Культура України першої половини 19 ст

 

 

Культура України першої половини 19 ст.

 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………….3

1. Передумови духовного відродження та суспільно-політичне становище українських земель у першій половині 19 століття…………….…4

2. Становлення нової української літератури та літературної мови....…7

3. Образотворче мистецтво першої половини 19 століття………….….10

4. Театральне мистецтво……………………………………………...…..13

5. Музика першої половини 19 століття………………...………………14

Список використаної літератури………………………………..……….17

 

 

Вступ

 

Культура в Україні у першій половині 19 століття розвивалася в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, революційних ідей та ідей утопічного романтизму, які йшли з Західної Європи. Розвиток української культури був яскравим проявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до ствердження себе як самобутнього окремого народу.

Характерна риса цього періоду - більш глибока демократизація культури. Серед діячів культури було все більше простолюдинів, які рішуче боролися проти самодержавно-релігійної ідеології, проти теорії "офіційної народності", і в своїй творчості відображали життя, настрої та думи народних мас. Поступово до культури прилучалися все ширші верстви населення.

Величезне значення формування української національної мови і становлення української літератури мав розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, в першій половині 19 століття у своїх піснях, переказах, легендах, казках народ оспівував своє героїчне минуле, передусім боротьбу проти іноземних загарбників.

В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні, мистецтво. У великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й будуватися театральні приміщення.

В образотворчому мистецтві художники все більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами та переходили до зображення реальної дійсності - життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів. Все більш демократичними і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.

 

1. Передумови духовного відродження та суспільно-політичне становище українських земель у першій половині 19 століття

 

Перша половина 19 століття в Україні – це межа, яка пролягла між мистецтвом, що ґрунтувалося на релігійних засадах, та новим, світським, естетичні настанови якого були пов'язані з реальним, позбавленим схоластичних догм, сприйняттям людини і навколишнього середовища.

У цю добу творили видатні портретисти Д. Г. Левицький та В. Л. Боровиковський, які зробили великий внесок в українську культуру. У їхній творчості відчутно вплив стилістики європейського класицизму. Народившись в Україні, вони здобули тут свої перші професійні навички.

3 кінця 18 століття українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим, основними засадами якої стали православ'я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства 19 століття.

 Характерним для культурного розвитку України є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 року з ініціативи громадського діяча, економіста та просвітителя В. Н. Каразіна, було створено Харківський університет. У 1820 році в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Святого Володимира, першим ректором якого став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися для того, щоб поширювати "общерусскую" культуру, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини 19 століття підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції виділено три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії були М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний, які названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку "єдинонеподільності", серед яких слід вділити Г. Квітку-Основ'яненка, Є. Гребінку, Л. Боровиковського, А. Метлинського. Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди православ'я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї та фольклор.

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства, які виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ'я. Братчики, як вони себе називали, закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва та станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербохорватською, а майбутнє України - в єдиній федеративній слов'янській державі, яка буде побудована на демократичних засадах.

Виходячи з вище сказаного можна зробити наступні висновки, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.

Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині 19 століття відбувалося в умовах посилення національного гніту з боку польського панства й австрійської адміністрації у Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Але, незважаючи на це, народ пам’ятав про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. 3алізняка, І. Ґонти. Також українці зберігали традиції духовної культури народу в побуті, звичаях, обрядах та піснях.

На західноукраїнських землях у цей час освіченої молоді було дуже мало. Але все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. Як підкреслював М. Грушевський, що греко-католицька церква "стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна".

Серед передових представників українського католицького духовенства слід відзначити львівського митрополита з 1816 року, а згодом і першого кардинала-українця Михайла Левицького. Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левицький разом з каноніком Іваном Могильницьким заснувли у 1816 році в місті Перемишль перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків", у статуті якого зазначалося, що книжки "мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах", щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.

3 цією метою І. Могильницький  видав 1816 році для народу його мовою книжечку "Наука християнська", а 1817 році - "Буквар словено-руського язика". У 1822 році І. Могильницький вперше написав "Граматику язика словено-руського", а в науковій розвідці "Відомість о руськом язиці" (1829 р.) доводив самостійність української мови. Період розвитку української культури 1816-1830 рр. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на думку Івана франка, був "довгим і холодним". За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, надрукованих кирилицею, мовою церковною, але далекою від народної.

 

2. Становлення нової української літератури та літературної мови

 

Доба першої половини 19 століття в українській літературі - це цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика таким її фундаторами, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко та ін.

В дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття 19 століття розвивається під впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.

Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і-50-і рр. 19 століття Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників пов'язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і - 50-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т.Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов'янських літератур.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого - подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повіствування до епічної розповіді, широких об'єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв'язку з обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40-50-ми роками досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з'являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з'являється образ соцально-активної особистості, "нових людей" - різночинців-демократів.

Фундатори нової української літератури в Галичині. Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт.

Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич, який видав брошуру "Азбука і абецадло" та написав критичну рецензію на брошуру І. Лозинського "Руськоє вісілє", видану незрозумілою для простих людей мовою.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить "Руській трійці". Один з її засновників - Яків Головацьккий писав: "Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське "абецадло", пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух".

Літературне угруповання "Руська трійця" було створене 1833 року прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким.