслена  урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

 

4. Новий час (XVII–XIX ст.). Тип культури  – це культура індустріального  суспільства (промислового). На Новий час припадає доба Просвітництва (XVIII ст.) і відбувається активне становлення світської культури, яка своє світобачення ґрунтує на поглядах раціоналізму (рівноваги у всьому). Цьому світогляду відповідає стиль “класицизм”. Поряд з раціоналізмом (як світоглядом) й класицизмом (як стильовим напрямом) формується світогляд індивідуалізму, якому відповідає стиль романтизму. На противагу надмірній раціональності класицизму романтизм звертає увагу на внутрішній світ людини, тобто йогоцікавить індивідуальність і суб’єктивне індивідуальне сприйняття світу людиною. На зміну романтичному стилю прийшов новий – реалізм. Реалізм (від франц. realisme – дійсний) – напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. А на самому початку цього періоду домінував стиль бароко, наприкінці – імпресіонізм (від франц. impression – враження). Імпресіонізм – стиль. що пропонував витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань без заглиблення в їхню суть. Отже ми бачимо, що на відміну від попередніх епох – в межах одної епохи – Нового часу – починають співіснувати різні світосприйняття й художньо-стильові напрями, інколи вони збігаються у часі.

 

5. Новітній час (з XX ст.). В  цю добу тип культури має назву культура постіндустріального суспільства (інформаційна). Під впливом науково-технічної революції сталися радикальні зміни у світосприйнятті людини, докорінне переоцінювання духовних і культурних цінностей. Люди цікавляться психічними глибинами індивідуальності, людською підсвідомістю, і світ сприймається через суб’єктивізм, ірраціональність (такий, що перебуває за межами розуму, протилежний раціональному, логічному). Виникає велика кількість напрямів і стилів, об’єднаних під загальною назвою модернізм (експресіонізм, сюрреалізм) і постмодернізм (модернізм, постмодернізм – загальні назви способів світобачення, для яких характерне заперечення реалізму).

 

 

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ЕПОХИ

Епоха 

Тип культури 

Образ світу (домінуючий світогляд) 

Художньо-стильові напрями

 

Давній час (XXV тис. до н.е. – Vст. н.е.) 

Культура первісного суспільства (збирачів і мисливців, раннє землеробство й скотарство) 

Міфологічний 

Античний

 

Середньовіччя (кін. V-XVII ст.) 

Культура землеробського суспільства (аграрна) 

Теоцентричний (релігійний) 

Візантійський, романський, готичний

 

Відродження (XIV-VI/XVII ст.) 

Перехід від землеробської до промислової  культури індустріального суспільства 

Антропоцентричний (перехід від  релігійного світогляду до світського) 

Ренесанс, зародки бароко

 

Новий час (XVII-XIX ст.) 

Культура індустріального суспільства (промислова) 

Наукоцентричний (співіснування об’єк-тивного  й суб’єк-тивного, раціоналізму та індивідуалізму) 

Бароко, класицизм, романтизм, реалізм, імпресіонізм

 

Новітній час (з XX – поч. XXI ст.) 

Культура постіндустріального  суспільства (інформаційна) 

Ірраціоналізм, персоналізм, глобалізм 

Модернізм (експресіонізм, сюрреалізм тощо), постмодернізм

 

 

          Окрім  масштабної загальноєвропейської  періодизації розвитку культури існують інші, детальніші, в яких ураховано кожну історичну сходинку вітчизняного культурно-історичного поступу. Прикладом такої періодизації розвитку вітчизняної культури може бути наступна:

1. Дохристиянська доба (від її  витоків до прийняття християнства).

2). Культура княжої доби (IX-XIII ст.).

3). Литовсько-польська  доба (XIV – початок XVII ст.).

4). Козацько-гетьманська  доба (середина XVII - кінець XVIII ст.).

5). Доба  національно-культурного відродження  (кінець XVIII – початок XX ст.).

6). Міжвоєнна  і повоєнна доба входження  України до складу сусідніх  держав (початок – кінець 80-х років  XX ст. ).

7). Доба  державної незалежності (з 1991 р.).

Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху різноманітні ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні та інші перепони. Вивчаючи українську культуру як цілісну систему ми розуміємо наступне: по-перше, всі надбання в галузі матеріального й духовного виробництва були створені українським народом як в Україні так і за кордоном. По-друге, у створенні української культури брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства. По-третє, українська культура, як оригінальна й своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена у сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. По-четверте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, у хронологічній послідовності.